ІV. Хозарський словник

«Я бачу диявольські образи й знаю, що всередині там живуть християни, а що чорти не можуть жити з ними разом, то й утікають вони на вулицю.

А там, де таких зображень знадвору немає,

живуть вони всередині, разом з людьми» –

Милорад Павич, «Хозарський словник».

 

          Ідеальна Макіма у снах починала здаватися Денжі такою несправжньою, і це не на жарт дратувало його та засмучувало. До реальної він не міг дотягнутися, якби того не хотів, але… Чи сильно відрізняється вона від тієї, що у снах? Денжі не відчуває запахів навіть від реальної Макіми: її тіло не пахне тілом, вона не пахне ані демоном, ані людиною. Вона пахне парфумами: сильна, солодка нота ванілі, але не ядуча, «кислотна». Це не те, що потрібно Денжі від неї: парфумами й Акі пахне, вони змішуються з запахом цигарок, і це дуже подобається Денжі. Він би й сам хотів так пахнути.

          Нещасний запах ванілі не може проникнути в сни Денжі – чи то від того, що він несправжній, а просто парфуми, чи то від того, що Денжі підводить пам’ять на запахи. А може Макіма, відьма, чаклує, Денжі готовий прийняти будь-який варіант. Він нюхає Макіму – ідеальну Макіму у своїх снах, і вона не має ніякого запаху. Наче стоїш на колінах перед скульптурою у музеї і нюхаєш її, от якось так це відчувається для Денжі.

          Тіло Макіми не видає звуків – дивовижно, але навіть справжня Макіма якась беззвучна. Вона ходить – як кішка, навіть підбором не цокне, якщо їх вдягнула, в неї тканина одягу не шарудить, вона не кашляє, не пчихає, на неї не нападає гикавка. Її живіт не бурчить, не стогне, не булькає. Уві сні Денжі припадає до її грудей, аби почути серцебиття – нічого не чує. Він намагається відправити Макіму до вбиральні, і біжить підслуховувати до дверей, але тільки вони закриваються – то Денжі прокидається. Сон завершується.

          Напевно, в цьому і криється причина, чому його так сильно тягне до справжньої Павер, чому він так жадібно вивчає запахи й звуки її тіла. В кімнаті пахне шкіряним взуттям, рясно змащеним гуталіном; пахне розмоклим листям після дощу. Запах солодкої крові, металево-п’янкий, який був тут ще нещодавно, зовсім зник. Павер спить. Пітніє уві сні.

 

          Денжі страшенно збуджується від того, як звучить тіло Павер. Вона голосно тупає, коли ходить, часто – вона стрибає на ходу, уві сні вона постійно крутиться. Тільки бачить сонце – голосно вдихає та ще голосніше пчихає, коли їсть – то хапає величезні шматки і давиться ними, кашляє. Денжі іноді здається, що він то ходить, як Павер, то чихає, як Павер, то кашляє – наче Павер. І йому чомусь дуже тепло від того, що вони чимось схожі.

          Павер у вбиральні дзюрчить дуже голосно: звісно, за собою нічого не змиває, Денжі не ризикує підходити надто близько до дверей, щоб почути все краще. Але і так чудово чутно. Павер обожнюю сідати на раковину, за що її постійно сварить Акі. Денжі ніколи не заходив у ванну і не ловив Павер за цим, він трохи заздрив через це Акі.

          Тобі ж, бляха, незручно, щоб що ти це, дідько, робиш?! Акі кричав, сварився, аж червонів – не стільки від люті, скільки від ніяковості. Його можна зрозуміти. А Павер голосно сміялась, казала завжди, що їй прикольно від того, і робить те, бо їй тупо скучно. Дзвінкий сміх Павер – аж люстри, здається, тремтіли. Вона підтягували шорти і тікала з ванної, аби Акі її не прибив. Звісно вона не змивала: вона за собою не змиває ніколи.

          Денжі уважно й дбайливо слухає те, як звучить живіт Павер: він наче спостерігає за звіром. Голодний шлунок в неї дуже агресивний і буйний – Денжі уявляє море, в якому здіймаються високі-високі хвилі. Отак він булькає, і при цьому – виє, можна навіть сказати – гарчить. Де береться такий сильний звук в такому маленькому тілі Павер? Павер не намагається якось стриматись, якось зігнутись чи напружити м’язи – хвилями, як прилив, накочує голосне бурчання в її голодному шлунку. Він ніколи не буває тихим, коли голодний, його чутно завжди. А Павер буває голодною дуже часто.

          Коли вона поїсть – чутно, як її звір всередині заспокоюється, і він вже не такий голосний. Денжі здається, що звуки травлення в Павер нагадують мурчання Нявчика. Дійсно, її шлунок стає тихим, наче домашнім, займається травленням. Павер, коли поїсть, якийсь час сидить, мружачи очі, і гладить себе по животу – така задоволена, справді, от справді схожа на муркотливу, рогату кицьку. Денжі слухає її шлунок – і діє він на нього так само заспокійливо, як котик, який мурчить. Взяти б її на руки.

          Кишківник Павер працює, без перебільшення, як годинник. Через двадцять хвилин вона вже йде до вбиральні. Денжі дуже швидко відслідкував та вивчив цю закономірність: він жадібно намагається вловити звуки, дуже тонкі стіни у їхній вбиральні, дуже, Акі, наприклад, через це, коли йде в туалет, включає телевізор голосніше. Павер не соромиться – Денжі дуже часто чує, але чомусь так боїться, наче дитина, чесне слово, Павер не соромиться – соромиться Денжі. Варто йому почути звук важкого падіння у воду – він тієї ж миті закриває вуха, заплющує очі, жене від себе всі образи та асоціації, ніби намагається перетворити Павер на музейний експонат, безликий, білий і нерухомий. Але вона вперто оживає у його уяві.

          Денжі міг би робити телевізор голосніше, за прикладом Акі, чи взагалі виходити з кімнати, щоб не чути цього, але він не може. Павер ніколи не змиває за собою – і Денжі дуже неприємно, так, чомусь раптом стало, хто б знав чому, від того, що Акі сварить її за це. Він не хоче конфлікту, бо йому доведеться обрати бік, а йому дорогі як Акі, так і Павер. Він чекає, доки Павер закінчить і вийде з туалету, щоб потім піти і змити за нею.

Так, вона справді не миє руки, але я б все одно цілував їх.

Дуже ніяково було, коли організм Павер все ж дав збій – і вона, ледь не складена навпіл, швидко повернулась назад. Денжі не знає, Денжі досі не знає, чи зрозуміла вона, що він робить для неї. Він хотів піти від двері якнайшвидше, але ноги чомусь стали як ватні. Він ледь-ледь рухався. Тонкі стіни, до біса тонкі, навіть чутно, як Павер нервово підіймає п’ятки і опускає назад. Денжі майже уявив її позу. Всіма силами намагався того позбутися, але так і бачив ці ріжки, направлені на двері.

Його підкупала ця відкритість, його дуже сильно підкупала ця відкритість Павер. Вона була для нього зрозуміла й відкрита, наче словник, він легко міг все у ній зрозуміти, і в ній не було нічого приховано. Він легко вивчав її та знайомився з нею. Він знав, що він любить, так, він боявся цих, таких природніх звуків її тіла, настільки ж природніх, як і її запах. Це був наступний крок, до якого, він, певно, був не готовий. Поки не готовий, поки. Але якщо він закоханий і хоче бути близьким з нею – він має любити в ній і це. Він теж прямолінійний, простий і безпосередній. Він не може вдавати, що його кохана людина – це беззвучна, мовчазна, біла скульптура. Денжі був переконаний, що якщо це і є кохання, якщо він справді закоханий в неї – то легше йому буде це все полюбити в ній, ніж щось вдавати чи змушувати її мінятись.

Якщо він вже це не полюбив.