Розділ 5 | Джеффрі | Ти думаєш це когось хвилює, чи ти вперше в суспільстві знаходишся, йолопе?

Джеффрі відчайдушно намагався не клювати носом, допоки Юджин на задньому фоні вже хвилин десять безперервно галасував у спробах захиститися. От що що неочікував робити хлопець у вихідний день, так це сидіти прямо в кабінеті заступника директора. Злий дідуган з уже давно посивілим волоссям горланив на все горло так, що, здається, саме скло грозилося луснути.

 

А причиною тому були…

 

— Я не наймався нянькою! — намагався перекричати опонента Юджин.

 

…наркотики, які знайшли у першокурсників.

 

— Ти, здається, не розумієш проблеми, Мортон! — заступник так сильно луснув по столу, що склянка з водою, яка на ньому стояла, впала на підлогу, дивом не розбившись. 

 

… І через які, один з учнів того самого курсу та водночас синочок якогось впливового підприємця зараз перебував у міській лікарні. 

 

— Значить так, сядь зараз же, — заступник помасажував скроні, на яких повиступали ледь помітні вени. Не побачивши відповідної реакції, він кинув ручкою в Юджина та знову підвищив голос: — Сядь!

 

— Фізичне насильство заборонене у стінах навчального закладу, містере Роберте! — з криком ухилився хлопець, та зрештою все-таки сів у крісло. Зробивши ще декілька вдихів та видихів, заступник продовжив з удаваним спокоєм, хоч неприборкана злість так і лилася назовні.

 

— Сім’я Мортімерів одна з найвпливовіших не тільки в Гамільтоні, а й у всій провінції. Від їхнього спонсування залежить пряме існування нашої школи. Як думаєте, чи подякують вони нам за те, що їхній син зараз перебуває у лікарні з наркотичним передозом?! — все ж таки не витримав і зірвався на крик містер Роберт. Слини з його рта стрімко полетіли в сторону Ембер, яка сиділа з прямою спиною, затримавши дихання і навіть ніяк на це не відреагувала, лиш трохи примружила очі. 

 

— Так він сам накидався, ніхто силою його не змушував, — спокійним тоном відгукнувся Ренат. Він єдиний з присутніх, окрім самого заступника, стояв, схрестивши руки.

 

— Ти думаєш це когось хвилює, чи ти вперше в суспільстві знаходишся, йолопе?! Стоун, не спати! — Джеффрі запізніло зрозумів, що звертаються безпосередньо до нього. Голова зрадницьки загуділа. — Ти зараз взагалі повинен битися в панічній атаці через цю ситуацію, одне слово і ти вилетиш з Лейквуду швидше, ніж встигнеш кліпнути!

 

Хлопець неприємно поморщився. Одна з найпопулярніших тем для погроз вчителів полягала в тому, що він вчився на стипендії, не плативши за навчання ні копійки. І, звісно, деяким це не подобалося, хоч і вступив він цілковито чесним шляхом. А найнеприємнішим було те, що Джеффрі розумів, що ці погрози не просто пустий звук. Без статусу і грошей він і справді був беззахисним проти всіх цих людей. По спині пробігся страхітливий холодок.

 

— Але ж тут справді немає нашої провини, яким чином ми могли б прослідкувати за кожним першокурсником? Не лазити ж по їхніх речах, врешті-решт, — тихо відповів Джеффрі. 

 

— Я ще раз поторюю, всім до дідька! Сам факт того, що тут взагалі з’явилися наркотики підставляє існування нашого закладу під загрозу. І ти в першу чергу повинен перейматися через це, хлопче! — ткнув хлопцю в груди заступник. Джеффрі відчув, як в голову вдарила злість. І виливалася вона в першу чергу з розуміння того, що всі ці неприємні слова були гіркою правдою. Але як же йому набридло те що, в нього постійно цим жбурляють. 

 

— Так що нам тепер робити? — нарешті подала голос побліднівша Ембер. З-під її довгого нігтя на великому пальці просочилася краплина крові. 

 

— Так в тому ж то й проблема! — знову загорланив містер Роберт. Джеффрі ледь втримався, аби не закрити вуха руками — надто сильно він не любив чужі крики. Він вже встиг сто тисяч разів пожалкувати про те, що взагалі погодився на всю цю авантюру з допомогою з першим курсом. За це обіцяли додаткові бали в підсумковому результаті, котрі для нього були безцінні, та слухаючи це все, Джеффрі не був впевнений, що взагалі доживе до кінця року. 

 

— Найперше, що ви зробите — перериєте всі кімнати першаків, кожен сраний сантиметр, чуєте мене? І не дай Бог я зловлю винуватця — власноруч придушу. 

 

— А ви не думали, що винуватцем може бути сам Генрі Мортімер? — припустив Ренат, так і не зрушивши з місця.

 

— Йому в будь-якому випадку хтось продав, такий телепень, як Генрі, не зміг би сам їх дістати, — трохи заспокоївшись, пробурмотів заступник, з острахом оглядаючись, ніби був шанс того, що Морітімери зараз з’являться позаду нього. — Одже, ви зрозуміли свою задачу? Вам буде краще, якщо ви знайдете гівнюка. Так обійдемося простими вибаченнями і скинемо більшість відповідальності на нього, — такий план неприємним поштовхом осів в думках Джеффрі. Хіба це не відповідальність безпосередньо адміністрації — слідкувати за порядком? 

 

— То ми вже можемо йти, містере Роберте? — пролунав обережний голос Юджина, котрий втиснувся в крісло так, ніби на нього зараз полетить величезна шафа. Втім, очі горіли від переповнюючого адреналіну. 

 

— Гедь з очей моїх, — знову нестримний крик. — Щоб я вас не бачив допоки не перериєте весь перший поверх!

 

Компанія квапливо витрусилася з кабінету, прагнучи якнайшвидше покинути місце пекла. Юджин, схоже, не награвшись, спитав, чи може він забрати наркотики собі, якщо знайде, і в їхніх бік знову полетіла низка нерозбірливої лайки. Двері грюкнули так сильно, що деякі учні, котрі тихо проходили повз, злякано обернулися в їхню сторону. Група повільно пішла до виходу, не впевнена, що саме їм слід зараз робити. 

 

— От мені, якщо чесно, взагалі того Генрі не шкода. Такий ще гівнюк, — просвистів Юджин, заклавши руки собі на потилицю. 

 

— Юджине! — прошипіла Ебмер, штовхаючи його під бік, на що той лише засміявся. 

 

— А що з ним? — запитав Ренат.

 

— Спонсують цю школу не тільки Мортімери, а й Мортони. Тобто — ми, — Юджин грайливо підтягнув сестру до себе і розтріпав її гарно вкладене волосся. 

 

— Не ви, а батьки ваші, — пирснув Ренат, повністю понуривши голову в телефон. 

 

— Та без різниці. Так от, наші сім’ї дружать і нам теж доводилося з ним комунікувати. Пихатий баран, котрий вважає, що йому всі повинні і… — Юджин раптово завмер, кашлянув і продовжив далі: — І не має абсолютно ніяких гальм. 

 

Ембер обережно звільнилася з міцної хватки брата, котра стала за останні хвилини набагато сильнішою, та з огидою поправила зачіску.

 

— Генрі не вартий того, аби про нього говорити. Зараз важливіше щось зробити для того, щоб ми потім не витирали його слини

 

Джеффрі мовчки кивнув, так і не позбувшись надокучливого гудіння в голові. Про Генрі він чув, але мав змогу його бачити тільки коли влаштовував того в шкільне життя. Він здався йому звичайнісіньким синочком багатих батьків, якого розбестили так, що той вважав себе пупом землі. Загалом, подібних людей в стінах цієї школи було багато, тому якоїсь бурної реакції Генрі у Джеффрі не викликав. Але той факт, що всі інші щиро переймалися з приводу цієї ситуації лише підтверджувало те, що він справді міг наробити багато непотрібних проблем. Джеффрі не знав тільки про матеріальне становище Рената. Той вступив на стипендію, приїхавши з Білорусі, і якого люб’язно прийняла сім’я Агати. Сім’я Юджина та Ембер не поступалася впливом сім’ї Мортімерів, одже їхнє хвилювання все-таки мало якийсь сенс. 

 

Вони нарешті підійшли до дверей гуртожитку з передчуттям бурної реакції від першокурсників. Наврядчи хтось буде в захваті, якщо в його речах безцеремонно стануть нишпорити. 

 

— Може попередити їх в чаті спочатку? — припустила Ембер, схоже, розділяючи побоювання Джеффрі. 

 

— Ага, ти їм напиши ще «любі першокурсники, через декілька хвилин ми увірвемося у ваші кімнати, щоб знайти наркотичні речовини чи щось подібне. Постарайтеся, будь ласка, сховати їх до нашого приходу», — перекривив Юджин сестру. Та всього навсього стенула плечима. 

 

— Ну, підліткова солідарність… 

 

— Як думаєте, поодинці буде небезпечно це все робити? — зі сміхом поставив Ренат риторичне запитання.

 

— Я не збираюся тут стовбичити до кінця дня, так що досить сцяти в штани, — Юджин, теж зі сміхом, ногою вдарив по дверях, у котрих не було іншого вибору, як піддатливо відчинитися. — А ну всім підйом, зараз буде гаряча рибалка! 

 

Ембер прикрила обличчя рукою, Ренат закотив очі, а Джеффрі не знав, чи то плакати йому, чи то сміятися. 

 

***

Перевіряти свою удачу хлопець не хотів, тому перш за все вирішив попрямувати до номеру, в якому знаходилися його цікаві знайомі, для одного з котрих він тільки нещодавно бігав до тренера з проханням прийняти того в команду. Їхня кімната була як раз четвертою, тому інші члени компанії зайнялися попередніми. Не те, щоб Джеффрі щиро вірив, що не буде зараз бігати від речей, які запустять в нього розгнівані хлопці, але, принаймні, ті наче не виглядали так, ніби могли його вбити. Він зі свого досвіду знав, як бісило те, що в його речах нишпорять чужі люди. 

 

Стукіт перейшов в більш наполегливий, як тільки Джеффрі почали долати сумніви, що в номері взагалі хтось є. В наступну мить двері зі скрипом відчинилися і в щілині з’явилася заспана голова Хенка. Ах, ну звісно ж, хто ще прокидається раніше десяти у вихідний день. 

 

— О, привіт, — блиснув зубами хлопець в щирій усмішці і ширше відчинив двері, пускаючи Джеффрі в задушливу та темну кімнату. Брендон, лежачи на верхньому ліжку, беземоційно слухав музику, а Едвін, занурившись повністю під ковдру, ймовірно, спав. 

 

— Ти щось хотів? — дружелюбно запитав Хенк, наливаючи собі в склянку мінералки. Він стояв майже голий, лише білі мішкуваті шорти обволікали гарно підтягнуті ноги. Джеффрі нервово ковтнув і відкашлявся.

 

— Мені треба оглянути вашу кімнату через той випадок з першокурсником. Це займе небагато часу, вибачте за незручності.

 

Хенк з усмішкою прищурив очі, взяв телефон та увімкнув на всю гучність щось по типу будильника. Гучна мелодія роздалася по всій кімнаті, змушуючи Едвіна здивовано висунути голову, а Брендона нарешті звернути на когось увагу. Другий, судячи з усього, тільки зараз помітив гостя. 

 

— Боже, вимкни це, — простогнав Едвін, ховаючи обличчя в руках. Хенк пирснув від сміху, але, зрештою, все ж вимкнув дратуючу мелодію. 

 

— Щось сталося? — недовірливо запитав Брендон, звертаючись вже безпосередньо до Джеффрі. Едвін, нарешті протерши очі після сну, теж сліпо витріщився на новоприбульця. Другокурсник знову прокашлявся.

 

— Всі чули про новину з першокурсником?

 

— Про того, що накидався до передозу і тепер вся школа тільки про це і гомонить? — скептично поцікавився Брендон. Джеффрі кивнув. 

 

— Адміністрація веліла нам обшукати кожну кімнату першого поверху. Тому, будьте ласкаві…

 

— А якщо я забороняю ритися в моїх речах?

 

— Так тебе ніхто і не питає, — огризнувся у відповідь Джеффрі, але тут же про це пожалкував. Голова ще більше розболілася від галасливого ранку. Він зробив декілька зітхань, та, вже спокійнішим голосом, продовжив: — Я розумію, що це неприємно, але, на жаль, в мене нема зараз вибору. Ви можете бути тут присутні, це не займе багато часу. 

 

Хенк, стенувши плечима, попрямував у ванну кімнату, показуючи, що це його ніяк не турбує. Брендон з обережністю оглянув свої речі і невдоволено спустився зі свого місця.

 

— Я тоді піду в їдальню.

 

— Прихопи мені ту смачну булочку з бананом, будь ласка, — прозвучав крик з зачиненої ванни.

 

— Якщо хочеш, то сам і іди, — буркнув у відповідь Брендон.

 

— Ну тобі шкода чи що? — занив хлопець і, судячи з усього, увімкнув душ. — Я дам тобі списати теорію з дизайну. 

 

Брендон замислився, і, схоже, вирішивши цю ідею не такою вже й поганою, кинув швидке «окей» та вийшов з номеру. Едвін виліз з-під ковдри та присів на стільницю, що стояла біля дверей. Джеффрі повільно оглянув кімнату, не знаючи, за що взятися. Обережно підійшов до ліжка, на якому ще пару хвилин назад лежав Едвін, він оглянув постіль, заглянув під матрац, спиною відчуваючи чужий погляд. Ту саму практику зробив і з іншими ліжками, на верхнє, правда, довелося залізти. Нічого підозрілого не знайшовши, Джеффрі повинен був оглянути безпосередньо речі жильців. Він обернувся до Едвіна, котрий так і залившся сидіти на місці. Той схвально кивнув.

 

— Як перші дні навчання? — спробував розвіяти незручну атмосферу Джеффрі. Хотілося відволіктися від думки того, що він буквально зараз лазить в чужій білизні.

 

— Звикаю. Краще, ніж я уявляв. 

 

В рюкзаку хлопця було все, що завгодно, починаючи з навушників, закінчуючи пінцетом. Джеффрі захотілося розсміятися від думки, що він справді шукає тут наркотики.

 

— Це добре, — руки дійшли до іншого рюкзаку. Судячи з вмісту, належав він Брендону. Ну, бо, Хенк не сильно мав вигляд курця. Джеффрі зробив вигляд, що цигарки він просто не помітив. 

 

— Гарне татуювання, — раптово видав Едвін, що змусило Джеффрі потягнутися до розфарбованої частини шиї.

 

— Дякую, — хмикнув він. Татуювання скрипкового ключа хлопець набив в 12 років, затьмарений юнацьким максималізмом. А, може, йому просто подобалися гострі відчуття. Тим часом настала черга третьої сумочки.

 

— Воно щось означає? 

 

— Просто сподобалося, — стенув плечами Джеффрі. Швидко оглянувши третій рюкзак, юнак встав, утримуючи рівновагу на онімілих ногах. Ще ретельно оглянувши інші частини кімнати, хлопець нарешті повернувся до початкової точки. На плечі лягла тяжкість усього неба, коли Джеффрі зрозумів, що таких кімнат у нього ще штук десять.

 

— Все, вибачте за те, що потурбував.

 

— Може допомогти тобі? — схиливши голову, поцікавився Едвін. Джеффрі не знав, чи можна першокурснику оглядати першокурсників, але зізнався, що вдвох це пройшло б і швидше, і не так нудно. 

 

— Якщо хочеш, я не проти, — знизав плечима хлопець. Едвін згідливо кивнув.

 

— Хенку, ти живий там? — той справді не виходив ванни ще жодного разу.

 

— Я релаксую, — почувся розслаблений голос зсередини. Едвін з усмішкою зітхнув, та, не встигши навіть злізти зі стільниці, як з сусідньої кімнати почувся агресивний дівчачий крик.