— Це ти зробив, - Ожинокіготь повернувся до свого зведеного брата з розширеними від шоку зіницями. — Ти підлаштував, що Вогнезір прийшов сюди і потрапив у пастку.
— Звісно, - нявкнув Шулікокриг. У синіх очах зблиснула усмішка. — Я зробив це для тебе.
Вогнезір так і лежав перед ними, його боки важко надимались. Йому не вистачало повітря.
Ожинокіготь розумів, що це - його шанс стати провідником. Дуже спокусливими виглядали картини, що їх описував йому Шулікокриг, а якщо ніхто не дізнається, що вони якось задіяні у смерті Громового провідника, то чому би йому і не скористатися цим?
— Давай, Ожинокігтю, прикінчи його, - терпіння Шулікокрига стрімко розвіювалося. — Зроби це. Ми ж так довго до цього йшли!
«Ми?»
Погляд Ожинокігтя відірвався від мотузки на шиї Вогнезора і майнув до брата. Чи мав він на увазі тільки їх двох, чи й Тигрозора?
Воєвода неначе відчував ледве уловимий дотик примарного хутра батька поряд. А може це був лише вітер? Думки у голові смугастого кота роїлися, немов бджоли у переповненому вулику, але він не міг вчепитися у жодну з них. На серці осів тягар важкого вибору - зробити свій перший крок у пітьму, піти по стопам батька, чиєї кривавої спадщини він довгі роки намагався позбутися, чи врятувати Вогнезора і здобути провідництво шляхом вірності своєму Кланові та праці?
Але що подумає Вогнезір після того, що уже побачив?
Ожинокіготь довгий час не міг змусити себе подивитися в очі своєму провіднику, чию довіру він тільки-но здобув. Та зараз, кіт був певен, ця довіра випарувалася, як роса на сонці.
Воєвода, під вдоволене муркотіння Шулікокрига, боязко ступив на крок ближче до Вогнезора. Затуманені від болю очі провідника дивилися з люттю і викликом, у них не було благання.
І тоді Ожинокіготь неначе прозрів: якщо Вогнезір таки виживе, то після такого не дасть йому бути воєводою й надалі, а може і взагалі вижене з Клану. Кіт ще раз подивився на свого зведеного брата.
Ніхто і ніколи не довіряв їм по-справжньому. Бо замість них самих у сильних широкоплечих постатях лісові коти бачили Тигрозора. Так чому б не довести їм, що під проводом двох його синів життя може стати набагато кращим, аніж за часів чотирьох Кланів? Шулікокриг був правий, часи змінилися, кордони між Кланами розмилися, тому хіба є щось поганого в тому, щоб об’єднати сили?
Варто тільки Ожинокігтю затягти петлю навколо шиї Вогнезора - і той втратить усі свої шість життів, що відділяли його від провідництва.
— Шість життів… - промурмотів він уголос.
Шулікокриг схвально кивнув, проте у його голосі бриніло роздратування.
— Так, ти не помиляєшся. Так чого ж чекаєш? Потягни за петлю і він помре моментально!
Ожинокіготь заплющив очі. У його думках спалахнув спогад про смерть Тигрозора біля Чотиридерева. Як кров залила усю галявину. Тоді Бич стояв і з холодним тріумфом дивився на тіло, що дев’ять разів помирало в муках. Таким його хотіли зробити Шулікокриг та Тигрозір?
Немов прочитавши його думки, Річковий вояк підійшов до нього і вкрадливо зашипів.
— Вогнезір бачив, як наш батько помирає, але нічого не зробив. Тепер ми можемо помститися за його смерть.
Громовий воєвода різко видихнув і схилився над Вогнезором, проте ще не поспішаючи душити його.
— Помститися? - повільно протягнув він, смакуючи слово. Шулікокриг мовчав, з цікавістю та нетерпляче спостерігаючи внутрішню боротьбу брата.
Розум же Ожинокігтя поступово поглинав морок. Хоч на початку він і намагався протистояти цьому, зараз, дивлячись на Вогнезора, він більше не бачив кота, якого поважає до глибини душі; він бачив перешкоду, що заважала йому стати провідником.
— Досить роздумувати, Ожинокігтю, - шипіння Шулікокрига над вухом тільки ще більше змушувало його думки плавитись. — Зроби це. Вже.
Громовий кіт нахилився до шиї Вогнезора, слухаючи його спроби вдихнути повітря, і відчуваючи тремтіння його знесиленого тіла. На мить, Ожинокіготь відчув жаль до свого провідника, але навіть це продовжувалось недовго.
Він глибоко вдихнув. І затягнув петлю.
Тіло Вогнезора здригнулось у конвульсіях, він закотив очі і випустив свій останній судомний видих.
Ожинокіготь заворожено спостерігав за смертю свого провідника. Вітер грубо скуйовдив його смугасте хутро, але кіт стояв все так само на одному місці. Десь у шелесті листя до нього шепотів задоволений голос Тигрозора…
