Вони втратили один одного. Він це давно зрозумів. Настільки давно, що вистачило б часу тисячу разів повіситись, але голова досі не в петлі. Як і прах, що досі не розвіяний над морем. Що за бісове існування? За для чого?
Хе Сюань не знав відповідей. Просто не знав, бо їх не існувало. Не існувало як і його бажання жити. Всіх кого він коли не будь любив — вже немає. Всі померли, лиш він один залишився блукати цією землею. Один, зовсім один.
Так багато років сплинуло, втопилось в чорних водах, що і не сказати точно. Лише для демона вони всі пусті, гіркі, не варті уваги.
“Все було справедливо…” — тонкі пальці стискають ручку, щоб в наступний момент вивести трохи криві літери на папері.
Хе Сюаня давно не полишала ідея нарешті кудись викласти свої думки. Нарешті позбутись їх, стати чи хоча б відчути себе на мить вільним. Яка наївна мрія.
“…хоч нічого справедливого в цьому світі не існує” — вже більш впевнено закінчує речення демон. Це єдине в чому він впевнився проживши так багато років. Більшого він просто не вловив.
На мить чоловік застиг. Він не знав, що далі писати. Всі події в голові миготіли картинками. Не було слів, лише почуття. Але як їх покласти на папір? Хоч якийсь словесний опис зможе передати увесь спектр того, що відчував він?
Хе Сюань дуже сильно в цьому сумнівався, тому лист з одним єдиним речення відклав подалі. Здається в якусь книжку, що дивом опинилась на столі.
Але вже скоро лист знову опинився в його руках. Напевно, проминуло кілька днів чи років? Оманливий спокій давно покинув його, і тепер його руки ще сильніше тремтіли, а в очах почали з’являтися сльози.
“Не може бути. Не може бути. Може це все сон? Я помер?” — на останньому слові він здригнувся усім тіло, відкинув ручку подалі. Йому чогось стало страшно. Хоч чого це — він мертвий вже давно, дуже давно.
Рухи його стали швидкими, різкими, сповненні поспіху, мов його з ніг до голови заполонив страх не встигнути. Не зуміти відбити цей момент досить міцно в пам’яті, щоб точно не забути. Ніколи не забути.
Наче під час лихоманки Хе Сюань бачив знайомі зелені очі, легку, світлу посмішку та темне волосся. Коротке, як це сумно не було. Тонкі риси обличчя, швидкі, але при цьому сповненні неземної елегантності рухи.
Як можна помилитись? Все ж таке знайоме, майже забуте.
“Сьогодні я знову бачив тебе. Ти був не у звичних мені довгих, дорогих тканинах — ханьфу — ні, ти одягнув джинси з простою футболкою. Навіть так виглядав, як справжнє божество. А може і не забув, що ти і є істинний Бог. Бог вільного вітру.”
Він прийняв це. Так, Ши Цінсюань дійсно був Богом. Богом, якого цей світ втратив з його вини. Вини рідного брата. Так?
“Я хотів би знову привернути твою увагу, але водночас хочу залишитись не пійманим, тінню, якої ти не торкнешся.” — біль душив. Демон хотів знову відчути тепло чужого дотику, п’янкого дихання в шию. Але він буде знов змушений згадати. Згадати все. Біль, ненависть, відчай, спокуту.
“В мені живе надія, що ти не помітив мене. Але я хочу твоєї уваги. Я схиблений століттями втрати на твоїй персоні, пробач. Я так давно тебе не бачив, що навіть повірив в те, що боги не ступають на шлях переродження. Вибач, але я заплутався.” — вибач. Просто написати, але за ним не було ніякого розуміння того, що він колись зробив. Розбив кришталеву ілюзію дружби.
Дружби? Дружби? А вона була? Була?! Коли вона взагалі з’явилась? Чи можна їй вірити?
Хе Сюань починав ненавидіти питання. Їх ставало надто багато, а він не мав відповідей. На кожне в нього було одне мовчання.
“Я дійсно не знаю, що далі писати. Почуття не кладуть на папір, їх кидають у вічі. Якщо я зможу колись зустріти справжню смерть без вороття — хочу в останнє тримати саме твою руку. Я так втомився існувати.
Мене іноді бере заздрість. Між Його Високістю і Хва Ченом ніколи не стояла помста. Ілюзорна справедливість. Якби наша історія почала по-іншому, її чекав би хороший кінець? “ — для нього не існувало хорошого кінця. Хе Сюаню іноді здавалось, що прийшовши свідомо в цей світ він породив найбільшу невдачу у світі. Всі, кого він любив чи його любили — вмирали. І не своєю смертю. Матір та батько — хвороба. Наречена — зґвалтування. Сестра — самогубство. І нарешті Ши Цінсюань — холодне лезо, яким вбивця перерізав горло.
“Мабуть, це все на що я спроможний. Більших одкровень я не знайду. Просто в останнє я хотів би почути твій голос, що скаже моє ім’я.
Вибач.” — останнє слово залишило гіркий присмак у роті. І легше на душі не ставало, просто здалося, що серце знову зробило удар в давно охололих грудях.
В ту ж книгу Хе Сюань вклав вже дописаного листа. Без адресата. Без імені відправника.
…Потяг мав скоро рушити. Чоловік з нудьгою очікував цього. Йому не подобалось те, що потяг ледь-ледь ворушився і змушував так довго знаходитись на одному місці. Пейзаж за вікно швидко набридав і викликав скоріше нудоту аніж захоплення.
— Добрий день, — почув з-за спини чоловік. Вже потім власник пройшов уперед і зайняв місце навпроти.
То був високий, худорлявий чоловік. Довге чорне волосся зібране в низький хвіст, карі очі, що, мабуть, грою світла створювали ефект золотого блиску. Він був втіленням самого спокою та байдужості.
— О, і вам добрий день, — з посмішкою відповів, а потім з інтересом почав спостерігати, як незнайомець кладе валізу, перед цим витягаючи якусь книжку. В неї була дуже стара обкладинка. Напевно, і сама вона була не менш давньою, — Цікава у вас книжка, не знаєте про що вона?
Незнайомець трошки знітився, але при цьому спокійно прочитав назву і відповів:
— “Божественний сміх”. Я ще не читав, тому не зможу сказати про що. Але вона має бути цікавою.
Після цього розмова обірвалась. Ніхто зі сторін і хотів більше ту починати. Але через декілька годин сусід піднявся зі свого місця та простягнув книжку, яку за час подорожі ні разу так і не розгорнув:
— Ви можете, будь ласка, приглянути за нею. Мені треба відійти у справах, — це було трохи дивне прохання, але він дійсно боявся, що з нею може щось трапитись за час його відсутності, тому звернувся з проханням до сусіда. Лице його важко було розгледіти за краями капелюха, котрого носив, але якесь дивне відчуття довіри все ж підказувало Хе Сюаню, що потрібно робити.
— Так-так, я пригляну за нею, — не встиг договорити, як незнайомець стрімко зник в кінці вагона. Схоже, йому стало зле, бо він мав не дуже здоровий вигляд.
Чоловік поклав ввірену йому книжку поруч, знову занурившись у щось своє. Але скоро потяг різко загальмував, від чого книжка впала на підлогу. З неї випав листок.
Спочатку був переляк. Може це сама книжка розсипалась, але потім спокійно видихнув. Там виднівся чужий почерк. І не довго вагаючись, він вирішив швидко глянути, що ж там було написано.
Це захопило і змусило трохи засмутитись. Щось давно забуте почало повертатись.
— Ох, Хе-сюн, схоже і час над тобою не владний, — Ши Цінсюань зняв свого капелюха і тепер не знав: плакати йому чи сміятись?
В цьому світі дійсно не існувало справедливості, якщо ж вони знову зустрілись…
Відгуки