Примітка від перекладачів. Золоторіг - Джеймс Поттер. Гультяй - Сіріус Блек. Муні - Ремус Люпин. Червохвіст - Пітер Петіґру.
— Золоторіг, — продовжує Джеймс, вказуючи на себе. — Червохвіст, Гультяй та Муні, — говорить, показуючи на кожного відповідно.
Гультяй закочує очі.
— А ви хто? — запитує Джеймс, рішуче ігноруючи товариша.
Гаррі намагається щось сказати, він справді наважується, але все, що може зробити, це відкрити та закрити рота. Сюрреалістичність ситуації продовжує вражати його знову й знову.
Фред і Джордж обмінюються ще одним стурбованим поглядом, а потім повертаються до Джеймса.
— Фред, — каже Джордж, показуючи на Фреда.
— Джордж, — мовить Фред, вказуючи на Джорджа.
— Гаррі, — говорять вони разом, вказуючи на їхнього друга.
— Ми впевнено називаємо себе, — починає Джордж із блиском в очах, — великими шанувальниками вашої творчості.
— Колеги-жартівники? — запитує Джеймс, і в його очах помітне хвилювання. — Колись нам доведеться зрівняти записи.
— Золоторогу, — гарчить Люпин, — по темі.
— Так, — каже Джеймс, ударяючи однією рукою по іншій долоні. — По темі. Що відбувається? Останнє, що пам’ятаю — виконання останнього заклинання, необхідного для активації… — він обірвав себе, здригаючись.
— Карти? — запитує Фред.
— Ви знаєте про карту? — запитує Джеймс, нервово бігаючи очима між Візлі та Гаррі.
Близнюки обмінюються гримасами.
Гаррі ж просто нудить.
— Ми, е-е, — каже Фред. — Ми користуємося нею вже декілька років.
Джеймс сів, ніби у воду опущений, коли зрозумів сказане.
— Я знав, що нам не слід було гратися з магією крові, — бурмоче Гультяй.
Джеймс повертається до нього з напруженою усмішкою.
— Ми, — починає він, — обговоримо це пізніше.
— Це як випустити собаку з мішка, Гультяйчику, — каже Червохвіст.
Той сердито сів за спиною товариша.
— Будь ласка, будь ласочка, хтось пояснить, що в біса відбувається? — запитує Люпин, відриваючись з місця. Він починає виглядати трохи диким.
Гаррі переводить погляд із Люпина на Гультяя. Він знає, що десь його бачив, але не міг думати про щось, окрім «я зустрів свого тата, це мій тато, і він мій ровесник, і він тут, і живий, і стоїть он там», зараз усе здавалося неможливим.
— Ви коли-небудь чули про філософський камінь? — починає Джордж.
— Так, — повільно каже Люпин.
— О, — відказує Фред, усвідомлюючи це. — Ой!
Гаррі підносить коліна до грудей, заплутавши руки у волоссі.
— Ти… — починає він, потім прочищає горло. — Хочеш сказати, що ми випадково створили чотири копії Мародерів за допомогою Каменю?
— Вони справді говорили про магію крові, — зауважує Фред із дещо нудотним виглядом.
— Боже мій, — стогне Гаррі, і живіт повертається. — О, мій Бог.
— Копії? — нервово питає Червохвіст. — Ми… Ми не справжні?
Четвірка обмінюється переляканими поглядами.
Тоді Джеймс розслабляється й знизує плечима:
— Ах, кого це хвилює, — каже, відмахуючись від них.
— Мене! — пищить Червохвіст.
— Ні, просто подумай! Я можу мислити, відчувати й запам’ятовувати речі, і, припускаю, ви, хлопці, також можете — я почуваюся достатньо справжнім для себе, і це все, що потрібно.
Червохвіст дивиться на свої руки блідим обличчям. Інші ж двоє обмінюються поглядами й повертаються до Фреда, Джорджа та Гаррі.
— Добре, — хрипко каже Люпин. — Який зараз рік?
— 1993, — відповідає Фред. Джордж кидає на нього погляд, і той знизує плечима. — Немає сенсу це приховувати.
— Хаха, — видихає Джеймс, сідаючи зручніше. — Непогано
— Непогано, — глухо повторює Гультяй.
— Добре, — категорично каже Хвіст, дивлячись на Джеймса.
— Ні… Ні, це жахливо, — бризкає Люпин. — Боже мій, як же жахливо. Минуло… Скільки, вісімнадцять років?
— Ну, що ж, — каже Джеймс, підстрибуючи й струщуючи пил зі штанів, — зараз із цим нічого не поробимо. Ми тут і використаємо це якнайкраще.
Гультяй, Червохвіст і Люпин обмінюються ще одним недовірливим поглядом. Гаррі знову відчуває себе на межі паніки. Чому Джеймс так спокійно ставиться до цього? Він завжди такий? Але ж, тепер Гаррі матиме шанс дізнатися про це, тому що його тато зараз живий! Парубок справді думає, що знов стане погано.
— Де ми? Гоґвортс, так? — Джеймс продовжує, дивлячись на гобелен.
— Ми не можемо просто так піти, — каже Люпин, простягуючи руку й хапаючи Джеймса за ногу, перш ніж той встиг підійти, щоб визирнути з-за гобелена. — Нам потрібно… Потрібно поговорити з Дамблдором, хто зараз не був би директором.
— Тьфу, — каже Гаррі, а потім здригається. Він не хотів, щоб це вирвалося назовні.
Четверо недовірливо дивляться на нього.
— Щось маєш проти директора? — запитав Люпин.
— Забудь, — збентежено каже Гаррі. — Я мав на увазі, не хвилюйся про це. Нам обов’язково потрібно відвідати Дамблдора.
— Так, — відказує Джеймс, дивно дивлячись на нього. — Ну, що ж, ходімо!
Гаррі не знає, що робити, окрім як слідувати за старшими хлопцями з таємної кімнати далі коридором. Джеймс крокує, наче він — король світу, і знає це. Інші троє хлопців, незважаючи на очевидний страх і розгубленість, впевнено йдуть слідом, опановуючи себе.
Окрім Люпина, Гаррі також стає у цей стрій. Фред, Джордж і Червохвіст йдуть позаду. Джеймс і Гультяй очолюють зграю. Поттер вказує на різні відмінності та подібності, що були в його часі.
— Де всі? — Джеймс питає, оглядаючись. — Зали такі порожні!
— Гоґсмід, — відповідає Гаррі, відчуваючи спалах гіркоти, незважаючи на все, що зараз відбувається.
— Чому ти не пішов? — запитує Джеймс, повертаючись обличчям до парубка, який продовжує рухатися вперед, бездоганно регулюючи свій крок, щоб фактично йти назад.
— Я… — починає, але відчуває, як стискається горло. Він кілька разів відкашлюється. — Мені не підписали дозвіл, — нарешті вихоплюється Гаррі.
— Гм, — каже Джеймс, насупивши брови. — Твої батьки поводяться як справжні нелюди.
Люпин знову ховає обличчя руками, і Гаррі відкриває рота, щоб щось сказати, будь-що, коли…
— Це означає… О, Боже, чудово.
— Мінні! — кличе Джеймс, коли знову обертається, і його обличчя розпливається в усмішці.
Макґонеґел стоїть посеред залу з білим обличчям. Вона виглядає мало не при тямі. Це зовсім не схоже на її звичайну поведінку, але Гаррі навіть не може її звинувачувати — мабуть, він виглядає не краще.
— Що… — знову каже викладачка.
Візлі просуваються до передньої частини групи.
— Професорко, ми саме йшли до Дамблдора…
— Гайда з нами!
Мінерва кліпає, потім ховає голову руками й стогне.
— Я не знаю, чи зможу я це зробити знов, — каже, підводячи очі.
Гультяй кидає їй чарівну усмішку, кажучи:
— Нумо, Мін, ти ж любиш нас!
Макґонеґел кидає сталевий погляд на Гультяя.
— Містере Блек, — скрипить вона, — ви стоїте на тоншому льоду, ніж можете подумати.
Гаррі відчуває, як серце зупиняється, коли він, Фред і Джордж думають про те, що цей хлопець, цілком очевидно, Сіріус Блек.
Близнюки тягнуть Гаррі за собою, стаючи між ним і Сіріусом. Юнак був би вдячний за цей жест, але весь несподіваний фізичний контакт змушує почуватися особливо нервово й неврівноважено.
Червохвіст і Люпин обмінюються нерозбірливим поглядом.
Джеймс непомітно встає перед Сіріусом, нервово сміючись.
— Що це має означати?
Макґонеґел зітхає, раптом виглядаючи дуже втомленою.
— Нумо просто… Відведемо вас до директора.
Решта шляху проходить у незручній тиші.
— Шиплячі візбі, — каже Макґонеґел, коли компанія зупиняються перед входом до кабінету директора. Тоді махає головою, і всі починають підніматися сходами.
Джеймс іде першим, за ним слідує Сіріус, потім Люпин, Червохвіст, Гаррі, Фред, Джордж і сама професорка.
Дамблдор сидить за своїм столом, склавши руки перед собою, і виглядає абсолютно невимушено, коли вони скупчуються в кабінеті.
— Два містера Поттера, Блек, Петіґру та Люпин, я повинен сказати, що справді несподівано бачити вас чотирьох тут, якими ви є зараз.
— Дійсно дивно бути тут, – сміється Джеймс.
Гаррі здригається, і Мінерва кидає на нього співчутливий погляд.
— Ах, де мої манери… Будь ласка, сідайте, — говорить директор, махаючи чарівною паличкою та викликаючи достатньо стільців, щоб усі сіли.
Коли всі розмістилися, Дамблдор озирається по кімнаті, дивлячись на Гаррі. Той змушує себе натягнуто усміхнутися, ділячись поглядом із директором. Чоловік одну мить мовчить, і юнак намагається не тремтіти під його уважним поглядом.
— Бачу, що ти був не зовсім чесними щодо долі Філософського каменю? — м’яко каже Дамблдор.
— Я знайшов його випадково, — бреше Гаррі крізь зуби, перериваючи зоровий контакт.
Принаймні це підтверджує теорію легілиментості Герміони. Потрібно буде повідомити своїх друзів, щоб уникнути зорового контакту з директором у майбутньому.
— Розумію, — знову каже Альбус, зовсім не вражений. Потім повертається до мародерів. — Отже, — продовжує думку, — ви, хлопці, на п’ятому курсі, я маю рацію?
Вони нерішуче кивають.
— Ну, гаразд. Не бачу причин, чому б вам чотирьом не продовжувати навчання — тим часом ми придумаємо, що робити з вами поза навчальним роком. Якщо погодитесь, то розпочнемо навчання наступного семестру після зимових канікул. Якраз матимете час, щоб переналаштуватися.
Четвірка обмінюється поглядами, мовчазно обговорюючи. Нарешті Джеймс повертається до директора:
— Як це працюватиме для нас?
— Альбусе… — починає Макґонеґел. Дамблдор піднімає руку.
— Пізніше, — каже він. — Повір, я кажу, що вони ті, за кого себе видають.
Потім чоловік встає й дістає Сортувальний капелюх із підставки. Тоді передає його викладачці, яка виглядає так, ніби хоче кинути його назад Дамблдорові в обличчя. Гаррі стримує пирхання — він би заплатив, щоб побачити таке.
Один за одним Капелюх вигукує той самий факультет: Ґрифіндор.
Гаррі, Фред, Джордж і навіть Макґонеґел здригаються, коли капелюх вигукує те ж саме для Сіріуса, на якого дивляться Люпин, Червохвіст і Джеймс.
Блек виглядає самовдоволеним.
Гаррі здається, що він чує бурмотіння Сіріуса:
— Два на два — прийми це, Воллі, — але не може зрозуміти, якщо це має сенс.
— Ну, — плескає директор у долоні, — я вважаю, що варто відвідати госпітальне крило — не хотілося б дізнатися, що Камінь пропустив легеню або щось інше не меньше важливе.
Четверо хлопців раптом виглядають трохи наляканими.
— Мінерво? — кличе Дамблдор. — Чи не могла б ти їх супроводжувати?
— Я дійсно думаю, що ми повинні обговорити це, — протестує Макґонеґел.
— Я подбаю про те, щоб усі потрапили до лікарняного крила, — вигукував Люпин. — Ви можете поговорити.
Обличчя жінки пом’якшало, коли дивилася на хлопця, його обличчя випромінювало послужливість і відповідальність.
— Дякую, містере Люпин, — говорить вона. Тоді ще більше блідне й повертається на Дамблдора. — Альбусе, чи варто попереджати…
— Я запрошу його до себе в кабінет, коли ці хлопці підуть, — відказує директор, а потім вагається. — Обидвох.
На обличчі Макґонеґел з’являється нудотний вираз.
Мародери переглядаються, а Гаррі насуплює лоб. Обидвох? Очевидно, їм потрібно попередити професора Люпина, але кого ще?
— Тоді йдіть, — каже професорка, махаючи хлопцям. — Візлі, — починає вона, дивлячись на близнюків. Вони однаково усміхаються їй, і вона зітхає. — Не зважайте.
Брати салютують і виходять на сходи.
— Містере Поттер, не могли б ви залишитися на хвильку? — запитує Дамблдор і зітхає, коли Гаррі та Джеймс озираються на нього.
— Молодший, — уточнює чоловік
Джеймс дивиться на Гаррі, збентежений на мить, перш ніж усвідомлення з’являється на його обличчі.
— Зачекайте, — каже, дивлячись на Макґонеґел із надією. — Це означає, що мені дозволено підписати його перепустку до Гоґсміду?
Мінерва дивиться, нерозуміючи, тому Джеймс уточнює:
— Мабуть, я, дорослий, справжній гівнюк.
Макґонеґел лише мить дивиться на нього, а потім мовчки показує на сходи. Джеймс кидає на Гаррі вибачливий погляд, перш ніж піти за іншими.
Гаррі опускається на спинку крісла, дивлячись на Дамблдора. Раніше він, правда, сердився на своїх друзів, але тепер усе, що хоче зробити, це схопити Герміону з Роном і сховатися під ковдрою свого ліжка на мільйон років. Гаррі цікаво, це все — шок? Він у шоковому стані?
— Я впевнений, що в тебе є запитання, — починає Альбус.
— Можу я піти? — перериває парубок. — Я не… Я хочу піти.
Дамблдор зітхає, і Макґонеґел раптом виглядає дуже сумною.
— Усе, що прошу, це спробувати дати містеру Блеку шанс, — нарешті каже Дамблдор. — Він… Він складний хлопчик.
— Так, — каже юнак, підводячись.
Він не озирається, виходячи з круглого кабінету директора.