Мейбл і Ґідеон дізнаються трошки більше одне про одного.
Ґідеон відсунув штори й пірнув за лаштунки, щоб побачити Мейбл. Натомість зіштовхнувся з її братом біля гримерок.
— Ох, ем. Привіт. Діппер, правильно? — той кивнув у відповідь.
— Що ти робиш за лаштунками?
— Йой, гм, я шукаю Мейбл. Вона запросила мене на виставу, тож я подумав, що міг би підійти привітатися.
Ґліфул закотив очі й застогнав.
— Це ти той ботан, якому вона допомогла зранку, так? Добре. Вона назовні. Любить вийти на свіже повітря після виступу.
Діппер відпустив хлопця, махнувши рукою, і продовжив свій шлях далі коридором.
Ґідеон вийшов за тент і побачив Мейбл поблизу лісу. Він торкнувся її плеча, змусивши дівчину відскочити.
— Ґідеоне, ти мене налякав.
— Вибач.
— Усе гаразд, я не ображаюсь. Хотіла сказати, що мені шкода, стосовно мами.
— Дякую. Це багато для мене значить.
— Знаєш, цей твій капелюх справді побитий життям, — промовила Ґліфул, узявши юнака за руку й потягнувши до крамнички перед наметом.
Вона схопила з крючка блакитно-білу кепку й обережно надягнула її на голову Ґідеона.
— Мені подобається. Цей колір підкреслює твої очі.
Парубок зняв кашкет, аби поглянути на нього зблизька, і пирхнув, побачивши зображення на ній.
— Знаєш, моє прізвище — Пайнс.
— Ґідеон Пайнс. Мені подобається, — сказала вона з м’якою усмішкою.
— Ну… На мою думку, у тебе також гарне ім’я, — ніяково затинався хлопчина, вдягаючи кепку назад.
— Ти дійсно смішний, Ґідеоне, — ніжно засміялася Мейбл.
— Та ти справді мила-… Я-я маю на увазі смішна! — ці слова знову розсмішили панянку, змушуючи сором’язливо потирати руки.
— Ти теж дуже милий.
Раптом до них хтось підійшов.
— Це мерч, який ви продаєте? — поцікавився молодий чоловік, якому на вигляд було близько двадцяти років.
— Так, пане, — відповіла Мейбл.
— “Сертифікат намету телепатії”, — пирхнув молодик. — А я все думав, що ж може бути тупішим за те маленьке ідіотське шоу, що ви там влаштували.
Юна Ґліфул насупилася. Щось ніби на мить спалахнуло в її очах. Може, злість?
— Чуваче, залиш її у спокої, — мовив Ґідеон, хапаючи незнайомця за лікоть. Той висмикнув руку й звернув увагу на капелюх.
— Думаю, єдине, що може зробити ці речі ще більш ідіотичними, це ти в них, —
щось ударилося в дерево біля чоловічої руки, і Пайнс поглянув у те місце. З кори стирчав метальний ніж. Мейбл тримала руків’я леза.
— Облиш Ґідеона, — вимовила вона зі злим, майже божевільним блиском в очах.
Чоловік відвалив, імовірно для того, щоб знайти іншу жертву.
— Я перепрошую за це, — з усмішкою сказала дівчина. — Займаючись подібним бізнесом, ми приваблюємо чимало небажаної уваги та багацько різних скептиків. Піду й покличу охорону, щоб вони попіклувалися про це. Я переконаюся в тому, що він більше не підійде до тебе.
— Ох, усе в порядку. Мене це не хвилює. Він звичайний троль, що не вартий жодних зусиль.
— Ну, якщо ти так говориш.
Вони продовжили теревенити ще добрих хвилин із десять, поки натовп навколо них не розсмоктався.
Годинник Ґідеона запищав, даючи зрозуміти, що вже десята.
— О боже. Я маю йти. Батько не має дізнатися, що я втік.
— Ти прокрався сюди заради мене? Ооууу, — мило протягнула Мейбл, витягаючи телефон, після чого спитала: — Даси свій номер?
Вони обмінялися контактами, і Пайнс поплентався до лісу, що був на шляху до дому.
Панна Ґліфул тим часом помітила того самого троля, що досі вештався околицями лісу. Вона все ще гнівалася через те, що цей виродок сказав про її солоденького Ґідеона. Дівчина витягнула свій метальний ніж і поглянула на лезо. Тоді з посмішкою на обличчі вирушила в напрямку відчайдуха.