Падіння ніколи не проходить легко

Падіння ніколи не проходить легко. Вимушене переселення, зумисне, із чужої волі, неочікуване і без довгих зборів валіз, десь годинка супроти кількох тисяч років, розпиханих у наспіх знайдений під ліжком чемоданчик. Жодної звістки не послати. Ніякого звіту, із тим, на що звернути увагу, виправити помилки, звільнення без права на реабілітацію. Без права на повернення додому. Без права попрощатись із ним. Та і що б він сказав?

«О, мене висилають у пекло, бувай!» чи «Ці вихідні я проведу в компанії Сатани, чао!»

Можливо, воно й на краще. Можливо, без нього, бувшого ангела Даарона Міцкевича, в раю й справді буде краще — здається, навіть у жарт казати, що їхній із Гришею шлюб закріплений самою богинею, то занадто. У нього лишається трохи часу, щоб насолодитися ріжучим очі світлом стін — оптимізм підказує, що більше не доведеться боятися висоти, але чомусь зовсім не смішно. На останок він кидає в торбу спільне фото у рамочці — дуже приємна людська принада, щоправда при падінні вона розбивається навпіл.

Пекло привітало своєю характерною байдужістю — він ніби подорожуючий до родичів, які чомусь не чекали — на стукіт у двері Вельзевул і глаз не здіймає, показуючи на вихід, десь у бік іншого кабінету, Хастур — хтось там із головних тут, — чомусь відсахнувся після ніякової спроби розпитати, чи є в нього пасія і як із таким тут дають раду. Ну, і чи можна тут жартувати про шлюб, закріплений Сатаною — не хочеться вилетіти кудись у ще гірше місце, ніж пекло, еге ж? — на цьому Хастур узагалі поспіхом промайнув у якийсь коридор, не озираючись.

Чим я нагрішив так, що мені нема місця ні в пеклі, ні в раю?

У розпачі всівшись на підлогу, Даарон-Новоспечений-Чи-Нововпавший-Демон, ледь не поривається облизати стіну, щоб хоч хтось тут звернув на нього увагу, пригорнув і показав, куди йому йти й де далі бути. Якщо богині він не годен бути ангелом, то можна було хоч влаштувати, як демона? Він може просидіти тут вічність, але вже на хвилині десятій його погляд зачепив криво звисаючий портрет найкращого працівника біля плакату, що забороняє облизувати стіни — з яких пір пекло теж стало чимось бюрократичним? — Ентоні Джей Кроулі. Може, як він так добре дає собі раду із цим, то, зможе і підказати?

Відчай, безвихідь і трохи орієнтування в просторі приводять Даарона до місця розташування Кроулі — знайти його було дуже складно, бо, як виявилось, той переважно перебуває на землі, лиш ноді звітуючи про свої діяння. Правдами й неправдами — які усе ще надміру важкі як для ангела, — і невеликою істерикою Хастура, він дістався до земного лігва такого собі Кроулі. І, навдивовижу, заскочив його саме за одним із звітів.

— ААААА, ХАСТУР?? — на Хастура Даарон не скидався, але від крику він зіщулився перед входом, промимривши своє на те заперечення. Демон Кроулі, театрально вчепившись у серце, яке в нього ніяк не могло стати, відходить від дверей не так уже й збирався, маючи на те свої причини — щонайменше, хтось міг би нарешті перевірити відповідність його звітів, і знайти там чимало цікавого, або ж поцікавитись, чому це він зарадив Армаггедону, перевірити будь-що, у чому не можна йняти віру демону (будь у чому), поява темної конячки прямо в його кабінеті-сховку його далеко не надихає, — Ти ще хто?

— Я без п’яти годин ангел… Був.

— О, новачок, — його плечі розслабляються, він із цікавістю спирається на стіну, пропускаючи прибулого всередину. — Розкажи мені про своє падіння, і зроби ласку — не випускай жодної зі смачних подробиць, — Даарон присягається не дивитись на те, як його можливий наставник переставляє ноги, облеплені тугими джинсами. Слово майже стримує. Майже. Можливо, він приживеться в пеклі краще, ніж думає.

— Я погано пожартував, — Міцкевич втуплює погляд у підлогу, так, ніби щонайменше когось убив чи спокусив.

— Уфф, невже зараз за таке гонять? — на долю секунди новозанепалому ангелу здається, що темні, як ясна ніч, сонцезахисні окуляри Кроулі здійнялись догори. — І що ж ти такого сказанув?

— Я…перебрав зайвого, напевно, і сказав, що мій друг мені майже як чоловік, і що раз нас іще не вигнали, то наш шлюб закріплений самою богинею, — промовити це повністю вперше виявилося великим полегшенням, моральний тягар усе ще був на ньому, лише принишклий і повільно вгризаючийся у його плоть зсередини — можна вважати, він зцілився хоча б частково, переказавши це.

— Гм, цікаво, — Ентоні Джей Кроулі показує своє захоплення, викидаючи брови догори. Він кладе підборіддя на збіса довгі зціплені пальці, перекручуючи кільце в формі змії — ненавмисно роздивляючись, обіцявший собі не дивитись, новоспечений демон Даарон помічає ще одну, що ніби причаїлась на вилиці. — І як у вас зараз із ним?

— Так, як у ангела з демоном, — він усе ще безмежно картає себе, не одну довгу ніч він буде згадувати довгі тисячоліття, проведені разом — майже собі едемський сад, і, здається, у таких садах без яблука не обійтись. — Ніяк.

— Вас, ангелів, цьому десь вчать, чи не так? — Кроулі нервово всміхається, опираючись асоціаціям із своїм таким собі знайомим, звіт, який він ще намагався був писати — уперше за кілька місяців, попрошу! — уже в кінець закинутий (хоча потім він обов’язково запише в свої заслуги повчання нового демона злісному умислу, коли від того відмовилися самі Хастур та Вельзевул, скинувши весь тягар на тендітні плечі Змія Спокусника!).

— Що?

— Знав я одного, хто казав так само.., — і досі собі знає, але з цією інформацією можна й зачекати, хай як би довго вони тут уже не були, повної впевненості в тому, що якогось новачка не прислали по його голову, у нього не склалося.

— А ви з ним спілкуєтесь? — у очах Даарона відблискують крихти надії — чи-то віддзеркалення від кільця, чи від ручки, яку без діла крутять у руках? — він прикипів поглядом до обличчя Ентоні, вишукуючи втішні для себе дрібні порухи.

— Ми з ним ворогуємо. Запекло, — якщо ж це таки перевірка, то він її проходить втішно, принаймні, допоки ніяких підозр про те, що в своєму ворогуванні вони не нехтують вином, десертами і зриваннями планів пекла і раю. — І іноді ходимо в Рітц, — визнавши свою необачність, Кроулі швидко заперечує: — Тільки заради злісного вивідування планів, нічого такого.

— А як мені… ворогувати? — таке щире питання дещо збиває з пантелику, проте професійного (вже щонайменше шість тисяч років) ворога це не лякає — увесь цей час він зраджує пекло без докорів сумління, але ж не йому одному носити лаври першості, чи не так? Та й у компанії буде веселіше окунатися в святу воду, якщо ж раптом не вигорить.

— Слідкуй і слідуй завжди за ним, нівелюй його добрі діяння своїми злісними, — аж раптом Кроулі дещо міняється в тоні, знижуючи його до змовницького шепіта, від чого шипіння в його голосі ледь дозволяє розрізнити хоч слово, — Ти хоч раз кричав на його квіти?

— Ні, тільки поливав кілька разів, — Даарон нашорошується в спробі простежити лінію розмови, яку він дещо втратив за останні хвилини.

— О, ні-ні-ні-ні-ні, усе неправильно, — він знімає свої окуляри, жестикуляючи з ними в руці, тримаючи за дужку, від чого вони небезпечно погойдуються, вочевидь не вперше тримаючись лише силою демонського дива, якщо таке існує; оголюючи свої жовті очі. — Твоє верховенство над ними повинно бути однозначним. Зна-а-ю, у вас такого не люблять, але ж і сади Едему виростили в пеклі, — Кроулі закочує очі догори і відкидає руку на бік так, ніби він ледь не найперший доклав до того руку. — Тільки не доводь до викидань. Він образиться.

— І як це мені допоможе?

— А ти спочатку спробуй, — Кроулі сповідує думку, що порадник завжди повинен бути непохитним у своїх порадах — не довіряєте його авторитетній думці, то є ваші проблеми. Сам же він непрозоро поглядає в бік — задля чого його співрозмовник розвертається через плече, — кімнати з квітами, які пашіють буйним квітом.

Міцкевич на хвильку відволікається — перший урок демонства засвоєно, він не дослухається до повчань! — і правда милуючись рослинами, хоч він і далеко не фанат, проте ніколи ж не пізно почати, чи не так? Тим більше, якщо це допоможе підібратись поближче до Гриші, то засвоїти нову навичку не видається такою ж уже проблемою. Даарон роззирається довкола, соваючись кріслом на різні боки. Якби не Гриша, перспектива мати достатньо простору квартиру лише для нього одного (на противагу задушливій скупченості раю), хіба, можливо, не в цьому місті — подейкують, у Лондоні дощить частіше, ніж сонце в небо сходить, а від дощу Даарону болить у скронях, — конче приваблює, ба навіть додає свободи. Але ж проблема й досі там:

— І як мені його знайти, я жоден раз не був тут, — він ледь не сховує обличчя, обперши лікті о коліна, увесь сей стан промовля ясно — горе нещаснеє любов, нещасніще лише розлука.

— Думаю, якщо він тут колись бував, то відхопив собі якусь затишну кутову кімнатку, чи-то дрібний магазин, можливо, навіть книгарню, — Кроулі думає, що всі ангели так роблять — навряд він вдавався в концепцію нерепрезентативного досвіду, але й ми хто такі, щоб переконувати його в зворотньому? — Я і тобі раджу так вчинити, займи себе чимось тут, — і це він так зве свої олюднені обсесії? «зайняти себе чимось?» (Міг би і посоромитись.

— І як? Не можу ж я ходити містом у пошуках квартири, — хибна інформація, насправді, цілком собі може — чого тільки не знайдеш на тих стовпах, а якщо ще й в газетах пошукати — не відіб’єшся від вигідних пропозицій.

— Ти демон, — Даарон коротко здригається від такого прямого зазначення фактів, а можливо від того, як на нього спрямовують палець, ніби він під дулом пистолету. — Нехай це буде твоя перша капость. Так би мовити, випробувальний термін. Ніхто ж не помітить, якщо яке-небудь житло десь посеред Лондона раптом звільниться, м? — Кроулі знизає плечима, ніби промовляючи: «усього лише порожнє житло в серці міста, пусте, із ким не бува?»  — Тим більше, тобі треба офіс для фіксування твоїх злодіянь.

— А якщо там хтось буде?

Ентоні клацає язиком, закидаючи ногу за ногу: — Посунеться.

— Не буду ж я там один? — попри суперечність із своїм попереднім питанням, Даарона це не турбує.

— Ти забагато думаєш. Якось воно буде, — демон-віднині-наставник відмахується рукою, ніби не він найперший заводив двигун у бік Альфа-Центаври, як тільки запахло смаженим. Він встає, обходить стіл і спирається на стіл, протягуючи нескінченно довгі ноги в поки що прозорому натяку на те, що йому вже час йти — проте, замість того Даарон лиш заглядається. І правда, в пеклі не так уже й погано. — Ще щось?

Міцкевич і сам встає, на останок визираючи в поступово опускаюшийся купол пітьми за вікном. — Я не знаю як до нього підступитися. А як він не захоче мене бачити? — глибокий сум не спокутував його гріх, Гриша все ще може відмовитись від зустрічі — сама по собі ідея не побачити його кілька тисячоліть сурмить поховальним маршем.

— Ус-сі вони так кажуть, — Кроулі хмуриться, не може не хмуритись, і має на те повнісіньке право — він, на жаль, таке вже чув, за іншим формулюванням, але суті не змінює — затяті вороги своїх не полишають. — Але колись захоче. Падіння… воно суттєво нічого не змінює.

— Якщо…коли я його знайду, що мені сказати?

— Нічого. Можеш спробувати Рітц — перевірений варіант, але ти відчуєш. Сам далі розберешся, я вже спізнююсь на заплановану зустріч недругів, бувай! — Кроулі підривається зі свого місця на столі, немов у танці знімаючи з вішака піджак, простежуючи очима за гостем, що неквапом виходить, в останнє роззираючись.

У вигнанні в немилість припадає все місто — довгі вулиці, прорізані синіми венами доріг, завше повних гучними авто з лайливими водіями, не менш довга ріка, що з настанням темряви перетворюється в віддзеркалення небесної гладіні — опасок космосу, у якому хочеться розчинитися, звісившись із краю мосту, щасливо втомлені посмішки навколо впадають в око — богиня ніби сміється Даарону в обличчя, полишивши його ні з чим. Із горя він заходить у перший під’їзд, який бачить, щосили зосереджуючись на такому собі механизмі, що він бачив Кроулі ним замикав квартиру — і от, другий поверх, коридором наліво, уже-вперше-здійснивший-пакость-демон відчиняє двері свого майбутнього життя. Світла він собі не загадував, проте, не завдавши собі клопоту зачинити двері, Даарон роззирнувся на незрозумілі проміння, що огорнули його зі спини.

Він кидається в обійми Гриші, не вимовляючи ні слова. На розмову у них є ціла вічність на двох.