— Ну, раз, два, три…
На екрані телефона відраховує зворотній відлік камера, але варто їм обом тільки відкрити рота, як Ніко знову вибухає сміхом.
— Ти навмисне це робиш!
— Уявлення не маю, про що мова.
Звичайно, він робить це навмисне. Дує губи на камеру, як дурнувата білявка-інфлюенсерка, щулиться, грає бровами, натягує отой його “я-хворий-і-небезпечний” вираз обличчя. Фанаткам подобається.
Та що найголовніше: скільки б разів він це не повторював, Ніко щоразу або щиро регоче, або пхикає носом і відвертається від камери, аби сховати посмішку. Перевірено вже десятками і сотнями спільних блазнювань на камеру. Нащо він тільки ховається. В нього така чудова посмішка.
— Я не підганяю, але ми намагаємося записати це сране рекламне звернення вже п’ятий раз.
— То поклич Алексі! Ви обоє специ в цьому… Цьому всьому, — Ніко широко змахує рукою, наче одним жестом намагається окреслити цілісіньку непросту сферу СММ.
— Єдиний спец тут я, і я знаю, від чого пищать фанатки. Іди сюди, не соромся, моє малятко.
Звичайно що Ніко у відповідь фігачить його ліктем в бок. Звичайно що Йоель не може втриматися і пхає його плечем, може, занадто сильно, але це теж навмисне. Щоб потім самому ж схопити його в напівобійми і, зазираючи у вічі, запитувати, чи все гаразд.
Посмішка Ніко змінюється одразу, варто їм опинитися ближче один до одного. М’якшає, втрачає весь отой бешкетний пацанський запал, розбігається теплими промінцями крихітних зморшок від очей і куточків губ. Він весь враз стає сама ніжність і затишність. Лиш очі зеленкувато зблискують оманливими болотними вогниками з-під начебто сором’язливо опущених вій.
Блядська персональна Джоконда.
Серце калатає так, наче хоче вискочити прямісінько в теплу долоню, що наче випадково торкається грудей — теж навмисне, Йоель майже в тому впевнений. Начебто визначити дистанцію, відсторонитися. Але він знає Ніко достатньо довго, щоб розуміти, як йому подобається бачити, що через нього робиться з Йоелем.
До біса.
Хоче бачити — най бачить.
Поцілунок мав бути злим, болючим і голодним. Натомість виходить пристрасним і жадібним. Бо з Ніко інакше не буває. Особливо коли він задоволено урчить в губи і міцно впивається пальцями в плечі — не втекти, поки він сам не дозволить.
А коли дозволить, то прошу красно, Йоеле, тікай куди хочеш, бігай і далі сам від себе. Вони обоє знають, що фішка бігу по колу в тому, що врешті-решт ти повернешся до того, з чого починав. За останні кілька років Ніко подорослішав достатньо, щоб не заважати його метушні і терпляче вичікувати на фініші. Як кіт вичікує мишу. Втім, дуркувата мишка Йоель знову і знову радісно біжить в його пазурі, бо насправді далеко і не тікав. Хто б йому дозволив, якщо вже чесно.
— То будемо відео записувати чи їбатись в туалеті?
Йоель морщить ніс: навмисна грубість не личить Ніко. Особливо коли він ніжно, майже цнотливо торкається поцілунками кутика губ, щоки, вилиці, якось по-дівчачому тягнеться, аби дістати губами до скроні.
Боже поможи, за що тільки йому, Йоелеві, ця мара, від якої одночасно почуваєшся супергероєм і абсолютно безсилим.
— Відео, — хоча насправді хочеться і далі просто цілуватися в оцьому закутку біля штори, поки інші налаштовують інструменти для саунд-чека.
Але ж вони дорослі хлопчики, які мають поводитися відповідально. Байдуже, що справа геть не у відповідальності, а в тому, що хтось тут занадто боїться бути відвертим.
— У тебе губи такого кольору, що на думку лиш одне спадає, — зауважує Ніко і знову посміхається бешкетно. Наче і не сталося нічого.
— Хіба що тобі. Погнали знову.
Ніко коситься на нього, не розуміючи таку різку зміну тону, але заганяє усмішку подалі. Тарабанить заготовлений текст на камеру і тільки раз ледь втримує шкодну посмішку, коли Йоель несвідомо облизує губи. Зараза.
Губи на відео і справді виглядають зацілованими ущент, але перезнімати знову він не наважується: вони або посваряться, або й справді зачиняться в туалеті і пустять саунд-чек псу під хвіст. Тож перед публікацією він просто накладає чорно-білий фільтр на відео.
— Я ж казав. Хоча б в цьому міг би мені довіритись, — тихо зауважує Ніко перш ніж піти.
— Я вже довірив тобі нашу лірику, — кричить йому в спину Йоель і отримує високо піднятий середній палець у відповідь.
Насправді він вже давно довірив Ніко всього себе, разом із дурною головою і потасканим, але щиро закоханим серцем. Проте знадобиться, мабуть, ще десяток років, аби навчитись це показувати.
