Стук у двері
Тіґнарі, звісно, дуже зайнятий, бо питання як збільшити популяцію вибої, що росте без насіння, само себе не вирішить. Але відчинити двері він все ж у змозі, чи мало що там сталось?
– Привіт, друже! Давно не бачились, як справи?
Ох.
Ох.
Сайно.
Нарешті він повернувся зі своєї довготривалої місії в пустелі, бо розкрадачі гробниць теж самі себе не відстежать, не впіймають, й прочуханів собі теж не надають. І можна було б дати те завдання кільком його підлеглим солдатам, але то були не аби які крадії, а елітна банда, яка майстерно замітає свої сліди, ще й встигає набити кишені золотом, що лежало незайманим останніх років двісті. Тому на таку серйозну місію мусив йти сам генерал Махаматра.
Усмішка одразу засяяла на обличчі Тіґнарі й він кинувся на друга з обіймами. Він як звичайно запросив Сайно усередину та почав повільно заварювати ароматний чай.
– Нічого особливого, все як завжди: доглядаю за лісом, допомагаю Коллей, наче все добре…
Запах фруктів потроху почав розходитись по кімнаті й особливо виділялись персики і, певно, якась трава, Сайно точно її не знав, але його лісовий друг може відрізнити понад 200 видів різноманітних квітів та трав.
–… З цікавого можуть бути ті фіолетові квіти на столі, це вибоя, вони не мають насіння і квітнуть лише коли про них «згадує земля». Так написано в книжці, тому що люди досі не розуміють, за яких умов вибоя квітне і я вирішив, що тепер моя черга спробувати вирішити це питання. Хоча, напевно, тобі це не буде дуже цікаво…
– Виглядають гарно. До речі, в мене є маленький подаруночок для тебе, – він скинув свою чорну мантію з плеч й витягнув звідти одну червону квітку.
Хризантема.
Тіґнарі ледь не зронив фарфорові чашки з чаєм, що ніс в руках. Він очікував що завгодно: сувенір з місії, якась їжа, горщик для квітів, набір посуду, але не це.
– Що таке? Я щось не те зірвав? Ох, це, напевно, якась рідкісна рослина, як в тебе на столі, трясця, треба було спочатку спитати тебе…
Звісно ти «щось не те зірвав»! Якщо ти тільки не хотів зізнатись мені в коханні ах-ах-ах.
Він сумно посміявся в голові, але сказав лише:
– Та ні, все добре, просто я здивувався, що ти вирішив подарувати мені квіти, це трохи відрізняється від твоїх звичайних сувенірів, – він тихо посміявся для правдоподібності.
– Фух, ну добре, бо ти мене так налякав, я вже готовий був втікати, ха-ха-ха! - Сайно і сам розсміявся. Коли він не генерал Махаматра, а просто Сайно він дозволяє собі часто жартувати і сміятися, особливо коли поряд Тіґнарі. Вони вже давно знайомі. Одного разу вчений вирішив відправитись в пустелю аби спробувати знайти якісь рослини, яких немає в лісі і дослідити їх. Але він недооцінив жорстоку пустелю і її пекуче сонце, тому впав від теплового удару. Він, як в тумані, чув слова: «Агов, хлопче, ти мене чуєш? Зараз не час спати, тим паче на такому пеклі», але був не в змозі рухатись, тому Сайно наказав своїм солдатам доставити хлопчика до найблищої лікарні і, слава архонтам, вони були не так далеко від міста, тож Тіґнарі швидко віднесли. Після цього й почалося їх знайомство, а незабаром і дружба.
Але для Тіґнарі це ставало не просто дружбою. Він поступово закохувався. Тому щойно так і відреагував на просту для звичайної людини квітку.
Вони спілкувались так до вечіра, і Сайно мусив вже покинути друга, але той раптом запропонував залишитись на ніч. Не зрозумів, що ляпнув, Тіґнарі почав молитися, щоб в Сайно були ще якісь справи. І, на щастя для нього, так воно і було, але генерал сказав, що вони можуть завтра ввечері зустрітись, якщо той забажає. Ну не відмовляти ж тепер? Звісно хлопець погодився і вони попрощались.
Але весь вечір і всю ніч Тіґнарі не покидали думки:
– Може треба було йому сказати, що то насправді за квітка? Тут же немає нічого такого… То я дурник так себе повів, – сказав він і з силою потягнув себе за вуха. – А може то була добра можливість зізнатись йому у почуттях? Ні, дурнику, краще мовчи! У вас зараз така хороша дружба, а ти хочеш все зруйнувати?! – Він вдарив себе до болю по нозі. – Але ж я не зможу вічно мовчати… О, Архонти, що мені робити…
Так він і заснув, навіть не помітивши, як з очей текли гіркі сльози.
Ось і завтра. Ось і вечір. Тіґнарі здавалося, що він просто не дійде до міста і на пів шляху десь впаде, але якась незрима сила довела його сюди. Підходячи, він вже бачить профіль Сайно. Він гарний. Його волосся гарно розвивається на вітру. Його темна шкіра стає бурштиновою під промінями західного сонця. Вона теж гарна. Він сам увесь гарний. Ніби синонім до цього слова.
– О, привіт, може підемо до річки? Там тихіше, – запропонував Сайно, на що Тіґнарі погодився. – Знаєш, є така мудрість – неможливо двічі увійти в одну річку, якщо в ній плавають голодні крокодили, ха-ха-ха-ха! – він, як звичайно, розряджає обстановку своїми жартами, яких іноді люди не розуміють, але Тіґнарі все одно сміється. – До речі, в тій річці є смачна риба, я сам не перевіряв, але чув, тож пропоную спробувати? – Хлопець знову погодився. – Ну, вудочок в нас нема, одже будемо ловити руками, ха-ха! Головне щоб ніхто не побачив, бо я все ж таки генерал! А ти просто порядна людина ах-ах!
– Гей! В мене теж важлива робота – я рятую ліс! Мене навіть запрошували в академію! – він показово надувся.
Підходячи до річки, вони ставали тихішими, аби не розполохати рибу.
– Я буду ловити, а ти поки назбирай дров і розпали вогню, – увійшовши по пояс, хвилини три Сайно просто стояв, щоб заспокоїти воду і риба повернулась ближче до берега. І ось вже маленькими косяками повз нього пропливають риби-метелики. Він обережно нахилився над поверхнею води і раптово пірнув, хапаючи руками одну рибу за голову та хвіст, щоб вона не вислизнула, а другу спіймав прямо в гострі зуби і швидко виніс на беріг до вогнища, що вже встиг розпалити Тіґнарі, й кинув на траву.
– Агов, малюк, – в них не така велика різниця у віці, але Сайно подобається називати його малюком, а той наче і не проти, – дивись, що я нам приніс!
Тіґнарі підіймає голову і бачить повністю мокрого генерала: його біле волосся спадає на обличчя, крапельки води стікають по щоках, підборіддю, шиї і переходять на оголений мускулистий торс, який Сайно анітрохи не прикриває. Він цієї картини щоки Тіґнарі хапає легкий рум’янць, незважаючи на те, що ці груди та прес він бачить не вперше. Але генерал на це не звертає уваги, тому йому не доведеться вигадувати щось типу «та то я над вогнем сиджу, спекотно, от і прихватило».
Вони одразу нанизали рибу на палички, підставили до вогню, і під тріск багаття Тіґнарі розповідав, як проходять його дослідження над вибоєю та іншими рослинами, які він зустрічав у лісах. Поки вони говорили, риба вже добре підсмажилась до хрусткої корочки, тому друзі почали їсти, поки вона тепла.
– Пам’ятаєш, – нерішуче почав Тіґнарі, – ти вчора приніс мені квітку? – Сайно кивнув, – Так от, я збрехав, що вона звичайна, – він сам не розумів звідки набрався сил розповісти йому все, але чомусь продовжував, – насправді, червона хризантема мовой квітів - це зізнання в коханні. – Він зробив велику паузу, бо слова не зв’язувались між собою, в голові каша, ще й Сайно так уважно на нього дивиться, і він наче збирався продовжувати, як раптом той його перебив:
– Тоді я хочу дарувати тобі червони хризантеми кожен день.
Що? Йому не почулося? Він точно все правильно почув, це не слухова галюцинація? Сайно щойно сказав, що кохає його?
Так чому ж ти весь час мовчав? Я ночами не спав, бо боявся що своїм зізнанням зруйную все, що є між нами, а ти от так просто кажеш такі речі?! А може це твій черговий жарт? Так, точно, так і є ха-хах!
Але раптом до тями його приводить легкий поцілунок, і він розплющує очі ще сильніше.
– Вибач, я… Я не думав, що роблю, ти, напевно, тепер не захочеш мене більше бачити. Хочеш я піду, хочеш ми залишимось друзями, хоча який я друг після цього.
– Не неси дурниць, – перебиває Тіґнарі й кладе руку на щоку генералові, притягуючи, і з’єднує їх вуста. Перший поцілунок зі смаком смаженої риби? Звучить не дуже, але обом подобається. Вони задихаються один в одному ще і ще, хоч і обидва не вміють цілуватись.
Тіґнарі обережно перелізає на чужі коліна і обхоплює руками шию, продовжуючи виціловувати кожен сантиметр губ навпроти, а якби його хвіст був людиною він зробив би сальто назад від надлишку нових емоцій.
– Я теж тебе кохаю, - після довгої паузи, розриваючи поцілунок, тихо каже він і дивиться в блискучі очі кольору стиглого гранату, – але не треба дарувати мені хризантеми щодня, бо тоді вони дійсно стануть рідкісними!
– Ах-ах-ах, добре, добре, - Сайно посміявся і ще раз м’яко цьомнув коханого у вуста.
Відгуки