Глава 6 – Листи

Я прокинулась надвечір від шуму на вулиці. Якісь дітлахи гучно грали в м’яча і звук було чутно через кватирку. Незважаючи на небажання вставати, я змусила себе піднятися й зачинити хвіртку. У лівій руці я все ще тримала свій щоденник, за читанням якого я заснула. Цікаво, що зараз з Орестом і Аретою? Як у них справи?

Ці двоє стали мені як рідні за роки прожиті в селі. На жаль, ми не маємо змоги часто листуватись зараз, проте моя любов до них не вщухає. Останній раз я бачила Ореста, коли поверталася з відрядження десь рік тому. Після цього я не маю жодного уявлення, де вони зараз знаходяться та чим займаються. Сподіваюся, вони ще живі.

Зайшовши до вітальні, яка також була кухнею та їдальнею, я знайшла записку від Івон. «Буду десь о 18:30» – акуратно було написано на шматку паперу. Я підняла очі та побачила, що стрілка годинника була майже на 5, тобто ще півтори години я повинна була себе чимось зайняти. Щоденник я відклала на певний час, оскільки хотіла зробити павзу.  

            Перше, що мені спало на думку, то це заварити чай. Одразу згадала ту ніч, коли вперше спитала в баби Мелашки, як вона мене знайшла.  Тоді я була дуже наївна і не розуміла повністю весь хід подій, але я також вдячна їй, що вона не вирішила мені збрехати, а просто недоговорила певні деталі. Я не розуміла, що зі мною відбувалось у Палаці та наскільки то було нормою у загальному значенні. На щастя, мене врятували.

            Взявши чашку з гарячим напоєм, я вирішила зазирнути до кімнати Івон. Ще на початку нашого співмешкання, вона дала мені дозвіл бути у її світлиці та дивитися її речі без її присутності. Ми довіряєм одна одній, тому не хвилюємось, що хтось з нас може зробити іншій шкоду.

З останнього разу тут прибавилось книжок на полицях. Вона купила десь 5-6 нових томів, оскільки місця на третій поличці вже зовсім немає. На столі був повний гармидер: кілька різних чорнил, папери, зошити, малюнки, листи та ще якісь документи зі статистичними даними. Це єдине місце, яке Івон не тримала завжди у повній чистоті, бо тут була її робота. Окрім лікарні, вона також частково допомагала в лабораторії для експериментальних досліджень й вчилася, щоб скласти обов’язковий іспит на профорієнтацію кожні три роки. Вона обожнює вести конспекти, тому завжди купляє різнобарвні атраменти, витрачаючи на них велику частку своєї зарплатні. Також, її конспекти дуже приємно дивитися, оскільки вона власноруч малює схеми органів, рослин тощо. Якби батьки не змусили її піти у воєнну академію на медичну спеціальність, вона могла б стати чудовою художницею.

Перше, що моє око побачило у хаосі праці, була книжка з назвою «Усе, що треба знати про ворос». Схоже, вона все ще шукає антидот до квіткової хвороби. На її місці, я б просто змирилася й перестала марно намагатися, але вона ніяк не втрачає надії. Через таку мотивацію вона ходить до лабораторії, оскільки там ціла група таких ентузіастів. Вони разом працюють над цієї книжкою, щоб поширити знання й спробувати боротися з хворобою. Її впертість часто захоплює мене.

Випадково, я подивилася у дзеркало. Так звично, але водночас дивно, усвідомлювати, що я втратила око та природний колір волосся майже 4 роки тому. Моя чуприна більше не каштанового кольору наче пір’я орла, а стала повністю білою – немає більше пігменту. Воно сухе наче солома й зовсім не м’яке, бо я не можу доглядати за ним у польових умовах. На початку Івон давала мені певні збірки рослин, проте їх вистачало не надовго й часто у мене не було часу на них.

Із зором та сама ситуація. Мені складно уявити як це бачити повну картину, а не тільки частково. Звісно тепер я набагато краще чую на праве вухо, оскільки це було обов’язково для мого виживання у бою. Зазвичай я ходжу у пов’язці, що закриває десь третину мого обличчя, бо там також великий шрам. Тільки невелике коло осіб бачить моє обличчя повністю, позаяк я втомилася чути перешіптування незнайомців на вулиці. Я не можу сказати, що мені важлива їх думка, але вони можуть зіпсувати настрій через те, що такі як я вважаються знедоленими. Вони завжди хочуть показати свій жаль, відразу, страх, абощо. Просто набридло це терпіти, тому краще нехай бачать в мені так званого славетного імперського воїна, яким мене так хоче бачити тутешня влада. Я чекаю, коли ці часи минуть, а вони точно закінчяться.

     Розглядаючи дивні колби й пляшечки, я не помітила як минув час. Мені спало на думку прибрати стіл Івон, але мене зупинило усвідомлення, що це її порядок і вона в процесі чогось. Коли вона завершить справу, то розбереться з речами самотужки. Врешті-решт, я сама б не хотіла, щоб людина прибрала мій безлад, у якому все лежить у необхідному місці на даний момент. Я почула звук ключів у шпарині.

— Фух, я вдома. Нарешті можна відпочити – Івон зайшла до кімнати й поклала речі на стілець.

— Добрий вечір, важкий був день? – я вийшла з кімнати Івон та пішла розігрівати залишки їжі, яку ми їли зранку.

— Та як завжди, тяжко. Я ще заскочила до пошти, щоб відправити листа до Алана. Мені віддали купу папірців, які були надіслані тобі. Ось, тримай – сівши, дівчина почала діставати зі своєї сумки багато білих запечатаних конвертів.

— Я не знаю усіх тут імен, але є побачила знайомі: Келос, сімейство Сепал і був пан Флоріан, здається.

— Генерал-майор?! Я тільки приїхала, а він уже мене кличе до себе, та за що?! Я не хочу нікуди йти, – мені одразу стало тривожно, оскільки кожна зустріч із ним була для мене нервова.

— Він же тебе не з’їсть, чого так переживати? До того ж, ти сама казала, що тобі треба з ним мати дуже хороші стосунки для виконання твого плану, – Івон сіла поряд зі мною та пригорнула мене до себе.

— Я знаю, що воно так, проте мені страшно. Він як гляне на тебе, то бачить наскрізь. У мене таке враження, що я розіб’юсь на шмаття, якщо він подивиться мені вічі.

— Не драматизуй, усе буде в порядку. Краще почитай, що він узагалі від тебе хоче? – вона піднесла мені листа.

— Добре, але тримай мене за руку – я відкрила конверт.

— Добре-добре – вона лагідно тримала мене за ліву руку.

— Ну що? – після недовгої павзи спитала Івон.

— Він хоче мене побачити щодо рапорта про моє відрядження. Йому точно щось не сподобалося, якщо він бажає обговорити це. Що я могла не так написати? – я вже відчувала як завтра майор Флоріан буде мене критикувати щодо граматичних помилок і як я неправильно щось зробила.

— Чого одразу в негатив? Може він просто щось не зрозумів?

— Це ще гірше. Я написала звіт, який не може зрозуміти навіть генмайор. У такому випадку це миттєва смерть на килимі.

— Може він хоче тебе похвалити? У будь-якому випадку ти повинна піти до нього й пройти це випробовування. Я за твою відвагу спеку вишневий пиріг, як тобі така ідея? – подруга щиро мені посміхнулась, намагаючись втішити.

— Я тебе люблю, Івон. Якщо все пройде погано, то я зможу заїсти це горе разом із тобою, – я міцно обійняла її.

— А тепер я хочу подивитися що ж тобі відправив Келос та Блейз – через кілька хвилин обіймань, допитливість Івон перемогла.

— Хочеш сама відкрий, мені байдуже щодо Келоса.

— Не треба так, він щиро хоче тобі допомогти.

— Я не можу йому довіряти після того, що він зробив. Занадто великий ризик, якщо він буде брати участь у нашому плані. Хто зна, що він подумає цього разу?

— Відкривай конверт, тоді – слухаючись дівчину, я розкрила ножем конверт.

— Він запрошує разом піти на бал через 2 тижні, який відбудеться у Палаці. Цікаво, що за привід?

— Так уже вересень, бальний сезон починається, – Івон дивно подивилася на мене, бо для неї це було очевидно.

— Точно, ти маєш рацію. Якщо Келос мене запрошує, то скоріш за все мені також відправили окремо запрошення. Дай, будь ласка, інші конверти – дівчина одразу подала решту листів.

— Ось воно, – після кількох секунд, я знайшла запрошення.

— Що пишуть?

— Та як завжди, «Почесному воїну Імерії…» і бла-бла-бла. Бал на честь збору врожаю наче. Виглядає для мене, як просто привід напитися, – із критикою прокоментувала я.

— Це вже третя осінь виходить для Імператриці. Вона повинна буде оголосити про свій вибір. А якщо вона не обере собі нареченого? Що буде робити Палац у такому випадку?

— Вона зобов’язана когось обрати, але, на мою думку, ніхто не гідний її. Вони усі бажають зайняти місце імператора, а не закохатися в неї. Я була на першому такому балу, то був жах. Вони бігали наче цуценята за нею, щоб догодити усьому. Зовнішньо готові перевернути гори, проте насправді у них тільки корисливі мотиви. Якщо вона не обере, то Велика Вдова зробить вибір самостійно.

— Але вона ж не має повноважень?! Зараз вона фактично ніхто у правлячій ланці.

— Це тільки так здається. Вона керує Палацом зсередини, я навіть припускаю, що імператриця також у її путах.

— Ти впевнена у цьому? Ти не припускаєш, що імператриця вирішує самотужки питання?

— Можливо вона так думає, але Вдова точно має на неї вплив, повір мені.

— Вірю. Якщо чесно, тільки наш план мотивує мене продовжувати працювати. Я не дочекаюсь того моменту, коли ми станемо повністю вільними, зможемо дихати у повні груди.

— Я також, Івон. Я також, – з такими словами ми підійшли до вікна, щоб подивитись на небо. Уже почався захід сонця та повітря стало холодніше. Ми дивилися вдалечінь з надією на світле майбутнє, у якому ми зможемо дійсно жити. Треба ще трішки почекати й ми зможемо розпочати наш план дій.