Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– Денжі, забери її, будь ласка. Вона лежить на дивані і голосно хропе, чутно навіть через вікна.
З моменту, як Павер поселилась із ними, вечір п’ятниці проходив майже за тим самим сценарієм. Павер брала пиво, дуже невміло наливала його у склянку, що половина виходила піна, голосно ковтала те. Піна виходила з тіла у вигляді різних звуків: Акі порівнював їх зі звуками електрички. Павер дуже швидко засинала від випитого – навіть якщо було небагато.
Акі взагалі був дуже галантним і ввічливим юнаком, в його ставленні до Павер прослідковувалось щось лицарське, Денжі б сказав, що, не дивлячись на все, Акі бачить в ній принцесу. Він майже ніколи не називає тілесні звуки так, як вони називаються, якщо мова йде про Павер. «Обриганка» для нього скоріш просто емоційна лайка. А тут каже раптом – хропе.
– В сенсі – забрати, Акі? Що ти маєш на увазі?
– Взяв у лапки і поніс. Ну чи як не здужаєш – ти за руки, я за ноги, і понесли її у кімнату.
Денжі відмовився – мовчки відмахнувся від пропозиції Акі, той знизав плечами та пішов назад на балкон, курити й пити каву. Як він візьме в руки беззахисну Павер, якщо – от тільки що – ледь взяв в руки себе. Павер голосно захропіла, і від неї Денжі відчув запах – металевий, солодко-збуджуючий. Хоча – не мав, бо вона зараз має пахнути… Певно, сниться щось таке, від чого вона збуджується чи то нервує.
Денжі тримав її в руках – таку сонну і п’яну, вона щось пробурчала, але заснула знову. Вона була не така вже й важка, хоча здавалась більш важкою, серце Денжі скажено калатало, настільки сильно, що своїми ударами могло розбудити Павер, цілком могло. Але Павер тихенько посапувала, і не знала, не розуміла, що зараз її в кімнату несе Денжі. Це було так інтимно і особливо: в Денжі такого ще не бувало, але він відчував, як піклується про Павер, і це наче викликало в нього залежність, бо хотілося робити для неї все-все. Рятувати всіх котів світу, діставати всі зірки з неба, і більше, і більше, кожне наступне має бути вдвічі більше, ніж попереднє. Поряд з Павер Денжі забуває, що це називається «геометрична прогресія», поряд з Павер він забуває навіть, що ніколи того не знав.
Її ріжки так близько до його обличчя, Денжі ніс її і намагався не дивитися: він був страшенно збуджений, він був страшенно загублений в наче знайомій квартирі. Він і не помітив, як доніс її до ліжка, до їхньої кімнати. Аж залоскотало у животі від того, що кімната їхня. Наче блискавка, і то була перша та єдина блискавка цієї тихої ночі, в Денжі з’явилась ідея (бажання?): він має поцілувати Павер. Не у вуста – від того ж вона, певно, прокинеться, і… Зрозуміє, боже, вона ж тоді все зрозуміє.
Тому Денжі сором’язливо, тремтячими губами, господи, стають ватними руки, хоч би її не впустити, поцілував її в червоний ріг на маківці. Він був твердим і якимось неживим, не таким справжнім, як Павер. Вона не відчула, вона точно не відчула нічого: так само тихо спить в нього на руках. Денжі обережно кладе її на ліжко, в якомусь напівсні шукає ковдру, аби укрити, та не знаходить, господи, Павер взагалі укривається? Денжі не може згадати. Просто бере свою – укриває її своєю. І відходить. Павер спить – з часом знов починає хропіти.
Денжі слухає. Денжі дивиться, як вона спить. Він розуміє, що від контакту з Павер її запах передався йому. Він жадібно нюхає себе і боїться одного – аби на неї не перейшов його запах. Його запах не гідний бути на її тілі, як і її – на його, бо його тіло ще не гідно носити такий скарб. Поки що не гідно. Денжі дивиться, як вона спить.
На ранок він зізнається їй в тому, що він закохався у неї. На ранок – зізнається, та за вікном поки що темно. Це буде довга ніч, напевно, такої довгої ночі в житті Денжі ще не було.