Глава 1 – Повернення до столиці

Після зустрічі у Генерального радника, я вийшла з приймальної кімнати Палацу. Пройшовши кілька кроків, я помітила полковника імператорської гвардії. Щоб привітатися, я зробила невеликий кивок головою, але молодому чоловіку це не сподобалося.

— Ти навіть не поздороваєшся? — він обернувся до мене, його сіро-блакитні очі насупились

— За статутом імператорської армії, люди, які мають однаковий ранг або мають рівноцінні заслуги перед Імперією та її Імператорською Величністю, мають право вітатися невеликим похилом голови. Ви, як Капітан І рангу, і я, як заслужений воїн Імперії, маємо приблизно однакові почесті, хоча мій ранг є нижчим за ваш. Якщо моє ставлення було зневажливим, я перепрошую за свою поведінку — щоб підтвердити свої слова, я схилила голову і спину на 90 градусів, що слідувало правилам воєнного етикету Імперії

— Я не це мав на увазі — здихнувши, він закрив обличчя однією рукою — Чому ти мене називаєш на ви? Ми ж не незнайомці 

— На даний момент нас не пов’язують жодні стосунки, тому — полковник не дав мені змогу закінчити речення 

— Але ж ми були… — подивившись на пов’язку на моєму правому оці, він відвів погляд, який хотів приховати чорним волоссям, але воно було занадто коротким. Молодик намагався замаскувати свій смуток і почуття провини відстороненим поглядом, але я знала його занадто добре, щоб побачити справжні емоції. Мені завжди було легко його прочитати

— Генеральний радник чекає на вас у приймальній залі, полковнику Келосе. Вам краще поспішити — тиша між нами була занадто довгою і ніяковою, тому я спробувала змінити тему

— Дякую, командир Лія — завдяки моїм словам, Келос прийшов до тями й згадав причину свого візиту до Палацу. Зробивши невеликий похил, він поклав праву руку трохи лівіше середини грудей, наче на серце. Я відповіла на знак поваги таким самим жестом – ми попрощались

Вийшовши з Палацу, я видихнула. Чому я натрапила саме на нього?! Генрадник спеціяльно влаштував нам аудієнції водночас, я впевнена. Як же цей стариган мене бісить! Він завжди мене дражнить щодо Келоса, навіть сьогодні спитав як давно ми бачились. Якби ж це була єдина його вада. Кожен раз коли бачу обличчя старого, моя кров починає кипіти від ненависті. Він заслуговує смерті за свої жорстокі вчинки.

Щоб відволіктись від тяжких думок, я вирішила поспішити до давньої подруги Івон. Вона завжди мене чимось пригощає, коли я повертаюсь зі служби. Зручно, коли твоя сусідка по квартирі така добра й гарна господиня.

— Івоооооон, я повернулася — відчинивши двері ногою, я почала радісно кликати дівчину

— Господи, ти мене так до інфаркту доведеш! Можна заходити по-людськи?! Я б могла розбити тарілку від страху, якби вона була в мене в руках! — Івон награно злилася, що було вже нашим ритуалом, коли ми довго не бачимось

— Але ж її не було. Усі тарілки на місці, у шафі — посміхнувшись, я направила погляд на кухню, щоб довести свої слова

— Ну-ну 

— А що ти приготувала до мого приїзду? — я продовжувала нашу дитячу гру, тому спитала, наче не знала що буде далі

— Я нічого не готувала. Звідки я знаю, коли ти приїдеш. Вибачте, треба було попереджати заздалегідь. У мене немає нічого для тебе — злісно посміхнувшись, вона розвела руками

— Як шкода. Я думала, що моя улюблена Івон хвилювалася за свою подругу, тому питала у службовців, коли моя рота повернеться. Мені так сумно, що ти забула про мене — наче зараз буду плакати, я зімітувала сумний голос

— Так-так, я жахлива подруга. Безсердечна, холодна й не пам’ятає про улюблені страви своїх друзів у-за-га-лі — Івон поставила на стіл горщечок, який був до цього на плиті. Відкривши його, я побачила смажену картоплю з грибами, із шкварками й цибулею. Саме те, що треба після поганого початку дня для розради

— Я тебе обожнюю, Івон — я швидко дістала виделку з шухляди й вже з’їла перший шматочок домашньої їжі

— Перестань їсти на ходу! Візьми собі нормально тарілку й сядь, щоб спокійно їсти. Й взагалі-то треба почекати, поки буде накритий стіл — наша гра скінчилася посмішкою Івон, яка продовжувала мене сварити й далі. Ми посміялися

Така гра стала нашим ритуалом із першого мого повернення з фронту. У той час я тільки починала службу, але через нестачу людей, навіть новачків як я відправляли на передову лінію. Після 6 місяців відрядження, я вперше повернулася до столиці. Тоді Івон напочатку також сварила мене за поведінку. Вона била мене по грудях, нарікала мені, що я їй не писала листи, що про мене не було ніякої звістки й що я не попередила коли повертаюсь, але потім вона розплакалася, оскільки не знала до цього чи повернуся я живою чи ні. Я також не знала чи зможу повернутися взагалі. У ту ніч я вперше відчула, що знову жива. Після пережитого пекла у мене не було жодних емоцій, лише пустота, але Івон дала мені тепло життя. Вона не відпускала мене до ранку, тримаючи за руку, бо хвилювалась, що мене знову заберуть або гірше, що я просто їй привиділась. Ми сиділи за столом на малесенькій кухні мовчки й просто плакали.  Івон було тяжко повірити, що я змогла повернутися звідти. Мені також. Заперечення та зневіра перемішувалися з полегшенням, що все скінчено. Нам складно було забути про ту ніч й ми досі бачимо жахіття. Коли я залишаюсь у столиці, то іноді чую як Івон плаче уві сні, або сама прокидаюсь від спогадів з пекла війни. Після цього навіть не обговорюючи, ми почали повторювати награну сценку наче діти, кожен раз коли я повертаюсь, щоб більше не плакати від страху неповернення. Івон більше ніколи не злилася на мене по-справжньому.

Пообідавши, ми продовжували говорити про все та нічого. Час плив, а ми все ще не могли зупинити розмову. Мені приємно кожен раз знати, коли я повертаюсь додому, що вона мене там чекає. Так завжди було, є і буде. Виконавши першу традицію, я вирішила продовжити іншою, якій я слідувала після кінця довгого відрядження.

— Мої записи на місці? — піднявшись зі столу, я пішла до спальні

— Так, вони там. Ніхто не приходив, на щастя — її голос став трохи серйозним, але ми швидко повернулись до приємної атмосфери

— Тоді я піду почитаю їх, добре?

— Гаразд, я тільки хочу спитати, коли ми відвідаємо Алана?

— На наступному тижні, можливо? Я хочу перечитати всі щоденники просто

— Ти їх вже на пам’ять знаєш, нащо тобі це знову робити? — мене трохи здивувала реакція Івон, але напевно вона просто хотіла побачитись швидше з нашим другом

— Мене не було занадто довго цього разу, тому не завадить передивитись все. Ти ж мене знаєш

— Я знаю, але ніколи напевно не зрозумію. Усе ж таки, ми дійсно різні — дівчина посміхнулась і ми обійнялись

— Усе одно треба попередити заздалегідь, що ми плануємо поїхати до Алана. Поки лист приїде й ми отримаємо відповідь, уже мине тиждень. Краще ж бути запрошеними гостями, ніж неочікуваними, чи не так? — Івон завжди хоче побачитись з Аланом, але вона без мене поки ні разу не їздила. Думаю їй просто потрібен час.

— Добре, йди вже. Мені самій скоро треба збиратися на зміну

— Дякую тобі

Зайшовши до спальні, я побачила прибрану кімнату. Усе було чисто: застелене ліжко, акуратно зібраний папір на столі й жодного сліду пила на полицях з книгами. Івон прибирала мою кімнату кожну неділю, готуючись до мого повернення. Її турбота мене зворушує щоразу, як і зараз. Мені захотілось плакати від такої дрібниці. 

У шафі я дістала коробку з речами. Зверху було кілька шарфів, светрів й кофтин, але під ними зберігалося дещо цінніше — мої спогади. Щоденники мого життя за останні 13 років були сховані у теплому й сухому місці, де волога не зможе їх дістати. Записів було багато, але як казала Івон, я справді майже все знала напам’ять. Звісно, якісь деталі я забуваю, але головні події дійсно вже закарбувались в моїй голові. Мені подобається перечитувати їх, оскільки вони мені дають опору рухатися далі й показують який шлях я пройшла до своєї мети. Вони моя розрада, мотивація і туга. Діставши найстаріший з них, я сіла на ліжко, вкрилась пледом і поринула у свої спогади знову.