Розділ 4 | Брендон | Не на своєму місці

Брендону не подобалося сонце. Не подобалося настільки, що він би з радістю зім’яв його в кулаку і викинув в урну. Але зараз все, що залишалося йому робити, так це ненависно сверлити це жовте коло пекла поглядом. Перед очима зненацька з’явився Едвін і один дратівливий вид змінився іншим. 

 

— Воно не впаде від того, що ти на нього дивитимешся, — він опустився поряд на крісло мішок, потягнувся і заплющив очі.

 

— Від мого погляду неможливо не впасти, дивись, навіть ти не зміг встояти на ногах, — Едвін хмикнув. 

 

— Але взагалі серйозно, якщо тобі так сонечко не подобається, ти можеш спокійно сидіти в школі.

 

— Та я вже краще з сонечком тут віч-на-віч посиджу, ніж товпитимуся всередині, — на слові «сонечко» Брендон скопіював повністю інтонацію Едвіна, на що той знову просто посміхнувся.

 

Хлопцю було нудно. Він беземоційно розглядав дворик та людей, котрі займалися своїми справами та виглядали так, ніби почували себе на своєму місці. Намагаючись розбавити всепоглинаючу нудьгу, Брендон розвернувся до сусіда по кімнаті, який із заплющеними очима спокійно грівся під теплим промінням сонця. Промені освітлювали вугільно-чорне волосся, котре відросло вже до тої довжини, аби чуб перекривав власнику кругозір. Гострі скули та аристократичні риси обличчя так і кричали про непідробне відношення до знатного роду. Хлопець подолав внутрішнє роздратування, розпустив та знову зав’язав хвіст. Хотілося чи то посперечатися з кимось, чи то просто поговорити. 

 

Ланч почався тільки нещодавно, тому йому треба було ще хвилин тридцять чимось себе зайняти. Щоправда, сидіння в кріслі мішку та споглядання за нудними перехожими не давало потрібного задоволення. 

 

— А друг твій де? — запитав Брендон перше, що прийшло на думку. Без вічно балакучого ще одного сусіда жилося добре, але про що ще можна було поговорити з людиною поруч. Про фігуристих дівчат зі старших класів? Вони Брендона не цікавили. 

 

— Хенк? Пішов до тренера. Йому все-таки допомогли потрапити у команду, — не розплющуючи очей, промичав Едвін. 

 

— М? Он як, — ну, він сподівався, що в кімнаті тепер буде трохи довше панувати тиша та спокій. — Ви брати типу?

 

— Двоюрідні. Наші тати рідні брати, — Брендон примружив очі і зітхнув. Пройшло тільки біля п’яти хвилин. Він обережно піднявся, засунув руки в кишені та без зайвих слів покинув колишнє місце свого розташування. 

 

Зайшовши у прохолодне приміщення школи, Брендон відчув помітне полегшення. Він дістав свій телефон, перевірив наявність нових повідомлень, але побачив тільки нове відео від мами, котре, як здогадався хлопець, було на тему «як покращити пам’ять» або «чому важливо рано лягати спати», нове повідомлення від старого знайомого, що він також благополучно проігнорував та 700+ нових повідомлень в груповому чаті першого курсу. Він відкрив чат, з піджатими губами продивлюючись переписку.

 

• [link.wid]: Як дійти до 216 кабінету?!?!

• [Eugene.loves.boobs]: Ногами 

• [lunares]: Юджине!! 

• [Renattttt]: 216 знаходиться біля 217.

• [link.wid]: Вау, дякую!

• [Michael.duTa]: А триста п’ятий кабінет і триста п’ята авдиторія це одне й те саме?

• [lunares]: Ні 

• [lunares]: @link.wid на другому поверсі ти йдеш прямо, поки не дійдеш до кінця. Зліва будуть сходи, спускаєшся і кабінет прямо навпроти

• [link.wid]: Та невже, дякую

• [Eugene.loves.boobs]: Джеффрі як завжди 

• [lunares]: :))

 

Зрозумівши, що нічого концептуального Брендон не побачить, він згорнув чат і вимкнув телефон. Його увагу привернула гра на фортепіано. Поруч, виявилося, знаходився музичний кабінет. Двері були відчинені, тому мелодія інструментів звучала винятково гучно. Хлопець підійшов ближче, непомітно вдивляючись в середину. Кабінет був просторий, з усіх сторін стояли різні види музикальних інструментів, на яких грали інші учні. Майже всі були в навушниках, окрім дівчини, котра сиділа за фортепіано. З під її тонких пальців лилася мелодія «До Елізи» Людвіга Ван Бетховена. Він впізнав її з перших нот, адже не раз грав цей твір, зачиняючи себе в своєму власному затишному всесвіті. Це мимоволі перенесло Брендона у далеке минуле, одиноку кімнату та запилюжені під дитячими пальцями клавіші від старого фортепіано, котрим вже давно ніхто не користувався.  

 

Хлопець відмахнувся від небажаних спогадів та байдуже пройшов повз.

 

 ***

 

Гудки обірвалися і людина по той бік телефонної слухавки вкотре скинула дзвінок. Брендон розлючено відкинув телефон на інший кінець ліжка, але той, проїхавшись трохи далі, аніж розраховував хлопець, впав та з глухим стуком приземлився на підлогу. З горла кашлем вирвалася нерозбірлива лайка.

 

— Бренді, чим бідний телефон заслужив до себе таке ставлення? — зі сміхом прокоментував Хенк, котрий, судячи з усього, робив домашнє завдання з інформатики. 

 

— Не зви мене так, — обурливо відповіла людина зверху. З іншого боку кімнати почувся тихий смішок Едвіна, за яким послідував кашель, ніби той хотів зробити вигляд, що просто вдавився. Хенк притих, простягнув впавший телефон назад власникові та трохи примружив очі, в яких бурлили пустотливі вогники. 

 

— Ти хочеш мені щось цікаве розповісти?

 

— Хочу попросити тебе допомогти з кодом по інформатиці, — захитав головою хлопець. 

 

— А Ед…

 

— А Едвін у ваших цих айтішних штуках не цей во, — навіть не давши Брендону договорити, він підняв руки в захисному жесті. — Нумо, не будь таким похмурим і допоможи нещасному сусідові. 

 

Брендон протяжно зітхнув, борючись з бажанням в сотий раз за цей день закотити очі. Хенк, певно, прийняв це за мовчазну згоду та через декілька хвилин вже сидів поруч. Він прийнявся коротко, за його словами, пояснювати суть завдання та в чому полягає проблема, паралельно, якимось чином, ще торкнувшись теми про перенаселення Землі. Запевняв, що вже мільон разів перевірив свою роботу й гадки взагалі не має, що не так. На пропозицію перевірити код мільйон і один раз, обурливо піджав губи та нахмурив брови. Здалека його міміка навіть трохи нагадувала молодшу сестру Брендона — Гортензію. У тої теж з’являлася трикутноподібна зморшка, коли та злилася. 

 

— Знак в тебе тут не той.

 

— Де? — впритул притиснувся Хенк, але в ту саму мить рука сидівшого біля нього хлопця відсунула його назад. Він притих, але через пару секунд зненацька підскочив від ритмічного та голосного рінгтону вхідного дзвінка. Брендон залишив Хенка наодинці з його нещасною домашкою та поспішно вийшов з кімнати, віддалено почувши його скарги, мовляв, хто взагалі ставить такі всраті рінгтони.

 

— Алло, — тихо промовив хлопець, щільно зачиняючи двері гуртожитку. Обличчя торкнувся прохолодний вечірній вітерець. 

 

«— Тільки зараз звільнилася, вибач. Ну як ти там?» — голос матері Брендона — місіс Айли, як завжди, був подібний до металевого стриженю. Дзвінкий, напружений та без жодної запиночки, він продовжував випромінювати непохитну силу, котра грозилася схопити тебе навіть через телефонну слухавку.

 

— Все нормально, — видихнув хлопець, йдучи далі у вже давно темні простори шкільного дворику. Учні майже всі розійшлися по своїм кімнатам, лише, дехто поодиноко сидів у кріслах-мішках в навушниках, тримаючи в руках горнятка гарячих напоїв. У повітрі висів ледь відчутний солодкий запах різноманітних квітів, зі сторони яких роздавалося приглушене скрекотіння цвіркунів.

 

Телефонна розмова пересунулася кудись на другий план, Брендон машинально відповідав на нудні запитання, котрі звучали кожного разу, як він дзвонив до будь-кого зі своєї родини. Та й звучали вони так, ніби співрозмовник сам хотів пошвидше закінчити діалог. Хлопець вийняв з кишені цигарку й невеличку запальничку у вигляді Ейфелевої вежі. Через декілька секунд горло обдало гірким та заспокійливим димом. Губ торкнулася легка посмішка, коли Брендон подумав про гіпотетичну реакцію людини по той бік слухавки, якби вона побачила його зараз. Він присів на лавку, мимохідь оглянувшись на наявність непотрібних людей. Знання про заборону куріння ніяк не похитнуло бажання знову відчути якесь блаженство і зануритися в спогади такого неправильного, але вільного минулого. Втім, Брендон і не помічав, щоб за цим сильно слідкувати. Він не думав, що хтось справді на повному серйозі стане обходити весь двір пізнім вечором у пошуках порушників правил.  

 

Дівчина, котра теж займалася забороненою діяльністю, здається, так само не переймалася щодо існуючих правил. Голос на фоні трохи стих, Брендон віддалено чув, як його мати розповідала про успіхи його сестри в ліцеї, одночасно зачаровано дивлячись на тьмяний вогонь чужої сигарети. 

 

Помітивши його погляд, незнайомка підняла руку з сигаретею, як це зазвичай роблять з бокалом вина, і розсіяно посміхнулася. Раптовий вітер розвіяв її волосся, дівчина розчаровано викинула недопалок в урну і вже, здавалося, хотіла піти геть, як її зупинив глузливий чоловічий голос. 

 

— Ой-йо-йо-йо, а що це ми тут робимо? — з удаваним здивуванням прощебетав силует. Він зупинився як раз під тінню громіздкого дерева, тінь якого не давала змоги чітко його розгледіти.

 

«— Хтось прийшов?» — запитала мати, і Брендон нарешті зміг повернутися до реальності. 

 

— Вибач, тут вже пізно, тому мені не слід зараз надто шуміти. На добраніч, — протеревенив хлопець, скидаючи вхідний дзвінок. Він повільно видихнув дим, пильно дивлячись в сторону людини, що нещодавно прийшла. 

 

— От дідько лисий, ну ви хоча б зробіть вигляд, що вам не насрати, — знову вдавана обурливість, але в голосі виразно було чутно крихти сміху. — Я, взагалі-то, повинен вас зараз добре так відчитати. 

 

Хлопець нарешті вийшов з-під тіні дерева, даючи роздивитися його зовнішність. Авторська гра все-таки не витримала, і Юджин залився голосним реготом. 

 

Брендон переглянувся з дівчиною, яка так і не зрушила з місця, затамувавши подих. 

 

— Ну все, все, — крізь сміх уривками промовив хлопець. Він в два кроки опинився перед Брендомом, протягуючи руку: — Поділишся?

 

Брендону не залишалося нічого іншого, як мовчки протягнути Юджину цигарку, підпалити її і спостерігати, як той щасливо гепнувся на лавку поруч. 

 

— Ну все, досить на мене так дивитися. Вам пощастило, що вас помітив я, а не якась там міс Вайолет, яка б змусила вас запхати ті сигарети собі в ніздрі. Я, чесно кажучи, взагалі з пам’яттю не дружу, тому й навіть приблизно не пам’ятаю, як вас звати. 

 

— Агата, — нарешті подала голос дівчина. — Але, на жаль, мушу вас покинути. Не встигну на автобус.

 

— Ох, то ти на стипендії тут вчишся? Яка ж гірка доля стипендіатів, вчаться безкоштовно, а в гуртожитку місця не дають. Джеффрі теж мені раніше постійно нив про те, як він задовбався постійно їздити туди сюди. Ну ти не переймайся, все можна пережити в цьому світі, — брови Агати миттєво поповзли в гору, і вона, з тихим «мені пора», розвернулася геть. — Щасти! — вигукнув Юджин і розвернувся до Брендона. — А ти хто?

 

— Брендон. 

 

— О, як супер. Я вже так втомився, Брендоне, подався в усю цю маячню з «допомогою першокурсникам», щоб життя веселішим стало, а тепер то і роблю, що бігаю за всіма і за ручку їх веду до потрібного кабінету, попутно ще й відповідаючи на запитання, чи можуть вони під час занять виходити на двір, — Юджин в мить почав розповідати про тяжку долю другокурсників, і його не переймало те, що біля нього сидить зовсім незнайома йому людина. По невеличким запинкам та неправильно вимовленим словам, Брендон зробив висновок, що той чи то під алкоголем, чи то під чимось ще. Він знову залився сміхом, на цей раз більш гірким, але Брендон навіть не зрозумів, через що саме.

 

— Мені іноді так хочеться повернутися на три роки назад, коли… — він запнувся і, трохи хитнувшись, встав на ноги. — Ти чудовий співрозмовник, Брендоне, але мені вже треба йти робити спра-а-а-а-ви, може ще зустрінемося, якщо життя тебе не любить, — і, не чекаючи якоїсь відповіді, присвистуючи, попрямував в сторону гуртожитку. Брендон ще трохи посидів на самоті, з руки в руку перекидаючи запальничку. Зрештою, з тихим смішком, він викинув недопалок в урну і також пішов. Останньою думкою було те, чи взагалі розумно викидувати недопалки в урну, якщо всі намагалися робити вигляд прилежних учнів.