Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Гроза. Нічне небо заливалося світлом на кілька секунд і знову темрява. Але це світло не давало надію. За ним ішов лише страх. Це була одна з найжахливіших ночей. Ти не знала, чому так боялася грози, і що в ній лякало тебе більше: сама блискавка або грім, що йде слідом за нею. Сам вид блискавки зачаровував, і це факт. Але було страшно, через величезну кількість неймовірних історій про людей, у яких потрапила блискавка, в деяких неодноразово. Ти боялася як за себе, так і за всіх сплячих. Грім. Він нічим не небезпечний, але так лякає. Це просто звук, що очікується після блискавки, але завжди такий несподіваний. Ти докоряла себе тому, що так і не змогла повністю позбутися такого страху перед грозою. Так, зараз ти переносиш грозу набагато легше, ніж у дитинстві. Але голова все ще розколюється, а тіло тремтить щоразу, варто лише пролунати грому. Не в змозі терпіти це на самоті, ти тихенько встала і вийшла зі спальні, лише сподіваючись, що на Гріфіндорі, факультеті відважних сміливців, знайдеться хоча б одна людина, що розділить із тобою страхи цієї ночі. На щастя, або на жаль, у вітальні були лише твої улюблені Рон, Гаррі та Герміона. Але сиділи вони тут не через грозу, а через все ще не закінчене домашнє завдання.
— Хей! Чого не спиш? – пролунав голос, явно роздратованої і втомленої Герміони.
— Та так, просто.. хочу посидіти біля каміна, – тобі просто не хотілося зараз ділитися з цими трьома своїми переживаннями, не хотіла виглядати безглуздо, та й вони і так зайняті. – Допомогти?
— Ти не уявляєш, як я тебе люблю! – почав підлизуватися Рон, як його перервав Гаррі.
— Хей, Роне, акуратніше зі словами! Вона зустрічається з твоїм братом, не забув?
— Давайте, підколюватимете один одного ви завтра. Я вам швидко допоможу з домашкою і біжіть нарешті спати.
— Спасибі тобі величезне! Я вже сотий раз намагаюся їм пояснити! Я навіть своє завдання не встигла дописати!
Ти намагалася допомогти хлопцям із уроками, поки Грейнджер нарешті взялася доробити свої. Сказати, що це було легко — все одно, що збрехати. Дочекавшись поки дівчина вже пішла, ти чудово розумівши, що пояснювати Рону і Гаррі що-небудь у таку пізню годину було безглуздо, швидко дописала завдання за них, проговорюючи кожну дію вголос – так легше концентруватись, та й хлопці могли щось запам’ятати. Поки ти закінчувала з останніми штрихами, Гаррі все обіцяв обов’язково відплатити як мінімум горою солодощів, а Рон дивився на пергамент так, ніби ти щойно відкрила зілля, здібне вилікувати всі хвороби світу, і повторював наскільки ти геніальна й непевершена. Коли роботу було завершено, взявши згорнуті та списані тобою пергаменти, хлопці ще довго дякували тобі, та ще й так сильно, ніби ти тільки що витягнула їх обох з дна озера або з пари зіллєваріння від Снейпа, що в принципі майже одне й те саме, доки нарешті не пішли спати. У той час тобі нічого не залишалося, крім лишитись на дивані біля каміну і чекати коли вже гроза за вікном затихне, а біль у голові зникне. Краєм ока ти помітила якийсь листочок і автоматично взяла його в руки, почавши бігати по ньому очами. Ти було подумала, що хтось з тріо просто забув своє завдання, коли помітила рівний почерк Герміони у верхньому правому кутку. Не сильно вдумуючись, ти почала читати:
«Ти виглядала досить схвильованою і втомленною, тому я подумала, що або в тебе безсоння, або складно спати через грозу. В будь-якому випадку, спати ти підеш не скоро. Вибач, нової книги в мене з собою не було, тому я лишила все що було. Не знаю що тут, мені сьогодні це передала подруга. Дякую ще раз, що допомогла.»
Хоч просто “переданий подругою” кусок пергаменту сильної надії не надавав, ти все ж була вдячна Грейнджер, що лишила тобі хоч щось. Тож ти повернула свій погляд знову до друкованого тексту і одразу ж саркастично усміхнулась самій собі, побачивши “тему” написану великими літерами.
— “Дівчачі секретики: стосунки, поцілунки, сукні і підбори”. Робити мені нема… А! Мені ж і справді робити нічого. Ну добре…
Ти сиділа в тиші, яку порушували лише тріск вогню в каміні та вируюча за вікном гроза, читала даний тобі текст, що скоріш за все просто якась стаття, що та сама “подруга” сама і написала, а Герміоні дала на оцінку. Текст досить безглуздий, та чи не всі “секретики для дівчат” такі. І все ж схоже, у спокої тебе ця ніч залишати явно не збиралася. Дійшовши до досить безглуздо вкинутих фактів про поцілунки, ти почула скрепіт сходів позаду тебе. Хоч і спускалась ти сюди тільки за компанією на цю ніч, але після стільки часу проведеного то з домашкою хлопців, то з незрозумілими відомостями про поцілунки, не хотілося нікого ні бачити, ні навіть чути. З’явилося неймовірне бажання просто щезнути туди, де ніхто не знайде, разом з надіями, що людина, чиї кроки тихо наближались в сторону каміну, просто не помітить тебе й піде назад спати. Ти так щиро на це сподівалася, поки не почула рідного, тихого, охриплого голосу Фреда.
— Ох, сонце, коли ж почнеш нормально спати? – За голосом було зрозуміло, що хлопець не до кінця прокинувся. Але це було саме тим, що тобі потрібне. Вже від одного його голосу тобі ставало спокійніше.
— Мабуть, як гроза перестане.
— Точно. Ти ж у нас боїшся грози. Ну гаразд, іди сюди, мала. – Фред акуратно присів поряд з тобою, даючи зрозуміти, що готовий знову терпіти роль подушки, аби ти заснула. Як тут він помітив у тебе в руках той самий кусок пергаменту, – і що ж ти в таку годину читаєш?
— Герміона дала. Мабуть, перше, що трапилося їй під руку.
— І з чого такі висновки?
— Факти про поцілунки.
— Може ти настільки всезнайка, що Герміоні вже нема чого давати тобі почитати?
— Смішно, Фреде, смішно. Чисто теоретично…
— Давай практично.
— Що… – ти не встигла навіть усвідомити речення, як Фред затягнув тебе в ніжний поцілунок.
«Факт №5: Поцілунки полегшують головний біль та судоми.»
Тепер ніби і блискавка блищить не так яскраво та жахливо, і грім звучить не так голосно. І голова хворіла не так сильно. Стало набагато тихіше та спокійніше. Як же так виходить, що коли ти поряд, Фредерік Візлі, на душі стає настільки спокійніше? Проблеми, які здавалися нерозв’язними, миттєво випаровуються. А тривоги, що душили все життя, залишають назавжди. Що ж у тобі такого особливого?