Принц без королівства

— Гарно тут, правда? — Віллі дещо злодійкувато й сторожко роззирнувся, наче боявся, що його хтось впізнає.

— Дуже гарно, — кивнув Сімон і, схопивши Віллі за руку, притягнув до себе. — Гей, а чому ти тут, якщо ти так боїшся людей?

Він їдко посміхнувся, за що в ту ж мить отримав на горіхи: Вільгельм буцнув його лобом й, миттєво відскочивши, заявив:

— Я нікого не боюсь. Ти забуваєш, що я — принц.

— О, повір, цього я точно ніколи не забуваю, — засміявся Сімон, спостерігаючи за тим, як Віллі, демонстративно випинаючи груди, ставав у фірмові пози діснеївського принца.

Люди, які зібралися навколо одного солом’яного цапа*, не звертали уваги на двох підлітків. Одягнені в костюми Юль Томтена**, його помічника сніговика Дасті й інших персонажів, топталися навколо козла. Вся їхня увага належала саме величезній споруді, життя якої щорічно висіло на волосинці. Якби хтось придивився до парубка, який щойно натягнув шапку по самісінькі брови, то, можливо, впізнав в нього втікача дефіс королівського спадкоємця.

— Тепер краще, — Віллі усміхнувся, коли стягнув шапку з очей та зміг бачити бодай щось.

— А казав, що не боїшся людей, — помітив Сімон, помахав головою й самостійно виправив все: перекособочена шапка Віллі сіла правильно й м’яко. — Ось так краще.

Віллі замовчав, вглядаючись в усміхнене обличчя Сімона й відчуваючи нагальну потребу поцілувати його прямо зараз. Поцілунок зі смаком морозу, запахів випічки й копчення, але одночасно гарячіше від самого глегу*** чи супу. Вткнувшись носом у шию Сімона, Вільгельм не поспішав його відпускати. Сімон не ворушився, вдихав прохолодне повітря навмисно повільно, страшився впустити момент.

— У нас ще є час, — прошепотів Вільгельм, та його обвітрені губи ніжно торкнулись вуха Сімона.

Той здригнувся чи то від поцілунку, чи то через раптовий подих вітру, який зненацька диким голодним звіром напав на площу. Люди почали загортатися у шарфи й комірці, тісно притискатися одне до одного, приймати ще більше гарячих різдвяних напоїв.

Сімон з Віллі залишись на місці й, зігріваючи руки в одній кишені, намагались кудись влаштувати й інші руки. На щастя, довго мерзнути не довелось: морозні пориви вітру зупинились, й над площею запанував тихий зимовий вечір.

Кінчиком вуха вловивши чужі розмови, Віллі посміхнувся: обговорювали його бунтівну натуру й нещодавню відмову брати участь в традиційному вітанні народу, а точніше — карколомну втечу.

Принц Вільгельм втік зі школи, уникнувши зустрічі з батьками, й тепер уже два дні переховувався в невідомому місці. Іноді телефонував батькам й просив дати йому трохи часу, аби все обдумати. Королева одразу здійняла паніку й ледве не перевернула місто догори дриґом, викликавши поліцію й військових, аби почали пошуки принца. Батько, втім, зберіг холоднокровність. Він переконав дружину, що сина треба шукати лише через тиждень, як той і просив. І королева, скрипнувши зубами, погодилась, бо вирішила: принц награється та повернеться. Колись вона сама так і зробила, але обрала корону, значить, і Віллі піде тією ж дорогою.

Сімон збрехав мамі, сказав, що поїхав відпочивати зі старими друзями. На щастя, старі друзі прикрили його, чого не можна сказати про Сару. Сімон ще ніколи не ігнорував маму, і тепер, коли телефон знову завібрував у кишені, відчував глибоку провину.

«Залишилось два дні. Вибач, мамо».

— Дивно. Вони обговорюють мене, але зовсім не дивляться навсібіч, — якось ображено прошепотів Вільгельм.

— Ти хочеш, щоб вони впізнали у твоїй особі майбутнього короля? — нахмурився Сімон та сильно стиснув руку Віллі.

— О! Зламаєш же!

— Саме так.

Сімон сонячно засміявся, і його сміх змішався з гуркотом сотні інших. Веселощі на площі досягли свого піка: люди, заправившись глегом й іншими напоями, намагались перелізти через загородження й осідлати величезного цапа чи хоча б свиснути з нього жмуток соломи з нього.

— Я ще жодного разу не бачив його настільки близько, — раптово зізнався Вільгельм, і в ого очах затанцювали недобрі, інфернальні вогники. — Звичайно ми просто фотографувались на фоні всіх цих різдвяних прикрас та скульптур.

Кинувши короткий погляд на солом’яного ідола, Сімон зосередив увагу на Вільгельмі. Той явно замислив щось: кусав губу і декілька разів підносив до рота нігті, але майже одразу ж забирав руку, а потім знову кусав губу. Очі його все ще дивно блищали, наче хтось невидимий вже кинув сірник, й різдвяний козел опинився в полоні жорстокого полум’я.

— Ти ж не збираєшся, — застережливо мовив Сімон, схопивши Віллі за руку й марно намагаючись втримати. — Ти ж…

— Я хочу запам’ятати цей день! — вигукнув Вільгельм й усміхнувся так, як звичайно усміхався божевільний винахідник у стрічці з чудернацьким сценарієм. — Хочу здобути трохи соломи!

— Ти здурів?! Тебе ж упізнають!

Ступивши уперед, Сімон схопив збудженого Віллі за рукав і потягнув на себе. Вільгельм спритно викрутився й, скинувши куртку, кинув її в обійми спантеличеного Сімона.

— Чекай тут! — закричав Вілля, але до Сімона голос прозвучав, наче з-під товстого шару води.

— Ти… дурень… Зупинись! — Сімон притиснув до себе куртку, хоч початку бажав гнівно жбурнути її на асфальт й кинутися слідом за Віллі. Але передумав лише через те, що побачив. Вільгельм вже майже перебрався через загородження, завдяки допомозі інших, таких же пристрасно охочих отримати шматочок козла.

— Віллі!

— Я тут! — фігура Вільгельма з’явилась за огородженням: він розмашисто помахав Сімону й зник, сховавшись у натовпі.

Сімон потупцював на місці, нетерпляче, нервово. Щорічна традиція спалювати різдвяного цапа, розстріляти його чи таранити автівкою могла нагадати про себе будь-якої миті. Серце Сімона гучно вдарило по ребрах, і відлуння цього гуркоту понеслось по всьому тілу, застрягнувши у вухах та скронях: кепське передчуття охопило хлопця.

— Віллі!

Цього разу ніхто не відповів. Зухвалий натовп почав розгойдувати козла, й поліціянти, які слідкували за порядком на площі, стрімголов наближувались до солом’яного ідола. Сімон міцно вчепився в загородження, й прохолодний дріт боляче вп’явся в шкіру.

— Віллі!

Коли Сімон готувався перелазити через паркан й шукати в ошалілому натовпі Вільгельма, пролунало виття сирен, а голоси поліціянтів через гучномовець наполегливо рекомендували негайно відійти геть.

— Я тут, — прошепотів Віллі, зупинившись навпроти Сімона й хитро усміхнувшись. — Я дістав нам шматочок козла й… — він загадково замовчав на мить, а потім додав: — і як добре, що в мене були сірники!

— Що? — видихнув Сімон, не встигнувши навіть доторкнутися швидкого Вільгельм, який вже вилізав з іншого боку загородження.

— Біжи, Сімоне! — кричав він, відчайдушно працюючи руками й ногами. — Чекай на мене біля тієї кондитерської!

Сімону обпалило язик від тієї кількості лайливих слів, які він хотів озвучити, але зупинився. Підібравши куртку Віллі й, обернувшись на цапа у вогні, Сімон чортихнувся. На фоні їдкого диму і яскравого полум’я, в ароматі паленої соломи, в криках затриманих хуліганів та іншому шумі, Сімон ясно побачив Віллі. Він завмер на хвильку на самісінькій вершині загородження, кинувши тріумфальний погляд на вогонь.

— От дідько!

Сімон закинув куртку на плечі, швидко зв’язав її за рукава. Коли він обігнув парках, то пропахлий багаттям й замурзаний Віллі тільки-то стрибнув на асфальт. Похитнувшись, він різко видихнув. Земля все ще тримала його на ногах, хоч перед очима все плило мінливим калейдоскопом.

— Побігли! — він знову похитнувся, схопив Сімона за руку й поволік геть з площі, якомога далі від поліціянтів та іншого народу.

Всю дорогу Вільгельму здавалось, ніби їх переслідували, але коли він озирнувся й пригледівся, то нікого й нічого підозрілого не помітив. Метушня залишилась позаду, біля присмертного солом’яного козла. Захеканий, спітнілий, забрьоханий Віллі щасливо усміхнувся. Він загубив шапку, точно у полум’ї, але ні краплі не шкодував про це. Він, здавалось, заразився вогнем, який палав тепер всередині, проте то був не вогонь, який все знищував, той вогонь лікував, наче гарячий трав’яний чай. Очі Вільгельма як і раніше блищали недобре, і він явно міг натворити чогось ще.

— Мріяв спалити його з семи років, — повідомив він, намагаючись віддихатися. — Вибач.

Сімон притулився до холодної стіни, прямо під мерехтливою гірляндою, й зітхнув:

— А якби тебе зловили?

— Я дуже швидко бігаю. Навчився у палаці, — посміхнувся Віллі, і Сімон, подарувавши йому скептичний погляд, простягнув куртку вперед.

Засунувши руки в рукава, Віллі завмер: Сімон обійняв його зі спини, міцно-міцно притиснувшись ззаду та вдихаючи запах соломи та диму. Клаптик різдвяного козла, затиснутий у руці, подряпав шкіру, а потім приземлився на вологий хідник.

— Благаю тебе, бунтівний принце, більше так не роби.

— Добре.

— У нас залишилось надто мало часу, не хочеться провести його за ґратами.

— Нас би не впіймали, — Вільгельм впевнено усміхнувся й, перехопивши холодні руки Сімона, торкнувся його пальців сухими гарячими губами. — Все добре.

Сімон усміхнувся, відчуваючи приємне переривчате дихання й обвітрені, але ніжні губи. Питання, яке тільки-но виникло в його голові, створило колючу, наче реп’ях, грудку в горлі.

— Ти ж не просто так козла спалив?

Віллі відповів не одразу, бо зосереджено цілував подряпані долоні Сімона, зігріваючи їх, притискаючи до щік. Йому так хотілось спалити корону, спадок та все, що було пов’язано з його непростим походженням. Він би з радістю кинув у полум’я кожен атрибут, кожне підтвердження його майбутньої влади. Тільки батьків з братом зробив би звичайними людьми — для щастя їх достатньо, все. І Сімона. Тоді вони могли б не ховатися, не втікати й жити так, як того бажали.

— Я кинув у вогнище ще дещо, — тихо відповів Віллі, виплутуючись з обіймів Сімона, й знову упав у них, цього разу так, аби бачити його очі.

— Що?

Сімон пригорнув його до себе, обійнявши за плечі. Мазнув носом по щоці й залишив на ній, замурзаній попелом, короткий поцілунок.

— Своє королівство, — нехитро відповів Вільгельм, і Сімон, поглянувши на нього, так і не зрозумів: то був жарт чи все так серйозно.

Неозвучене запитання повиснуло в повітрі поміж танцю рідких лінивих сніжинок. Віллі мовчав, відчуваючи приємний запах диму та тепло, тепло коханої людини, яка знаходилась близько-близько. Його очі вже не сяяли так дивно і яскраво як раніше, проте в них все ще мерехтіли вогники.

Повз промайнула автівка поліціянтів, й сильний звук сирени оглушив обох, змусив пірнути в темряву вулиці ще глибше. Там, де від світла ліхтариків, свічок та гірлянд залишались лише нікчемні острівці, Сімон, вимогливо втискаючись в губи Віллі, прошепотів:

— Я кохаю тебе, принц без королівства.