Розділ 8 | Хенк | Несправедливо?

Крос недбало впав на зелену, коротко підстрижену траву. Хенк обережно опустився поруч, тяжко дихаючи, тремтячими пальцями намагаючись відкрити пляшку з водою. На полі все ще чулися злі крики та вигуки тренера і виснажені відповіді гравців, що ледве тримали свої ключки в руках.  Ще один удар і маленький м’ячик відлетів за межі ігрового поля. Ще декілька секунд і знову почулася розлючена лайка. Зрештою — свист, і гравці з полегшенням попленталися геть.
— Чого сидиш, Кінгмане? Чи думаєш, що якщо я тебе прийняв до команди, ти не зможеш вилетіти назад? — тренер Андерсон грозовою хмарою навис над хлопцем, що той аж захотів натягти свій шолом назад, аби уникнути небажаної травми голови. — Ти маєш покидати поле тільки після того, як я тобі скажу, второпав?
Хлопцю не залишалося нічого іншого, як покірно кивнути. Тренер прошепотів щось на кшталт «щоб вас всіх шайбою прибило» і налетів на Рената, котрий йшов назустріч. Гримнувши ще й на нього, чолов’яга понуро поплентався з поля зору.
— Бачте, тренер не любить, коли хтось його не слухається. Особливо якщо це людина, яка несправедливо сюди приперлася, — Хенк напружився, дивлячись знизу вверх на хлопця. Той все ще був у шоломі, але біла цифра 8, що красувалася ззаду та спереду його форми завжди видавала Рената. Хенк пробув тут поки зовсім недовго, але вже запам’ятав кожного за його номером. Втім, вони так і спілкувалася на полі бою, називаючи одне одного числами, якщо раптом забували імена чи воно було занадто довгим, вимовлення якого забирало дорогоцінні секунди.
— Не розумію, про що ти. Ніхто пістолет над ним не тримав, — Ренат плюхнювся поруч, витягуючи ноги і знімаючи шолом. Чорне волосся стало мокрим від поту, а очі світилися від нерозділеного азарту.
— Все ти розумієш, Хендріку, чи як тебе там. Поки всі голови одне одному готові були гризти, аби потрапити сюди, ти ж просто заручився підтримкою Джеффрі. А от йому наш сентиментальний довбень відмовити не може. Ось так все і вийшло,  — співбесідник розвів руками. Хенка перетрусило від його повного імені, та все ж більше зачіпали слова Рената та сенс, який він у них вклав. Адже, щоб там хто не говорив, але Хенк сам в це вірив — вірив у те, що знаходиться тут незаслужено, нечесно та несправедливо.
— Однаково не розумію. Хіба він не просто замовив за мене слово?
— В цьому і цвях. Але тебе прийняли не тому, що ти — це ти. Чи тому що ти — хороший гравець. Попросив би Джеф прийняти когось іншого — без проблем. Адже причина в тому, хто просить, а не за кого, — Ренат піднявся, ткнувши кросом хлопцю в груди. — Береги ноги. В черзі ще о-го-го яка кількість людей, котрі хочуть зайняти твоє місце.
Втома цілком обрушилася на хлопця, особливо коли він, здоланий власними почуттями, переступив поріг кімнати. Рюкзак опинився у кутку, а сам Хенк, навіть не перевіривши наявність сусідів, заліз під холодний душ. Льодяна вода стікала по підтягнутому, спортивному тілу, яке нагадувало про годинні тренування в задушливому залі, щоб просто хтось потім сказав, що він не може грати в лакрос. Що спортсмен не личить їхній сім’ї, ніби Хенк був звичайною декорацією, котра мала здібність чомусь або комусь «личити».  І коли він раптом знаходить останній шанс — йому кидають в лице звичайне й таке рідне «несправедливо». Тільки цього разу не в тому сенсі, до якого Хенк звик.
Оніміле тіло огорнулося рушником, юнак уважно вдивлявся у своє відзеркалення. Провів рукою по волоссю. Застиг. Кліпнув. Гніву, який зазвичай настигав його в такі моменти, не було. Лише сумне та хитре розчарування.
— Щось трапилося? — запитав Едвін, як тільки-но Хенк вмостився на своєму ліжку. Виявилося, що всі співмешканці були в зборі.
— Точно, бо щось підозріло тихо сьогодні. Невже якесь свято? — байдуже відгукнувся Брендон зі свого верхнього місця. Хоч обличчя його видно не було, Хенк усвідомлював, що той зараз лежить з кам’яним виразом обличчя за якоюсь черговою книжкою.
Він з усмішкою похитав головою, мовляв, що все добре. Запитав у сусідів про те, як пройшов їхній день, але розмову ніхто, окрім самого Хенка, не підтримував, тому кімнату зовсім скоро знову заполонила тиша.
Розмовляти було особливо ні з ким. Чат з батьками пустував, з друзями вони все рідше і рідше списувалися. Було сумно усвідомлювати, що як тільки ти покидаєш чиєсь життя, то все, що вас пов’язувало, зникає так само.
Хенк всім тілом відчував потребу з кимось поговорити, але, як і завжди, поруч не було нікого. Йому було незвично, що майже всі в цій школі не цікавилися взаєминами. Кожен був поглинутий в себе, в своє навчання, в свою успішність. Самотність переслідувала хлопця завжди — де б він не був, з ким би він не був. Та якщо раніше існувала перешкода у вигляді різних подій та друзів, то в такі моменти, як зараз, він був повністю нагим перед його найбільшим страхом. І саме в обіймах з ним Хенка наздогнав на диво ранній сон, в якому він вкотре намагався до когось добігти, когось наздогнати, комусь сподобатися.

***
Екран смартфона, котрий яскравим болючим світлом вдарив по очах, показував 03:56. За дверима знову почулася лайка, а Хенк заздрісно подивився на Брендона та Едвіна, котрі міцно й нерухомо спали. Він знову вилаявся на свій чуйний сон. Занадто часто якісь дрібниці не давали хлопцю нормально виспатися. Як і зараз, обережно та майже беззвучно відчиняючи двері, аби не видати себе, Хенк обміняв тепле та зручне ліжко на власну цікавість.
Він ще ніколи не гуляв нічним коридором гуртожитку, та в темній підлозі і стінах не було нічого незвичайного.  Щоправда, під ногами нічого не рипіло (як це зазвичай буває у сценах подібного мотиву), а привиди вирішили не показуватися хлопцю на очі. З-за дверей чийогось номеру чулися уривки, судячи з усього, якого-небудь фільму чи серіалу. Певно, цей хтось був або занадто егоцентричним, аби зважати на чужий комфорт, або занадто щасливим, аби мати окремий номер. Втім, окрім уривків, судячи з усього, мелодрами, більше нічого не було чутно. Хенк вже вирішив повернутися геть і звести все на сновидіння, якби віддалено не почувся новий гуркіт дверей. За ірраціональним кордоном в голові промайнула адекватна думка про можливі неприємні наслідки, та й взагалі, може, це якийсь гіпотетичний хлопець вирішив пробратися до своєї коханої на ніч. Або ж навпаки. Але повільно видихнувши, Хенк попрямував далі. Логічне мислення підказувало, що слід йти на другий поверх, адже траєкторія звуку як раз відповідала цій відстані. Швидко, але безшумно, подолавши сходи, хлопець вийшов у цілком тихий коридор. Занадто тихий і спокійний, аби можна було подумати, що тут щось відбувається. Та й буде цілком незручно, якщо його помітять одного — вночі — на поверсі другокурсників. Але втрачати вже було нíчого.
— Та звісно, що вони нічого не зможуть знайти. Але ти звісно даєш, — голос став гучнішим, а кроки власника наблизились. Хенк напружився, готуючись будь-якої миті рванути геть.
Голос знову віддалився, супроводжуючись сміхом. Останнє, що встиг почути Хенк перед тим, як зрозуміти, що сюди хтось наближається, було «змушу», «Генрі» та ще якийсь набір букв, які хлопцю не вдалося поєднати. Тієї ж миті він вискочив і побіг в ту саму сторону, куди направлявся з самого початку, дякуючи дизайнерам цієї споруди за сходи з обох боків. Він не знав, чи помітив його хтось, просто біг униз, піддавшись раптовій паніці. Майже влетів у свій номер, наробивши достатньо шуму, щоб змусити когось прокинутися. Постоявши декілька секунд, врівноважуючи дихання та впевнюючись, що всі й надалі міцно сплять, поплентався до свого ліжка.
Але Брендона Хенк просто проігнорував. Завжди ввічливий та дружелюбний Хенк навіть не глянув на хлопця. Можливо, той подумає, що він просто лунатик.
***
Свічка тьмяним світлом освічувала темний дерев’яний стіл, зім’ятий папір, що кульками лежав на ньому та нещасну людину, яка вхопилася порізаними руками в голову і намагалася придушити черговий викрик. Більшість з нас знає, що робити при панічній атаці: необхідно зробити глибокий вдих, потім вдихнути ще трохи і слідом повністю видихнути. Сфокусуватися на якомусь предметі, перелічувати кольори або цифри, згадати щось складне для мозку. Та не всі знають, що при панічній атаці швидше за все ти не зможеш собі допомогти. Голова стає зовсім порожньою, а всі поради психологів і перших ліпших сайтів в ґуґлі із запитом «що робити при панічній атаці?» втрачають свій сенс. Адже про них ти повністю забуваєш.
Вдихнути хоча б трохи повітря не виходить. Тіло занадто сильно тремтить. А папір на столі, чи те, що від нього залишилося, не слугувало для вгамування сліз, як можна було подумати. На білих листках нерозбірливим, різким почерком були написані останні слова перед тим, як назавжди піти з цього життя. Спроб було достатньо, аби порватий папір заполонив не тільки стіл, а ще й добрячу частину підлоги. Чого не скажеш про отримувачів цих листів — їх налічувалося від сили близько чотирьох. Голова паморочилася, а нудота перекривала остаточний доступ до повітря. Схоже, доза заспокійливих була занадто великою цього разу.
Кінцівки більше не слухалися, а єдиною метою тепер стало доповзти до ліжка. Паніка раптом знову нахлинула з новою силою, але тепер перед страхом смерті. Так воно і буває — коли зловісна грань підходить до тебе впритул, інстинкти змушують боротися та тікати. І мимоволі згадуються якісь незавершені справи, які нормальні люди, певно, називали б мріями, і про дорогу людину, котра залишиться зовсім самотня.
Сил дійти до ліжка все-таки не вистачило, безсила фігура впала на підлогу. Щастя, що телефон завжди був поруч. Ледве ворушачи пальцями, рука втім змогла набрати потрібний номер.
«— Алло?»
Можливо, й цього разу «хтось» заслуговує на порятунок. Востаннє. Чесно слово. Будь ласка.