3.1 Чаклуни

Вечір із шостого на сьоме липня традиційно вважається святом для молоді, коли розквітають папороті й серця, запалюються багаття й губи, плавають вінки й мавки. Вечір ворожінь, потойбічного і божевілля. Напевно Хван Хьонджін потягне Бан Чана стрибати через вогонь, а той, побоявшись за кінцівки коханого, запропонує приєднатися до хороводу, в який уже потягне всіх Лі Фелікс. За вікном зжирає сонце волохатий небокрай. Чи не піти пошукати лугових фей? Йонджун взувся і вийшов до городів, вслухаючись у симфонію оркестру поливалок. Чік-чік-чік! Підспівують пліткарі-цвіркуни. Ци-ци-ци! Десь стару яблуню буравить дятел. Тук-тук-тук!

Посвіжішало, якраз для параду нечисті. Вітер осмілів, хитаючи важкі від плодів гілки і збиваючи зі шляху кажанів, що прокинулися. Заграє з одягом, підіймаючи низ футболки, пірнаючи в кишені шортів, щоб перерахувати сірники в коробці. Торкаючись шкіри, залишається розсипом мурашок. Підхоплює поля капелюха, піднімаючи його над пухнастою головою. Головний убір вальсом закружляв вище. Злетіло волосся, заповзаючи під повіки й губи, позбавляючи зору й дихання. Відплювувавшись, Рогатий марно намагається прибрати пасма з обличчя. Капелюха поблизу немає. Не можна, щоб Енджуна побачили без нього. Може лугові феї вкрали? Чхве пірнув у луг із рогами і поповз хижою лисицею. Синюшні руки нишком ріже єхидна трава. Трясця, де ж вона? Юнака охоплює паніка, скручуючи кінцівки, переплітаючи вени в тіару на лобі. По-лисячи полювати виснажливо. Йонджун виринув, щоб віддихатися.

Навколо помітно потемнішало. Вдалині, в обіймах польових квітів і густої трави, рясніє вогник. Багаття! Цікавість погладжує звивини. Може там є знайомі? Йти додому поки що зарано. Бабуся казала, що друзі потрібні навіть лисенятам. І що в ніч на Івана Купала уві сні може напасти Бабай. Рогатий поспішно зашуршав травою в бік вогника.

Біля багаття, виявилося, сидять двоє хлопців. Знайшлися лугові феї. Або просто чарівники. Перший, відвернувшись від вогню, крутить у руках вінок. Обпалені пальці перехрещують і обертають ромашкові стебла. Квіткове півкільце зрідка сиплеться білими пелюстками на гострі коліна. У долонях іншого торохтить гральними кістками рожевий стаканчик із кошенятами. Його губи, залиті світлом багаття, щось нашіптували. Стаканчик зі стуком перекинувся на заляпану воском ароматичних свічок скатертину. Хлопець заплющив очі й затримав подих, перш ніж побачити кістки. Цікаво, на що він ворожить? Незнайомець підняв кухлик. Три шістки випали у бік Чхве, який підійшов.

— А ти шо тут забув? — юнак підняв погляд від кісток. Дивиться колюче, наче дикий кіт. Ось-ось подряпає.
— Я капелюх загубив, а потім побачив вогонь і… Я, мабуть, піду. Не хочу заважати.
— Так не заважай і сідай. Тобі чай із цукром? — кішкохлопець дістав із рюкзака термос.
— Я.. Не потрібно чаю, дякую.
— Дають — бери. Б’ють — біжи, — незнайомець простягнув кришку термоса, трохи проливаючи чай на скатертину. — Тебе як звати?

— Чхве Йонджун. Цукор не потрібен.
— Син батюшки?
— Не зрозумів, — Рогатий, сідаючи поруч, трохи відпив. Чай м’ятою обіймає зсередини шлунок.
— Забий. Я Лі Мінхо. Осьо Синмін. Будь обережний, коли виходиш у нікуди один. Минулого року на русальному тижні зник один хлопчисько на прізвище Кан. На рік молодший за Кіма, — Мінхо кивнув на ліс позаду і на друга попереду, що щенячими очима бігає по кінцівках нового знайомого. Вивчає.

— Хочеш, поворожу на долоні? — Хо дивиться так, ніби зовсім не питає.
— Не треба. А ви давно один одного знаєте? — Енджун підпалив від багаття колосок, ненадовго задивився на палаючу рослину і задув полум’я. Заплутане волосся на голові юнака вбирає дим і танцює під легким вітерцем у такт чаю в животі.

Синмін зиркнув на друга з-за плеча. Лі сигнально блимнув очима на Кіма і випростався. Той, діставши мотузочку з в’язаної сумки, наполовину відвернувся і продовжив плетіння.
— Синмину тоді років десять було, — Мінхо став перебирати в руках кістки. — Я того дня на кладовищі цукерки збирав. Кіму до речі з корівками подобаються. Так от. Справа до вечора йшла, тож нікого не повинно було бути. Але тут я чую, як цей дурилка дрібний плаче над могилою. Пам’ятаю, бурмотів щось про ритуали з дідової мольфарської книги. Малий намагався поспілкуватися з батьками, але не вийшло. Ледве заспокоїв. Коли ми йшли, нас знайшов його дід і відсипав парочку лагідних. Книгу старий ховає в нове місце щотижня відтоді. Ми її іноді шукаємо, коли той іде у справах. Синмін виписує собі найважливіше. А ще він пиздаті обереги плете. Його дід майже всього навчив.

— То ви типу… чаклуни? — Рогатий несміливо поцікавився.
— Шось типу того. Якщо тобі зручніше, то можеш використовувати це слово. Декому зручніше було називати нас «шизами» в дитинстві, але таких краще не слухати.
— Я теж свого роду «шиз», — сумно посміхнувся в нікуди Енджун. Тріщить дрібними іскорками полум’я, освітлюючи його бліде обличчя.

— Ватра гасне. Піду по гілки, - поскрипуючи ромашковими колінами, Синмін піднявся.
— Я допоможу, — Чхве поспішно пішов за Кімом.

Двоє зникли в лісі. Синмін клацнув ліхтариком, що висів маленьким брелоком на сумці. Долоні наповнюються хрусткими гілочками. Кім мовчить. Чхве незручно. Треба швидше назбирати палиці й повернутися до Лі. Раптом за он тим деревом ховається Бабай. Або кажани десь причаїлися й чекають, щоб перетворитися на вампірів, як у книжках, і напасти. Чи їдять вони лисятину?

— Стільки, думаю, вистачить, — Синмін повернув до виходу з лісу. Рогатий, піднімаючи палиці, що випадали з набитих рук, потопав слідом.
— Класний улов. Папірець є? — Лі дістав червону запальничку. Кім, повернувшись, присів на колишнє місце, повертаючись до плетіння.
Чхве поліз у кишеню. Щось точно було. І справді. У долоні розкривається паперовою квіткою зім’ята листівка. У голові виник той хлопчисько. Рогатий з переляку навіть не глянув на зміст аркуша.

— Церква Великого Амона, — перебирає назву в роті Чхве. — Що це? Мені в центрідали.

— Ця церква незвичайна, — Синмін глянув на листівку і віддав її потім Мінхо, знову відвернувшись.
— У них якесь своє божество. Шось вогняне, напевно. Раз вони часто влаштовують святкування з великими вогнищами, — старший чаклун чиркнув запальничкою.

— Ви теж?

— Шо?

— Ну.. з ними.

— Дід Синміна їм не довіряє і ми теж. Мутні вони. А від одного виду батюшки Чхве серце в дупу летить. То де, кажеш, ти капелюх проїбав? Пішли пошукаємо. Кім, виручай ліхтариком.
— Дідько, батарейки сіли. Хо, є нові? - Кім трясе знятий із сумки ліхтарик так, ніби намагається вивідати його найстрашніші таємниці.
— Такий мотлох не ношу. Погнали в магазин. Звідси є коротка дорога, — Мінхо встав і струсив пил із ніг.
— А як же капелюх?

— Бляха, та лежить десь недалеко. А якщо її далі здуло, то й сенсу шукати немає, — Лі фиркнув. Чашечка з котами занурилася в рюкзак. — Пошльопали швидше! Як знайдемо твій улюблений капелюх, то наша рукодільниця-Кім пришиє зав’язки.
У загальний гомін луки крапнув дзвінкий сміх чародія, який прискорив крок і уникає кулачків друга з щенячими очима, обрамленими насупленими бровами. Вітер доносить до пліткарів-дзвіночків відгомони розмов. Над селищем згущуються хмари.