— Я не знаю, де вона, — говорить Стрендж, скептично розводячи руками. Вони стоять на даху старого складу переобладнаного в житловий будинок на Шад Темзі, звідки відкривається красномовний краєвид на Тауер іншого всесвіту, який, якщо вже відверто, нічим не відрізняється від їхнього. — Може, ще один інший я знає, але…
— Нам, — перебиває Америка, — треба знайти…
— Ще одного іншого мене! — закінчує Стрендж, сплескуючи в долоні. — До речі, а якого біса ми взагалі в Лондоні?
— Не знаю, — вона знизує плечима. — Іноді, так буває. Хоча зазвичай похибка на кілька вулиць… У Лондоні є щось важливе?
Стрендж замислюється.
— Було. Один із трьох Санктум Санкторумів, проте його цілу вічність тому знищив Кецилій.
— Можливо, у цьому всесвіті він досі існує?
— Гадаєш, ми тут не випадково?
— Коли я не знаю з чого почати, спостерігаю за тим, що роблять інші.
— Добре, — зауважує Стрендж, крокуючи попереду, — це, хоча б, схоже на наш Лондон. Можливо, трохи відсталіший, але принаймні тут ми не розсипаємося на кубики. Вони звертали тісними провулками, а тепер йдуть просторою вулицею, з охайними уквітчаними будинками, свіжопофарбованими синіми шибками й широкими карнізами, подекуди повитими плющем.
Америка видає нервовий смішок, посмикуючи хвилясте волосся.
— Знав би ти, як там застрягати.
— І думати не хочу, — каже Стівен, розглядаючи приклеєний до скла рекламний плакат з Jinko Solar. Він був певен, StarkEnergy давно витіснили їх із ринку. Cтаровина. Невже в цьому всесвіті Тоні Старк розводив кіз?
Його очі чіпляються за фасад будівлі, яку, здається, розтрощили темні ельфи. Або Тор. У будь-якому випадку її так і не відновили, і на цьому місці вже певний час височила багатоповерхівка.
Вони звертають на Блінкер-стріт, і Стрендж притормажує, кліпаючи очима. Санктум Санкторум стоїть на місці з цілісіньким круглим вікном Світів нагорі — печаткою Вішанті. Але щось, він поки не може зрозуміти що саме, не так.
— Гей, Америко… — він обертається, але її і слід загув. — Америко?! — кличе нервово, вишукуючи її в натовпі. Жвава орда туристів огинає з обох боків, особливо не звертаючи на нього уваги. У Стренджа сіпається око.
Вона ж з’являється позаду, торкаючись його плеча.
— Їжа, — у її руках затиснута картопля фрі з чеддером у фірмовому пакунку. — Перше, про що треба подбати, коли ти опиняєшся в новому всесвіті — їжа. Це, звісно не піца, але непогано, — вона простягає картоплю йому.
— Правда? — питає Стрендж, здіймаючи брову. — А чим ти за неї заплатила?
— Вона безкоштовна, — маше рукою Америка. — В більшості всесвітів їжа безкоштовна. Дивно, що ви за неї платите.
— Ей, дівчино, — захеканий хлопець за її спиною у фірмовому синьому фартухові, спирається руками на коліна. — А хто платитиме?
— Дідько. Тут, схоже, ні… — зауважує Америка, і вони переглядаються між собою.
— Чеки приймаєте? — питає Стрендж.
— Дуже смішно, — хлопець нарешті виструнчується, складаючи руки на грудях.
Стрендж мугикає, повільно піднімаючи руки. Незначний порух пальцями, і кілька золотаво-мідних іскр зависають у повітрі й летять прямісінько до нього. Не дуже чесно, але грошей вони не мають. Хлопець розгублено кліпає.
— Пішли, — хапає Стрендж Америку за руку. — Це довго не триватиме.
Вони поспіхом прямують до похмурого таунхаусу, затиснутого між світло-сірими новобудовами, та підіймаються на ґанок, зупиняючись біля дверей. Стрендж розважливо повільно торкається ручки.
— То що, ми вічність тут стоятимемо? — питає Америка.
— Ні. Поки я не зрозумію, що не так.
Америка закочує очі й тягне двері на себе. Стрендж відступає, змірюючи її докірливим поглядом.
— То-ож, — каже Америка, зазираючи всередину. Крила її носа рухаються перед тим, як вона чхає.
Всередині доволі темно й задушливо. Бра затушені, і світло пробирається лише крізь вікна, промені опускаються на широкі центральні сходи й підсвічують пилюку, що поволі ковзає повітрям. Америка крокує вперед.
— Розділимось? — питає, озираючись навколо.
— Не найкраща твоя ідея.
— Облиш, це просто будинок. Він мене не з’їсть.
— Ти так у цьому певна?
Вона кривить гримасу і йде коридором наліво. Стрендж піднімається сходами.
Здається, тут деякий час не було майстра. На другому поверсі, де майже впритул стояли скляні вітрини з артефактами, книжкові шафи, ящики наповнені догори манускриптами та сувоями пергаменту, висіли магічні гобелени й мапи, — майже порожньо.
Денеде на полицях лежать спорохнявілі залишки того, що колись складало основу їхнього вчення.
Стрендж підбирає потемніло-срібний, прикрашений рубінами й написами на санскриті кухоль із підлоги. Він не магічний, усього лишень антикварний сувенір кінця п’ятнадцятого, можливо, початку шістнадцятого сторіччя. Стрендж озирається, він не певен, що окрім вікна тут бодай щось залишилося…
Його плащ сіпається, і Стрендж відчуваючи присутність позаду відскакує убік, кухоль вислизає з пальців, дзвінко гупнувши додолу.
Чоловік навпроти нижче його на голову, зелені очі за скельцями окулярів майже світяться в напівтемряві. У руках затиснута продовгувата дерев’яшка, яку він направляє Стренджу в обличчя, і в того смикається кутик рота. У ній, безперечно, відчувається магічний імпульс, але настільки слабкий, що його навряд чи вистачить розчавити комара.
— Ви не Ґрейберк, — зауважує чоловік. — То що ви тут робите?
— А ви? — Стрендж упевнено робить крок уперед, витісняючи палицю рукою вбік. — Не розмахуйте цим, очі виколете, — кепкує він. Брови чоловіка погрозливо сходяться на переніссі. Погляд Стренджа затримується на чорному плащі з нашитою золотом «М». — Ви не схожі на майстра Святині Святих.
— Чого? — на його обличчі суцільне нерозуміння, можливо, трохи приправлене роздратуванням.
— Санктум Санкторуму? Святилища?
— Добре, розберемося у відділку, — чоловік взмахує паличкою, і Стрендж відчуває, як його зв’язує магія. Він смикає руками, але пути міцніші, ніж здаються, схоже, він не дооцінив цю палку. — Не змушуйте мене використовувати щось неприємне, — зауважує чоловік, відступаючи на кілька кроків.
— Припиніть це, і я не буду, — відказує Стрендж, викручуючи руки.
— Як мінімум ви вдерлися в приватну власність, тому прошу, — він вказує в бік сходів. — Складемо протокол.
Оце так, магічна поліція. Стрендж, нарешті, вивертається таким чином, що невидимі мотузки з брязкаючим звуком розлітаються магічним скіллям. Чоловік знову направляє на нього свій шматок дерева, боги, Стівен навіть уявити не міг, що хтось справді може чаклувати за допомогою чарівної палички, але в нього немає жодного бажання перевіряти, наскільки це потужна зброя.
Він посилає швидке й непомітне прокляття, яке має ненадовго заточити опонента в пастці скляного виміру, але замість того воно з тріском розбивається о магічний бар’єр. Вони одночасно відскакують один від одного, і чоловік, не зволікаючи ні секунди, жбурляється чимось електрично-жовтим. Стрендж зводить щит. За першим прокляттям одразу слідує наступне, а потім ще, і ще.
Здається, чоловік здивований і зацікавлений. Він починає наступати, крок за кроком збільшуючи кількість проклять, і не перериваючи потік. Стрендж змушує ковану підставку для ціпків рухатися, але опонент виводить її з ладу, відправляючи в політ сходами.
Підлога ходить дригом, стелажі зі скрипом хитаються, і позаду щось сиплеться, падає. Дребезжить скло вітрин. Стрендж має визнати, він помилився щодо розчавити комара, ця людина, очевидно, здатна спопелити стаю сарани помахом пальця.
— Зачекайте! — кричить він крізь какофонію звуків. — Досить!
Магія зустрічається між ними, вібрує, спалахує і зрештою вибухає, відкидаючи їх обох на підлогу і вишибаючи дух. Стрендж переривчасто ковтає повітря, ощупуючи шию і змоклу потилицю.
— Досить, — він примирливо піднімає руки вгору. — Я гадки не мав, що це чиясь приватна власність, добре? — хрипить насилу він. — Дещо загрожує всім всесвітам, і в нас обмаль часу, — видихає, спираючись на лікті. — Ми шукаємо книгу Вішанті, але я бачу, що її тут немає. Отже, ми просто забудемо це прикре непорозуміння й підемо геть, домовились? — каже він якомога проникливо, піднімаючись на ноги, його опонент уже теж стоїть, і схиляє голову набік, уважно споглядаючи за руками Стренджа.
— Хто ви? — чоловік прочищає горло.
— Доктор Стрендж.
— І чому я маю вам вірити?
— Не маєте, але якщо ми продовжимо, навряд чи від цього місця щось залишиться. Цей храм — одна з печаток, яка не дає створінням з інших вимірів знищити ваш.
Не схоже, що чоловік у це вірить, між його бровами залягає зморшка.
— Це просто старий будинок із купою сміття, — заперечує він.
— Ви помиляєтесь. Не знаю, чого тут немає чаклуна і, з огляду на те, у якому все становищі, доволі давно, але цей, — перекривляє, — «старий будинок» задля вашого ж добра краще б стояв тут якнайдовше.
У повітрі лунає тріск і разом із ним посеред нічого з’являється білявий чоловік, що тримає знервовану Америку за плече. На ньому схожий одяг, з тією ж золотистою літерою «М».
— Ця дівчина стверджує, що вона з іншого всесвіту. А це, — він вказує на Стренджа, — верховний чаклун, щоби це не значило, з іншої Землі. Вона або не бреше, або бреше надто добре.
Америку, схоже, нудить. Стрендж опускає деталі про те, що в їхньому всесвіті верховний чаклун Вонґ, замість того кажучи:
— Вона говорить правду.
Обидва дивляться на нього, пильно й похмуро. Але їх войовничий настрій пом’якшується, і той, що в окулярах опускає паличку. Америка біжить до вази епохи Мейдзі.
Відгуки