2. Свобода вираження

— Ти сказав чотири вбивства? — спитав Мет уже втретє протягом двох хвилин. — Там не було чотирьох людей.

— Може він порахував себе, — задумливо сказала Елісон. — Зрештою, три вбивства — смертельний вирок.

— Ні, — приєднався Аарон, — він би вбив себе прямо на місці якщо справа в цьому. Набагато частіше такі люди беруть справедливість у свої руки.

Ден сіла на стілець із чашкою кави з автомата. Аромат був стійким і жахливо поєднувався з ароматом дезінфекції в повітрі.

— Він не шкодує про це, — сказала вона нікому конкретному.

— Ні, — відповів їй Ендрю з шоколадним круасаном у роті.

— Проте, він не сказав тобі нічого більше.

— Ні.

— Тобі варто спробувати поговорити з ним ще раз, — сказала Рене. — Він сказав, чому почав розмову з тобою, а не з кимось іншим?

— Камера. Мікрофон, — сказав Ендрю. — Я їх вимкнув.

— У тебе є бажання померти. А якщо щось сталося б? — запитала його Ден, проте це звучало як риторичне питання більше за що-небудь інше.

— Він прикутий до столу, — заперечив Мет.

— Він убивав людей.

— Як і я, — порожньо сказав Ендрю. Це швидко змусило їх замовкнути.

Аарон роздивлявся свої чоботи, ніби ніколи раніше їх не бачив.

— Добре, цього було достатньо, — Ваймак вирішив зупинити розмову, поки вона не перейшла в щось таке, про що ніхто з них не мав уявлення.

— Ну, чого ви, тренере, усе тільки почало ставати цікавішим, — глузував Сет. — Я дуже хотів дізнатися наскільки довгий у Ендрю список жертв.

— А я думав тебе не цікавить особисте життя педиків, — вистрілив у відповідь Ендрю.

Обличчя Сета швидко втратило задоволений вираз.

— Заспокойтеся, обидва, — втомлено сказав Ваймак. Проте, це не затьмарило відчуття перемоги. — Ми маємо чоловіка в кімнаті навпроти, якому треба розтулити рота. Ден, є якісь пропозиції?

Дівчина швидко проковтнула пончик і поставила каву на стіл. Дівчина не виглядала готовою до такого раннього виклику.

— Ми повинні перевірити його межі. Спробуємо дізнатися чи заговорить він ще з кимось із вимкненими камерами, чи розмовлятиме тільки з Ендрю. І якщо він підтримує діалог тільки з Ендрю, тоді нам треба дізнатися чому й навіть якщо вимикання камери обов’язково навіть у цьому випадку, — сказала Ден.

—  Ми справді будемо грати за його правилами? — почав жалітися Сет.

— Так, — відповів йому Ваймак.

Ендрю знову зосередив свою увагу на круасані. Парубка не хвилювало, які плани вони вигадають — він був певен, що чоловік не заговорить за будь-яких інших умов, крім тих, що були.

Наодинці. З Ендрю. Без зайвих очей, що наглядають, та вух, що підслуховують.

Його рівень впевненості майже здивував його самого. Але щось у самому чоловікові, у його поведінці підказувало, що не тільки Ендрю був заінтригованим.

— Мет, ти не проти перевірити це? — почув Ендрю, як спитала Ден і вони ввійшли до темної кімнати навпроти в’язня трохи пригнічені та ще з меншим запалом. Аарон злиняв робити ще щось деінде.

Це було не важливо. Усе, що було важливо, замкнуте ззовні в кімнаті шістнадцять на вісімнадцять футів.

Хлопець виглядав гірше ніж вісім годин тому, коли Ендрю вирішив його навідати. Безперервне яскраве світло привертало увагу до чорних мішків під очима, очима злочинця.

Вчора він не виглядав, як хтось, хто вбив людину. Проте зараз — так.

— Він спав? — спитала Елісон, поки Ваймак переглядав відеозаписи.

— Ні, — була його відповіддю.

— Бляха.

— Два офіцери відвели його до вбиральні о сьомій тридцять. Він не спричинив їм ніяких ускладнень.

— Добре, — сказав Метью. — Мені слід іти?

Ваймак рукою показав зачекати поки він вимикав мікрофони так камеру.

Ендрю спостерігав за обличчям убивці на будь-який прояв усвідомлення, що вони знаходяться за стінкою. Очі чоловіка майже непомітно подивилися на камеру, щойно вона була вимкнена. Як він був у змозі виявити, чи була камера вимкненою чи увімкненою, було питанням іншого часу.

— Якщо щось станеться, покажеш три пальці за спиною, і ми назад увімкнемо камери, гаразд? — сказала Ден в останній момент.

Мет посміхнувся їй та відчинив двері.

Вони всі поринули в тишу, незважаючи на те, що по ту сторону скла нічого не було чутно. Уста Метью ворушилися.

Прикутий до столу чоловік дивився на нього, коли відчинялися та зачинялися двері, проте його погляд відвернувся до стіни в перші секунди — він повернувся до споглядання білої стінки зліва.

Більше він ніяк не рухався.

Мет підійшов ближче, сів на стілець, на якому колись сидів Ендрю, без жодних досягнень. Хлопець цілеспрямовано його ігнорував.

Це був різкий контраст із пильним поглядом, яким він нагородив Ендрю, ніби хотів спалити, хотів дізнатися про нього все, дивлячись та спостерігаючи за ним.

Сцена ніяк не змінилася за шість хвилин марних зусиль Бойда.

Уста чоловіка не ворохнулися у відповідь чи принаймні не було навіть знаку, що він взагалі чує детектива. Навіть не підвів очей, коли Мет пішов, переможений. Парубок не повернув голови до дверей, коли ті зачинилися, залишаючи його знову самого в світлі.

— Це було жахливо, — сказав Мет, коли повернувся. — Скажіть, що я ніколи не робитиму це ще раз. Будь ласка.

Сет поплескав його по спині з долею іронії:

— Це просто якийсь покидьок, чуваче. Ми завжди можемо жбурнути його під автобус.

Ваймак проігнорував їх обох.

— Ендрю? — спитав він, проте це було більше наказом, ніж питанням.

Ендрю все одно підвівся. Він не міг позбутися відчуття тремтіння в кістках, у всьому тілі, не тоді, коли єдиною перешкодою між ним та загадковим убивцею був тонкий шар напівпрозорого скла.

— Не очікуйте багато.

Хотілося, щоб власне обличчя залишалося порожнім, а рухи — неквапливими, поки він сам крокував до дверей. Ваймак знову ввімкнув камери.

Очі хлопця майнули до кутка, так само як і до цього. Ендрю не побачив нічого більше перед тим, як піти на інший бік, добре обізнаний тим, що всі будуть чути їхню розмову, якщо хлопець її дозволить.

Він зачинив за собою двері, намагаючись піймати відкритий погляд підозрюваного.

Але такого не сталося, як і очікувалося. Юнак приділяв йому стільки ж уваги, скільки й Мету, тобто жодної. Ендрю не треба було сідати на стілець, щоб знати, що це буде заздалегідь програний бій.

Але замість того, щоб піти туди та змінити умови, він поклав руку за спину та показав три пальці. Це мало містити протилежний зміст до того, що порадила Мету Ден.

Ендрю був певен — Рене зрозуміє, для чого насправді він це зробив.

І справді, йому не довелося довго чекати, щоб побачити поворот голови чоловіка в напрямку камери без будь-якого баченого приводу. Не було ніякого звуку, чи зміни світла, нічого не змінилося, нічого не мало інший вигляд. І все таки хлопець справді міг сказати, коли камери були вимкнені чи ввімкнені.

І нарешті хлопець, після того, що забрало десятиріччя з життя Ендрю, поглянув на нього. Потім посміхнувся, такою ж посмішкою, що й день тому, хоча трохи більш виснаженою. Та це не забрало її гостроти.

— Тут, щоб побачити мене знов? — спитав насмішкувато, починаючи розмову без потреби Ендрю говорити щось, без того, щоб Міньярд сказав хоч слово.

Він сів на стілець.

— Це час для безглуздих запитань, на які ти чекав.

— Я слухаю, — сказав парубок, — мені справді було тут нудно.

Отже, він справді вдавав, що Мета не існує.

— Твоє ім’я, — сказав Ендрю замість того, щоб наголошувати на тому. Він не сформував це як запитання, це взагалі й не було запитанням, проте чоловік все одно посміхнувся.

— Не знаю, — відповів він з веселістю в тоні, — а твоє?

Його повернуто, правило, яке вони встановили раніше. Інформація за інформацію — бо нічого у світі не було задарма. Правда виходила з додатковою платою між стінами їхньої зручної кімнати, між ними обома.

— Ендрю Міньярд, — сказав Ендрю.

— Ніл Джостен, — відповів юнак. Його наручники задзвеніли об стіл, коли він простягнув руку для рукостискання, яку Ендрю підкреслено проігнорував.

Посмішка не зникла з його обличчя.

В Ендрю було почуття, що він був частиною таємничого жарту, ніби ті два слова зберігали щось, що вирвалось із рук, ніби йому показали тінь чогось, поки він сам був у темряві.

— Ніл Джостен, — повторив Ендрю, прокручуючи ім’я на язиці. — Це не твоє справжнє ім’я, — урешті вирішив він.

— Його я використовував найдовше.

Це не було так. Це в’їлося в мозок Ендрю, як розпечена сталь у шматок деревини, невиправно.

Ніл Джостен.

— Чому ти вбив М’ясника?  — поставив він наступне по важливості запитання після Хто ти такий?

— Питання в тому, — сказав Ніл без поспіху, — чому ви цього не зробили?

Це було звинувачення, достатньо гостре, щоб зробити слова більш гіркими за ранкову каву Ден.

— Ми були близько до того, щоб покінчити з цим.

— Недостатньо близько.

— Тому ти вирішив щось із цим зробити, — глузував над ним Ендрю, постукуючи пальцями по срібному столу. — Як сміливо з твого боку.

— Мене багато як називали в моєму житті, — відповів Ніл, його погляд ковзнув по дзеркалу на стіні, — але сміливим — ніколи.

Стук, стук. Стук. Стук, стук, пальці Ендрю відбивали безглуздий ритм. Він чекав на більшу кількість слів, ще більше.

Стук, стук. Стук. Стук, стук.

— Легковажний тоді, — зазначив детектив, коли нічого не трапилося.

— Гаразд, — непереконливо сказав Ніл. — Якийсь прогрес у справі? — запитав, змінюючи тему з гладкістю наждачного паперу. Ендрю дозволив цьому статися.

Але він не прогавив, як задзвенів ланцюжок об стіл, ніби руки Ніла потягнулись за чимось, доки він не згадав, що не в змозі.

— Справа закрита, — відповів Ендрю.

Стук, стук. Стук. Стук, стук.

— Вона не закрита, — заперечив Джостен пустим тоном. — Не закрита, поки ви не зробите щось зі мною.

Ендрю сфокусувався на пальцях юнака. Це була безпечніша територія, ніж насичений коричневий очей Ніла.

— Ти не маєш ніякого значення.

Підозрюваний відкинувся на спинку свого стільця, збентежений відповіддю. Обидва прекрасно знали, що він був тут не на офіційному допиті, тому практично не мав жодних прав. Ніхто ніколи не питав, куди потрапляють люди, що не підпадають під Програму захисту свідків.

Стук, стук. Стук. Стук, стук, стукіт пальців Ендрю продовжувався невпинно. Стук, стук. Стук. Стук-

— Я й не мав на увазі нічого іншого. Просто не забудьте сказати мені, коли знайдете тіло.

Стукіт припинився.

Не якщо. Не «якщо». У нього було достатньо впевненості, достатньо сміливості, щоб казати «коли».

Десь по дорозі, серед заплутаної купи оманливих слідів і втручання в не знання нічого, вони пропустили ще одну жертву різанини.

Ніл не запропонував їм більше пояснень. Він просто роздивлявся скло, ніби намагаючись зрозуміти, чи наглядають за ними. Їх очі зустрілися у відображені.

Ендрю старався на показувати, що він попався на хробака, що проковтнув його разом із гачком та взагалі всим, тому змусив свої пальці знову стукати по столу.

Стук, стук. Стук. Стук, стук. Ритм самотньо звучав у кімнаті, відлунював, синкопований звук божевілля відображав стан його розуму.

Тіло. Вони мають шукати тіло, шукати в місцях, у яких уже були, у місцях, які вже бачили. Ніл дивився за Ендрю у відображені скла, а може ні, може, просто очі вбивці, що зізнається в своїх гріхах, мають палати.

— Де, — наказав Ендрю.

— Невже я виглядаю як детектив? — Ніл брязнув наручниками, на мить заглушивши звук постукування.

— Тільки як злочинець, — гаркнув Ендрю. Питати вбивцю, куди той подів тіло, не виглядало таким уже й безглуздим.

— Чи не всі ми так виглядаємо? — вистрілив у відповідь Джостен, і детектив не міг сперечатися з цим висловленням. Серед Лисиць не було невинності. Не в яскраво освітленій кімнаті, ні по той бік скла. — Скажіть мені, агенте, ви можете назвати себе невинним?

Ендрю відчував невидиму пару очей, що слідкувала за ним з-за завіси, відчував навички Рене читати по вустах. Відчував послідовне стук, стук. Стук. Стук, стук власних пальців.

— Ні, — нарешті відповів. Він був не з тих, хто шукає виправдання.

— Мені цікаво, чи це тому, що ти вважаєш свої гріхи непробачними, чи тому, що тобі не перед ким виправдовуватися.

Ніл склав долоні під підборіддям, вуста всміхалися, натягуючи виблискуючі сріблом шрами. Він дозволив стуку нігтів по металу бути єдиним звуком, що заповнює простір між ними на ще якийсь проміжок часу, на два проміжки, три.

— Я хочу нову сорочку, — сказав Ніл, коли вирішив, що пройшло достатньо часу. — І душ.

— Тут тобі не готель, — вистрілив у відповідь Ендрю.

— Це б пояснило жахливе обслуговування.

Ендрю зробив вигляд, що задумався про це. У них, мабуть, повинна бути якась запасна сорочка у відділі. Мет міг супроводжувати Ніла до душу. Не було жодної можливості втекти, особливо тоді, коли юнак виглядав не зацікавленим у втечі.

Він навіть сказав Ендрю, що більше не тікатиме.

— Що я отримаю натомість, якщо організую це? — спитав Ендрю, тому що це було справді слушним питанням. Це було щось за щось інше, ім’я за ім’я, сорочка за інформацію.

— Я більше не буду смердіти особливо нещасним убивством на дорозі. Чи не вигідно це тобі? 

Ендрю глянув на парубка.

— За сорочку я не втечу. За душ я побалакаю з тобою наступного разу, коли вирішиш мене відвідати. Виглядає справедливо?

Обидві ці речі вже були вирішені, уже мовчки узгоджені. Але, можливо, Міньярд міг би виторгувати хоч якусь краплю переваги.

— Камери увімкнені.

— Ні.

— Тоді ніякого душу.

Ніл відкинувся на спинку свого стільця.

— Тоді я більше його не хочу.

Стук, стук. Стук. Стук, стук. Звук пальців Ендрю ставав дедалі інтенсивнішим. Це був ультиматум, ніщо не могло переконати, змусити чи допомогти маніпулювати Нілом, щоб той згодився на умови. Камери залишаться вимкненими.

Чому?

— Вони дізнаються те, що знаю я, — сказав Ендрю, не турбуючи себе вказуванням на напівпрозоре скло. Ніл все одно зрозумів.

— Це говорить набагато більше про тебе, аніж про мене, — знизав Джостен плечима, ніби це була маленька деталь, а не вся суть висловлення.

Ендрю припинив постукування по столу. Він востаннє поглянув на Ніла, на парубка, який прикутий до столу, але виставляє умови, проте не отримав нічого натомість. На його обличчі не було нічого, крім виснаження. Нічого, що б видавало думки.

— Поводь себе добре, — сказав Ендрю на виході. Чому він потурбувався про це, залишається загадкою.

Стук, стук. Стук. Стук, стук було йому відповіддю, коли він закривав двері.