Розділ 3| Джеффрі | Він знову помолився Богові, в котрого не вірив

Джеффрі приклав голову до холодного вікна автобуса. Прохолода огорнула ще з самого ранку болючу частину голови, і хоч і не сильно, але стало легше. Від його дихання на вікні утворилася невелика запітніла ділянка, на якій він вкотре, піднісши руку, намалював усміхнений смайлик. Дві точки і дужка — ритуал, котрий Джеффрі проводив щоразу, як сідав до автобуса номер тридцять чотири. Як іронічно, що він їздив на ньому і до своєї минулої школи, і їздитиме до нової.

 

«Ніби навіть така мізерна частина мого минулого, як громадський транспорт, не хотіла мене покидати, що вже говорити про інші речі, які я хотів би в собі знищити.» — пролетіло в голові.

 

Блідіючий смайлик ніби гіпнотизував: здавалося, неначе намальована посмішка хоче пробратися в саме нутро, навіть через ту стіну, яка існувала в Джеффрі незліченну кількість часу. Навіть те, як згодом смайлик зник від свіжого повітря, здалося хлопцю своєрідним символізмом. З недавніх пір все, за що йому вдавалося вхопитися, щоб вийти із задушливої ​​апатії, так само розчинялося, не встигаючи зробити навіть жалюгідний пролом у вже давно зацвілому бар’єрі.

 

Наступне, що він завжди робив — діставав навушники з кишені, в котрій, здається, було все, що тільки можна було уявити. Вони як завжди заплутані і юнак ще хвилини дві монотонно перебирав пальцями, аби розплутати утворені вузли, котрі він вчергове прирівнював до свого душевного стану. Ось тільки у випадку з навушниками, йому завжди вдавалося їх розплутати.

 

Перед тим, як натиснути на кнопку «перемішати» в плейлисті, Джеффрі почув голос з гучномовця про те, що наступна зупинка «мілл стріт», а це означало лише те, що їхати йому ще хвилин сорок за умови відсутності заторів. У вухах заграла чергова прослухана до дірок пісня, котру він вивчив уже напам’ять, але не хотів перемикати на наступну. Це такий вид пісень, який ти не насмілишся переключити, навіть якщо тебе змусять слухати її двадцять чотири години на добу. Такі пісні нагадують тобі минуле. Не про приємне чи болюче, а звичайне минуле. Нагадують тобі, що ти живий.

 

Можливо, справа була у важкому дні, а може, сама атмосфера, до якої Джеффрі знову повернувся, давила, але хотілося просто вимкнутися. Що б він і зробив, якби автобус так сильно не трясло і він постійно не бився лобом об скляну панель.

 

Місце поруч як завжди порожніло, чорний рюкзак мирно спочивав поряд. Крізь спадаючу темно фіолетову пасму волосся, Джеффрі спостерігав, як виходили і заходили люди. Хмари все більше й більше затягували й так сіре небо, а незабаром й зовсім задощило. Оце так везіння. Ні парасольки, ні капюшона в нього не було, тому хлопець вже прикинув картину того, як весь мокрий крокує додому.

 

                                                                                        «Find inspiration, some kind of purpose 

 

                                                                To take a second to face the shit that makes me me…»

 

 

— Чорт з ним, — чи то вголос, чи то про себе сказав він і притулив голову до вікна, не звертаючи вже ніякої уваги на дискомфорт. 

 

***

 

Засинати в автобусі було конче поганою ідеєю, вже десь сотий раз повторював Джеффрі сам собі після того, як проїхав три зупинки і плівся додому під бадьорий осінній дощик. Він, як і раніше, дуже хотів спати, тому не особливо звертав увагу на оточуючих його людей, та навіть так чомусь єдине, що йому чулося — був сміх і веселі розмови перехожих про повсякденні турботи. Здавалося, що всесвіт просто хоче зіграти з ним злий жарт. Хлопець гірко посміхнувся від цієї думки. 

 

Навіть у таку погоду на вулицях Гамільтона снувало дуже багато машин, чиї фари у вечірній темряві здавалися лише жовтими та червоними смужками. Подумати тільки, навколо так багато людей, і кожен з них зараз матиме свій власний вечір. Хтось зараз веселиться, а комусь нестерпно боляче, десь народжується дитина в той час, як всесвіт забирає чиєсь життя, врівноважуючи чашу терезів. А вечір Джеффрі щоразу один і той самий: нескінченний день бабака, сценарій якого він вже вивчив напам’ять.

 

Повз нього пройшла жінка, мило посміхаючись і розмовляючи з кимось по телефону:

 

 —…закінчила, заскочу в магазин і бігтиму додому…

 

Ось чоловік, тримаючи за руку маленьку дівчинку, з теплим поглядом слухає її розповідь:

 

 —… а він потім бере і каже мені!…. уявляєш?

 

Підлітки, котрі щойно пробігли вздовж дороги, мабуть, у пошуках укриття, дзвінко сміялися, розбризкуючи калюжі на своєму шляху. Хоч Джеффрі і розумів, що далеко не у кожного сьогодні буде хороший вечір, а хтось про його погане закінчення дня ще й не здогадується, йому здавалося, що у всіх навколо все прекрасно, і роздратування, котре так не любив відчувати хлопець, накривало дедалі все сильніше. Білий колір завжди помітніший, щастя виявити в інших раз плюнути, коли у себе його знайти не можеш. Навіть в кафе, в яке він часто забігав і в якому завжди було дуже мало людей, сьогодні грала музика, а біля входу низкою стовпилася купа народу. Джеффрі на мить зупинився, щоб розглянути іронічну для нього картину, а потім, зітхнувши, пішов далі.

 

Вітер тільки що нагрянувшої осені забирався під темно-зелену вітрівку, і Джеффрі, трохи зіщулившись, щільніше її застібнув. Нав’язливі думки ніяк не хотіли покидати його і так вічно забиту якоюсь нісенітницею голову, тому він навіть подумав про наявність в нього прогресуючого ОКР. 

 

За три метри від нього невелика купка горобців мирно клювала залишений кимось хліб. Ні дощ, ні люди, котрі проходили поряд, ніяк їх не хвилювали.

 

— Вам холодно, напевно? — тихо запитав Джеффрі. Один з горобців підняв голову, подивившись на нього маленькими чорними очима, подібно до насіння соняшника. Джеффрі аж здалося, що птах його чудово розумів, і зараз дивився на нього так, ніби він запитав щось дивне. Хіба ж може завадити спробам вижити щось таке мізерне, як дощ?

 

Коли в твоєму житті непроглядна темрява, часом навіть ніч здасться світлом.

 

***

 

Джеффрі здавалося, що час завмирав щоразу, коли він зупинявся біля вхідних дверей. Рука заклякла на дверній ручці, і він знову помолився богові, в котрого не вірив, тільки щоб не побачити всередині страшної картини. Через один вдих двері все-таки зі скрипом відчинилися і Джеффрі увійшов у темний коридор. Він зупинився, прислухаючись, але єдиним джерелом звуку був настінний годинник, стрілка якого ніколи не зупинялася. Навіть не подумавши увімкнути світло, юнак зняв із себе верхній одяг і беззвучними кроками пішов до кухні. На маленькому столі, котрий був притулений до стінки у дальньому кутку, стояли дві пляшки спиртного, брудна тарілка та недоїдений засохлий шматок хліба. Тяжкий запах бруду і атмосфера відчаю ніколи не залишали це вічно темне місце його проживання.

 

За спиною скрипнула половиця, сповіщаючи про присутність ще однієї людини. Джеффрі струсив крихти зі столу на підлогу, не маючи ніякого бажання повертатися. Міцний вузол знову до болю стиснув його серце.

 

— Привіт, — з зусиллям волі він все ж таки розвернувся, поглядом зустрічаючи свою матір. Жінка стояла в одній спідній білизні, чорне заплутане волосся недбало розсипалося на її плечах, а розсіяний і порожній погляд блукав по кухні, наче вона взагалі забула, навіщо прийшла.

 

— Ти пізно сьогодні, — вона почала ритися в одній із настінних тумбочок. Погляд Джеффрі опустився на її голі стегна, з яких поволі стікала біла рідина. Його губи здригнулися в огиді і він поспішив у бік своєї кімнати, не бажаючи більше бачити розгорнуту перед ним картину.  

 

Атмосфера його кімнати не надто відрізнялася від інших частин будинку. Тут було темно і дещо навіть сиро, віяло холодом, а його речі були хаотично розкидані по всьому периметру. У Джеффрі просто не було сил все тут прибрати. У кутку був великий квадратний матрац із купою подушок та ковдрою. З самого дитинства хлопець хотів бачити саме це в ролі свого спального місця, і зараз його теж все влаштовувало. Матрац, набитий периною, дійсно був дуже м’яким.

 

Переодягнувшись в мішкувату футболку та штани, хлопець з головою занурився під дві ковдри, намагаючись трохи вгамувати тремтіння від шаленого холоду, котрим завжди була пронизана його кімната. На фоні вирували тисячі думок про справи, які йому треба сьогодні зробити. Наприклад, приготувати їсти, попрати одяг, підготуватися до завтрашнього дня, повідповідати на запитання першокурсників…

 

… згодом вимкнути телевізор, про який мама постійно забуває і він гарланить всю ніч.

 

… можливо, щось ще…

 

Спокуса залишитися в теплому місці була настільки великою, що Джеффрі не помітив, як заснув.

 

«От би все життя було таким затишним та безпечним» — промайнуло десь на задвірках згасаючої свідомості. 

 

***

 

— Та зараз, зараз, — почувся хриплий голос по ту сторону дверей, по яких Джеффрі вже хвилин п’ять безуспішно тарабанив. Сивий заспаний чоловік нарешті відчинив йому двері, пускаючи у тісний та задушливий кабінет. 

 

— Ти щось хотів, Джеф? Невже надумав займатися спортом? — реготнув тренер Андерсон. 

 

— О ні, ні, дякую. Хотів вас запитати дещо.

 

— Валяй, — чоловік одним ковтком допив вміст з сірої філіжанки.

 

— В мене є… хм, знайомий. Загалом, хлопець, який хотів би потрапити до вас в команду з лакросу…

 

— О ні-ні-ні, ти ж знаєш, що цьогоріч ми нікого не берем. В минулому сезоні занадто мало людей зламали собі ноги та руки, аби звільнилися вільні місця, — Джеффрі подумки зітхнув, не розуміючи, що взагалі тут робить. 

 

— Він справді дуже круто грає. Це його єдиний шанс, будь ласка, містере Андерсон. Можете дати йому випробувальний період чи щось таке, — тренер кинув втомлений погляд, заливши в чайник ще пару склянок води. 

 

— Я не роблю винятків, знаєш, скільки до мене оце приходять з такими просьбами? — Джеффрі хотілося вдаритися об стінку. — Кажеш, він такий класний гравець? 

 

— Ага, — в’якнув хлопець. 

 

— Впевнений? — Звичайно, що впевнений, він не дізнався ж про це зі слів першокурсника, котрого бачив в друге в житті. 

 

— Ага, — чоловік примружив очі та задумливо почесав підборіддя.

 

— Чуєш, хлопче, — він швидко підійшов до Джеффрі та ткнув пальцем тому в груди. — Якщо він виявиться простим середнячком, котрий не відрізняється від інших таких самих середнячків, які займають вісімдесят відсотків моєї команди, ти митимеш спортивну залу три рази на тиждень протягом усього навчального року, — у Джеффрі всередині аж похололо все. Він мовчки кивнув і після схвального жесту тренера, вийшов з кабінету.

 

— Я роблю це тільки завдяки моїй повазі до тебе, — почулося десь позаду. Ну дякую, звісно. Якщо той Хенк, чи як його там, не виправдає потрібних очікувань, Джеффрі змусить його разом з тим Едвіном мити спортзал замість нього. 

 

Половина першого навчального дня на диво пройшла без казусів. Джеффрі допоміг лише чотирьом заблукавшим першокурсникам віднайти дорогу до їхніх кабінетів. Згадував, як сам минулого року відчайдушно бігав по всіх корпусах у пошуках потрібної авдиторії.

 

— Джеффрі! — хлопець повернувся на знайомий жіночий голос. До нього швидким кроком направлялася дівчина з розпущеним коричневим волоссям. — Яка я рада, що зустріла тебе. 

 

— Заблукала, Агато? — Вона весело реготнула та кивнула.

 

— Вже все, що тільки можна оббігала, і от бачу знайому постать. Підскажеш де триста третій? І як твій перший день? 

 

— Ха-ха, та все як завжди. Туди-сюди і потихеньку. А ти як, адаптувалася трохи? — на серці стало тепліше, коли з’явилася людина, з котрою можна так невимушено поговорити. Агата була одна з найближчих людей у Джеффрі вже протягом двох років. Їхні стосунки будувалися на взаємовигоді в першу чергу з боку психологічних потреб. Вони стали одне для одного не друзями, а рятувальними колами у власних океанах страждань. Ділилися найінтимнішим, найпотаємнішим та найболючішим. Нічні телефонні розмови, сльози в слухавку, істерики — єдине, що їх поєднувало. 

 

Перше запитання завжди було «як ти?», розмова завершувалася словом «тримайся». Так день за днем вони все далі занурювалися в темні сторони одне одного. 

 

— Ось, — сказав Джеффрі, коли вони нарешті підійшли до кабінету математики. Навколо метушилася ще група першокурсників, серед яких виднілася потрібна постать. — Щасти з математикою, а мені ще треба дещо владнати.

 

Едвін стояв в компанії трьох хлопців, котрі голосно сміялися, щось активно обговорюючи, але побачивши знак Джеффрі підійти, сказав щось своїм товаришам та попрямував до нього. 

 

— Я поговорив з тренером, з горем пополам він все ж таки дав добро. Нехай твій друг підійде до нього якось. 

 

— Справді? Дуже тобі дякую, — зрадів Едвін та тепло усміхнувся. — Я можу щось для тебе зробити? — Джеффрі стенув плечима, а коридор пронизав дзвоник, який сповіщав про початок уроку.

 

— Придумаю потім щось. Щасти.

 

***

 

Вечірній вітер відчайдушно норовився потрапити під темно зелену курточку. Вдалечині гриміло та пахло дощем, небо де-не-де освітлювали блискавки. 

 

«Чому ігноруєш мене?)», — телефон вкотре за останній час засвітився. В наступну секунду його роздратовано вимкнули і сховали подалі у кишеню.

 

Не хотілося повертатися додому, але й погода не була аж занадто сприятливою для того, аби залишатися тут. Телефон не переставав дратівливо вібрувати від нових сповіщень. 

 

«Ну серйозно.»

«Не хочеш зустрітися?»

«Я однаково знайду, як з тобою зв’язатися, якщо ти раптом вирішиш й надалі мене ігнорувати.»

 

Над головою пролетіла зграйка воронів, чиї каркання трохи розрядили всепоглинаючу тишу. Від зітхання з рота вийшла хмарка пару. Очі заплющилися в очікуванні зупинки рінгтону від дзвінка. 

 

«Не дратуй мене.» 

«Зустрінемося іншого разу, як хочеш.»

«Я ж, зрештою, не нелюд якийсь.»

«Добраніч.»

 

На цей раз видих був з полегшенням. Тремтячі руки знову сховали телефон у кишеню. По небу пролунав ще один гуркіт грому, котрий був набагато ближче і сильніше за попередній. Настав час йти додому. 

 

Відштовхнувшись від величезного стовбура дерева, темна постать неквапливо попрямувала по жовто-помаранчевим опалим листям, котрим була вкрита абсолютно вся земля осіннього лісу. 

 

Десь здалеку почувся шурхіт. Можливо, змія, яка по народним прикметам означала чи то мудрість, чи то небезпеку, котра чекає на тебе звідусіль.