Глава 5 – Спогади

Перші чотири дні були тихими. Погода була безхмарна та тепла, тому ми змогли ночувати на природі. Бабуся Меланія іноді давала нам дозвіл керувати возом, навіть трохи я спробувала. Особливо сподобалось Оресту, що тішило усіх, бо він припиняв говорити під час процесу. Протягом подорожі я змогла багато дізнатись цікаве про мальвійців та про минуле моїх нових знайомих.

Орест і Арета опинились у притулку, коли їм було по 4 роки. Їх спогади про батьків туманні, але вони все ще трохи пам’ятають їх. Виявилось, що батьки обох були заарештовані імператорською гвардією за підозру у зраді Імперії. У дитбудинку вони не змогли одразу інтегруватись у соціум через репутацію їх батьків. Було важко, але з часом вони змогли знайти кількох дітей, у яких була схожа історія, але вони все одно виділялись кольором очей. Таких сиріт ніхто не хотів усиновлювати, тому після 8-го дня народження Орест і Арета зневірились та змирились з життям у притулку. Воно не було жахливим, але дітей дуже часто використовували як безоплатну робочу силу. Дитбудинок знаходився у місті, тож вихователі мали багато клієнтів, які приносили дрібну роботу, та змушували працювати неповнолітніх. Вони приймали замовлення на будь-що, від одягу до механічних пристроїв. Коли я перший раз почула, то не могла повірити, що така жорстока сторона існує в нашій чудовій Імперії. Частина мене все ще заперечувала дійсність цих слів, що змушує іноді сумніватись у правдивості їх слів. 

Баба Мелашка познайомилась з Орестом і Аретою, коли їздила різними містами, щоб більше продати одягу, який шила власноруч. Працюючи на базарі у незнайомому місті, вона дізналась про дитбудинок. Усюди були чутки, що вихователі заробляють грошей більше ніж усі продавці м’яса на ринку, бо не вередували вибором праці для своєї легкої робочої сили. Такі плітки змусили бабусю хвилюватися про дітей.

Вона почала навідувати сиротинець й з першої зустрічі звернула увагу на Ореста та Арету. До них усі ставилися зневажливо або холодно, окрім маленької групки таким самих пригнічених дітей. Незважаючи на приязнь зі сторони бабусі, Арета дуже довго ставилася недовірливо до неї, особливо її дратувало, що Орест одразу її злюбив. Із часом баба Мелашка вирішила забрати обох, розуміючи що вони застрягнуть там до повноліття, якщо вона їх не забере. Однак в неї були сумніви. Вона вже не була молода й жила сама, тому не мала великих статків. Її турбувало чи зможе вона надати необхідну обом опіку, але порівняння з їх тодішніми умовами дало впевненості, що це буде правильне рішення. Мальвійці повинні бути разом, щоб залишатися сильними.

Незважаючи на бажання, забрати дітей легко не було. Вихователі не хотіли відпускати робочу силу, що приносить їм хліб. Навіть з документами було складно. «Віддавати двох дітей людині похилого віку, коли вона сама потребує нагляду?» – так обґрунтовували відмову у заяві на опікунство. Бабуся Меланія все більше переконувалась, що їй потрібно досягнути своєї мети, тож кожен день після роботи на ринку, вона ходила до сиротинця говорити з працівниками. Їй довелось залишитись у місті на додаткові 2 місяці, щоб довести справу до кінця. Завдяки рішучості бабусі, Арета відкрила їй своє серце. 

Коли Орест і Арета дізнались, що їх забере бабуся Меланія, вони були шоковані, бо не очікували, що це дійсно станеться. Тоді хлопчик вперше заплакав після розлучення з батьками, а дівчинка вперше посміхнулась. Це був їх 9-ий день народження, хоча не справжній. У документах їх дата народження – це день приєднання до дитбудинку, щоб стерти повні зв’язки з минулим, як пояснила баба Мелашка. Випадково цей день також став коли вони перестали бути сиротами. Ні Арета, ні Орест уже не пам’ятали, коли були їх дійсні дні народження, тому після зустрічі з бабусею, вони продовжили святкувати саме в цей день, але вже з іншим значенням. День, коли вони стали самотніми, перемінився на день, коли вони перестали бути одинаками. Це було 15 травня.

Повернувшись до села, вони втрьох розпочали нове життя. Після втрати мого батька у бабусі Меланії були не легкі часи. Вона не мала багато коштів, а торгівля не давала великого прибутку. З появою Ореста та Арети її життя почало по-трохи налагоджуватись, попри додаткові витрати. «Молода кров з’явилась у хаті й поділилась зі старенькою силами» – так пояснила бабуся причину покращення її становища. Вона знайшла про кого може знову піклуватись й була рада більше не бути самотньою. Вони надали їй сенс знову жити, а не існувати.

Завдяки Оресту та Ареті, вони змогли відремонтувати хату, де бабуся Меланія жила у дитинстві. Після одруження вона переїхала до чоловіка й коли її батьки померли, то більше нікого там не залишилося. Бабуся іноді навідувала свій старий будинок, щоб прибрати, але у неї не було достатньо часу, щоб доглядати за двома оселями. Зараз Орест і Арета часто туди ходять забавлятися й не заважати спати бабусі вночі.  

Із самого початку мені хотілося спитати як вони про мене дізналися та як вони змогли мене врятувати від крадіїв, але мені було страшно наважитись через невідому мені причину. Я переживала, що не маю права питати, оскільки ніхто не розповів мені повну історію. На четверту ніч я набралась сміливості, коли ми сиділи біля багаття після вечері.

— Я наївся. Ці гриби були дуже смачними, бабо Мелашко. Чому у мене не виходить так само як у вас?! – розчаровано сказав Орест.

—  Тобі тільки 14 років, із віком ти навчишся. Мені було б образливо, якщо б у мене було гірше ніж у будь-кого з вас, враховуючи скільки я вже прожила. Всякому овочу – свій час.

—  До того ж, ти ніяк не навчишся розрізняти печериці від поганок. Добре, що хоча б знаєш як виглядає білий гриб – Арета ущипливо звернулася до Ореста.

—  Га?! Та ти ніколи не ходила по гриби самотужки. Ти завжди береш бабу Мелашку, тому й не помиляєшся де й що знаходиться.

—  Бо я не хочу отруїтися й потім лежати цілий тиждень у ліжку з жовтим обличчям та блюючи кожну годину. Мені вистачило на це просто дивитися минулого разу.

—  Помилки є неодмінною частиною навчання. Без них неможливо засвоїти урок – намагаючись себе виправдати, Орест уже не звучав так впевнено.

—  Або можна вчитися на помилках інших, дякую тобі за такі цінні повчання.

—  Ви двоє схаменіться, бо відправлю спати. Поводите себе наче малі діти, – бабуся Меланія не підіймала голос, але це не заважало їй звучати грізно та рішучо. Підлітки одразу припинили чвари.

—  Я дійсно вже втомилася, тому піду лягати спати. Усім на добраніч, – Арета прибрала посуд та пішла.

—  Я піду подивлюсь що з возом та конем, – обличчя Ореста стало трохи сумним.

—  Тільки не йди далеко гуляти, добре. Я не хочу, щоб ти заблукав, – баба Мелашка знову стала м’якою та лагідною.

—  Не буду, не переживай – не повертаючись, відповів Орест.

—  Я хотіла би дещо спитати, – після певної паузи, я вирішила дізнатися наодинці, що мене хвилює.

—  Кажи дитино, не соромся – вона лагідно мені посміхнулася.

—  Як ви про мене дізналися? Як змогли мене знайти та врятувати? Ви мене ніколи не бачили раніше, то як ви змогли впевнитися чи я дійсно та дитина, яку ви шукаєте? – питання виходило з мене безупинно, оскільки вони вже стільки часу сиділи в мене в голові.

—  Я знала, що рано чи пізно ти почнеш питати про це, – після важкого видиху, бабуся Меланія почала розповідь. – Я не зможу тобі розповісти повну історію зараз, оскільки вона занадто складна та я не хочу тобі брехати, проте ти дійсно маєш право знати з часом. Оповідь буде довга, не хочеш трохи чаю? – я кивнула. Бабуся поставила на нас обох чайник і почала розповідати.

—  Я знала про твоє існування з самого твого народження. Дем’ян не хотів мені казати спочатку, але йому завжди було важко приховати від мене щось важливе. Я знала, що у нього хтось є, проте навіть не могла уявити, що це буде саме твоя мати, імператриця Вістерія. Вони дуже довго ховали свої стосунки, але їм потрібно була допомога, коли вони дізнались про вагітність. Я повинна була надати їм житло, якщо твою мати виженуть з Палацу. Враховуючи, що ти наполовину мальвійка, ми припускали такий варіант подій.

—  Тобто, ви знайомі з мамою? – смуток наповнив мене. Думка, що мати могли вигнати через моє походження, не давала мені спокою. До того ж, вона мені нічого не розповідала про іншу частину сім’ї.

—  Авжеж, я її бачила та навіть говорила з нею. Ти не повинна злитися на Вістерію, що вона приховувала від тебе це. Їй самій не легко жити в золотій клітці.

—  Що ви маєте на увазі?

—  Скажімо так, вона не хотіла би мати таке життя як зараз. Воно їй не подобається. Я не можу сказати більше, тому тобі доведеться спитати її напряму. Якщо повертатися до історії, то мені навіть розповіли як хочуть тебе назвати. На жаль, я тебе ніколи не бачила, проте Дем’ян казав, що ти маєш наші очі. Це радість була для нас, але прокляття для Палацу. Імператорська спадкоємиця з роду завойованого народу звучить абсолютно протилежно їх вимогам до чистокровних сімей. Саме через це тебе ховали й не показували. Це був не легкий час для тебе, дитино, але знай – у нашому селі ти будеш на рівних з іншими, ніхто на тебе не буде дивитися зверхньо.

—  Дякую, але я не розумію про що ви. У Палаці про мене піклувалися з увагою та вимагали необхідне, щоб бути гідним членом імператорською сім’ї.

— Мені важко зараз пояснити тобі це, але ти відчуєш, що я маю на увазі, коли ми приїдемо додому, повір мені. Якщо говорити про друге твоє запитання, то це була випадковість. Я була у місті, недалеко від столиці, де дізналася про грабіжників. Їх угрупування було відомим за свою кримінальну діяльність, проте ніхто їх не карав завдяки зв’язкам з імператорським суддею. Я завжди хотіла щось про тебе почути, тому ще давно попросила усіх моїх знайомих розказати мені будь-які місцеві чутки про мальвійців або Палац. Моя подруга з шинку розказала про цих лиходіїв, які перепили та почали говорити про свій «геніальний» план. Вони не вдавались в деталі, але згадали про великий куш та імператорську доньку. Тоді я просто хвилювалася про тебе, тому почала слідкувати за ними через мої зв’язки. Вони навіть купили у мене кілька темних плащів, обговорюючи свої майбутні дії. Дурні, думали якщо я старенька, то це значить що я ще й глуха. Таким чином, я дізналася день викриття. А далі, я просто натравила одних паскуд на інших, от і все, виграючи нам час на твій порятунок. Дійсно, це було не легко, але … – останні кілька речень я чула віддалено, оскільки мене вже почало клонити на сон. Із кожним днем той світ, у якому я жила нещодавно, має все більше тріщин. Чи зможу я в ньому залишитися чи він повністю зруйнується?