Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Якось у житті потрібно зробити важливе рішення, і вистачає двадцяти секунд божевільної хоробрості для того, щоб сталося диво.
© Бенджамін Мі, «Ми купили зоопарк»
* * *
Шостий курс. Досить складний рік, враховуючи те, що в Гоґвортсі було вирішено провести Тричаклунський Турнір. Складніше, ніж поєднувати навчання з турніром, могло бути тільки перебування на двох сторонах одночасно. З одного боку, звичайна студентка Гафелпаф, що товаришувала з Седриком і намагалася підтримувати його, як учасника турніру. Спокійна дівчина, яку нерідко можна було помітити у колі свого факультету. І з іншого боку дівчина, яка постійно відривалася з близнюками і намагалася підбадьорити їх після спроби стати учасниками. Вона часто засиджувалась у вітальні Грифіндору з двома чарівними рижиками, що розповідали їй свої плани. Щоправда, ніхто, крім них двох і не знав, що у створенні планів юна студентка Хаф замішана не менше близнюків. Вона намагалася зробити витівку максимально веселою та невинною і корегувала речі, що не помічали близнюки. Вона не особливо любила конфлікти, крики та наїзди, тому щоразу, як близнюки починали бубоніти на тему «Чому цей Діґорі, а не та ж Анджеліна» дівчина вміло пропускала все повз вуха, іноді вдавала, що надто зайнята, щоб їх слухати. Їй дуже хотілося заступитися за Седрика, але й дуже не хотілося сваритися з близнюками. Візлі й самі розуміли, що їхній подрузі ця тема не дуже приємна, тому намагалися максимально мовчати з цього приводу. У них і так знайдеться про що поговорити. Звичайно, більше часу вона проводила саме з Фредом та Джорджем, але була річ, яку вона аж ніяк не могла обговорити з близнюками. Вона розповідала це лише Седрику. І їй здавалося, що вона ніколи в житті, ні з ким більше цим не поділиться.
Перший тур позаду. Думки, здається, всіх студентів Гоґвортсу різко зійшлися лише до однієї події – Зимовий бал. Дівчата постійно обговорювали, з ким і в чому б хотіли піти. Хлопці – кого і як запросити. Якось, одного такого суботнього ранку, ти спокійно сиділа за обіднім столом свого факультету, явно не бажаючи нічого їсти. Ти дивилася в тарілку, думаючи про зимовий бал. Не те, щоб тебе ніхто не запрошував, якраз навпаки пару хлопців уже встигли отримати твою відмову. Адже ти чекала лише одного, який чи то не поспішав, чи то не бажав тебе запрошувати…
— Чого замислилася? – Голос поряд сидячого друга ніби вивів тебе з трансу і повернув у реальність.
— Думаю, бачила б тебе зараз Трелоні, подумала, що в тобі прокинувся дар прорікань, – додала Ганна, що сиділа навпроти, після чого знову перевела увагу на роботу, що лежала перед нею.
— Щось трапилося? – ніби пропускаючи слова Еббот повз вуха, питає Седрік.
— Та так. Думала про Зимовий бал.
— Якщо він тебе так і не запросить, ти завжди можеш піти зі мною, – даремно Діґорі це сказав, дуже дарма. Чутки про це розлетілися швидше, ніж ти встигла вийти із великої зали.
Виходячи, ти кинула короткий погляд у бік столу Грифіндору. Не виявивши двох бажаних рудих маківок, ти зробила висновок, що близнюки, швидше за все, чекають на тебе у вітальні свого факультету. Звичайно, по дорозі, ти швидко заскочила до себе в спальню, щоб переодягнутися і взяти пару планів, що прийшли тобі на думку вчорашньої ночі. Зловивши пару питальних поглядів своїх однокурсниць, ти вийшла зі спальні, а слідом із вітальні Гафелпафу. Ти вирішила не поспішати на шляху до своїх друзів у вежу Грифіндору. Ти йшла спокійно, озираючись, щоб прилаштуватися до якоїсь компанії. Одній іти надто нудно, але й бігти по всіх цих сходах, навіть з метою швидше дістатися близнюків, не було бажання. Якраз по дорозі ти зустріла Сімуса і Діна, які прямували туди ж, куди і ти. Тож у вітальню Грифіндору ти заходила, тихо сміючись з чергового жарту Фіннігана. Близнюків ти помітила відразу, адже Фред щось голосно та активно обговорював із Джіні. Підійшовши ближче, ти трохи почула їхній діалог.
— Та не можу я її запросити, Джіні!
— Чому ж? – Молодша явно хотіла допомогти братові і не розуміла причини його впертості.
— Її запросив сам Діґорі! Ти просто уяви, де стою я, а де стоїть Седрик!
На мить твоє серце тьохнуло. Тобі здавалося, що йдеться про тебе, або, може, тільки хотілося, щоб це було так. Раптом Седрик запросив ще когось? Якусь привабливу студентку Грифіндору, як Кеті Белл або Анджеліна Джонсон.
— Так вона ще не погодилася піти з ним… – Джордж намагався розняти накипілу ситуацію, не відразу зрозумівши, що тільки підлив масла у вогонь.
— Ще краще! З ким вона погодиться піти, якщо навіть цей ідіот Діґгорі отримав відмову?
— Це ще хто тут ідіот… – скептично видала Джіні. – Та ти йому просто заздриш!
— Звісно, я йому заздрю! – майже кричачи, сказав Фред. – Заздрю, адже він із нею на одному факультеті. Адже він майже завжди поряд. Адже вони майже постійно разом тусуються. Адже він бачить її у вітальні вранці, коли вона ще не встигла зібратися і привести себе до ладу. Адже він знає, як мило вона виглядає в цей час і бачить це щодня! – З кожним реченням, з кожним словом серце билося все швидше. Думки розбігалися. Ти намагалася вивудити хоч одну теорію, що тут відбувається, але єдиний логічний висновок: Фред говорить про тебе. Хоч ти не могла повірити, що таке можливо. – Адже… сидить з нею за одним столом під час сніданку, обіду та вечері. Вона ж постійно підтримує його! Особливо цього року він же у нас учасник турніру! Адже він проводить поряд із нею майже весь день! Адже так часто чує її прекрасний голос та милий сміх. Адже вона радіє його досягненням, сміється з його жартів. Адже він до неї так близько… Так, я заздрю Седрику Діґорі чорт забирай, адже я страшенно кохаю її!
На цьому серце пішло в шалений танець, намагаючись просто вискочити з грудей. Очі бігали по всій вітальні, ніби десь у ній захована відповідь, чи це правда. Тіло кинуло в ледве помітне тремтіння. Ти розуміла, що йдеться про тебе, але не могла в це повірити. Хоч би як хотілося, не віриться.
— Якщо вона відмовила Седрику, то явно чекає запрошення від якогось хіба що принца – висловив свої припущення Рон, який весь час сидів на кріслі поруч. Він намагався – і не сумнівайтеся, у нього добре виходило – зробити вигляд, що не бачить, як дівчина, яку вони прямо зараз обговорюють, стоїть за спиною Фреда.
— Тому що вона ідеальна! Тільки якийсь принц і буде її гідний, – відповів старший близнюк, впавши на диван, що був за ним. – Як сильно мені хотілося б знати, кому так пощастить. Хто в її очах може бути кращим за Діггорі? З ким вона погодиться піти на бал?
Якось у житті потрібно зробити важливе рішення, і вистачає двадцяти секунд божевільної хоробрості для того, щоб сталося диво. І здається, твої двадцять секунд настали. Ти підійшла ближче і сперлася на спинку дивана, на який пару секунд тому, плюхнувся Фред, нахилилася і прошепотіла йому в саме вухо:
— То запроси її на бал і дізнаєшся.
Хлопець швидко повернувся на твою сторону. Він знав, що це була ти. Ще б пак, він упізнав твій голос, який викликав табун мурашок по всьому тілу. Голос, який хотілося слухати вічно.
— Дякую за пораду, — незважаючи на ледь помітне тремтіння в голосі і шалений ритм серця, голос хлопця звучав досить впевнено. – Отже, чи дозволите ви мені, міс, супроводжувати вас на Зимовому балі? – явно було чути, що Фред і не сподівався на позитивну відповідь. Він і уявити не міг, що виявиться ідеалом її хлопця.
— Звичайно, Фредерік Гідеон Візлі. Дякую величезне, за таку люб’язну пропозицію. – Щасливо усміхнувшись, ти сіла на диван поруч з хлопцем, намагаючись стримати бурю емоцій всередині себе.
— А ось і принц, гідний нашої принцеси, — лукаво посміхнувся Джордж, плюхнувшись поруч. — Отже, що ти там з собою притягла?