І. Воццек. Ніч

«Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання – воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім.

Ну, але це так, між іншим»

– Ю. Іздрик, «Воццек».

Денжі не мав часу, аби закохуватись – ані вперше, ні, тим паче, вдруге. Чи може людина зробити крок через сходинку і закохатись отак – одразу вдруге, не закохуватись вперше? Денжі засинав швидко, то його й не мучили подібні питання. Не мучили надто довго.

          Ти був зайнятий виживанням, а закоханість дуже сильно заважає виживанню. Це сказав Акі, сказав – у до смішного кіношній, чи то книжній позі: за чашкою кави, холодним вечором, з цигаркою… Денжі іноді бачив щось таке у кіно – коли знаходив час подивитись телевізор; книжок він читав дуже мало, але приблизно так він уявляв поетів, про яких чув. Йому справді стало смішно від того, що він помітив цю подібність, та якось стримався. Загалом – нічого поганого, чергова дурничка, якою можна зайняти голову перед сном. Денжі засинав швидко – та того вечора все ж засинання пішло не так легко, як зазвичай.

          Напевно, по-справжньому Денжі зрозумів, що значить «закохатися», коли йому дуже доступно то пояснила Макіма: сплетені пальці – це до мурах, відчуття, як її зуби лишають відбиток на твоєму тілі (і хай то лиш палець) виявились справді – незабутніми, це було як… Як тисяча тисяч ударів струмом. Концентрація в одному місті – і віялом розходяться далі, а потім назад, в одну точку. І так – поки Макіма поряд, поки дихає, поки говорить із ним про кохання. Денжі не знає нічого про це – Денжі не вміє кохати, бо його не навчили. Макіма повністю займає його думки, і зараз вона – наче весь його світ, зайшов би хто – сказав би, що ці двоє, напевно, якісь ненормальні*, думає Денжі. Він торкається її грудей – і відчуває це абсолютно інакше, ніж то було з… Макіма говорить, але Денжі її не чує: він заплющує очі і бачить її образ перед собою, такий досконалий образ – який рухає самими вустами, наче хоче подарувати йому поцілунок. Аж як – в тиху, ідеальну фантазію, проривається звук – звучить тихий, глибокий голос Макіми:

          «..щодня бачити, як ти вдягаєшся, як розчісуєш волосся, як ти спиш, як їси, як миєшся, як молишся, як щось робиш і як не робиш нічого»*.

          І раптом образ руйнується в голові – міняються очі, волосся, трохи фігура, посмішка, і головне – виростають роги на голові в Макіми, яка припиняє в цю мить бути Макімою і стає кимось іншим… Денжі чудово знає ким, але з переляку розплющує очі – і долю секунди ще бачить перед собою Павер. Але Макіма повертає собі свої риси. Денжі, ти слухав, що я розповідала тобі? Він слухав – він все зрозумів, зрозумів все, як міг: наскільки можливо то розуміти для людини, яку ніхто не вчив кохати, яка не вміє кохати.

          Яка не вміє кохати – і покохала, здається, одразу двох. Він не знає, чи каже Макіма зараз про себе – чи просто дає настанову. Вона для нього – наставниця чи хтось… Більше? Павер не йде з голови – і повертається раз за разом побачений Денжі образ: як одна стає іншою, як інша стає однією.

Я не знаю нічого про любов, справді, але я хочу бути з нею.* Це каже Денжі – вже ввечері, поряд із Акі, який знов курить на балконі і п’є свою традиційну каву. Це в них спосіб спілкування – сидіти, мовчати, дивитись, як заходить сонце: то чимось схоже на те, як помирають демони. Іноді – говорити. Говорити, але відповідь не є чимось обов’язковим: це нормально, так і починається міцна дружба людей.

З ким це – з нею, Денжі? Акі питає, питає – так просто і щиро, бо справді не розуміє, про кого каже Денжі, бо справді не знає. На такі питання закохані відповідають дуже швидко. Дуже швидко – як правило. Денжі не знає правил, тому – Денжі мовчить. Пахне цигарками Акі. Дійсно, з ким же він хоче бути? Вона – це Павер, яка тут, яка поряд, чи вона – це ідеальна, далека Макіма?

Чи може людина зробити крок через сходинку – і закохатись одразу вдруге? Щоб все зрозуміло, щоб без цього дурнуватого відчуття. Денжі, разом з тим, все одно точно не знає, хто з цих двох має лишитися його першим коханням, а хто – стане другим. Кожна ж, по суті, має право претендувати і на те, і на те місце.

Бо перша, минуща, піде, а я залишуся з тобою, моя…* Денжі, як і зазвичай, засинає швидко, і не договорює цю, ніби чужу, а ніби – прямо рідну фразу.