1. Право зберігати мовчання

— Він просто не розмовляє взагалі, — сказав Мет, зачиняючи за собою  двері. 

Звичайно, це не було новиною для когось із присутніх. Усі сиділи з  того боку напівпрозорого скла, у тиші та темряві, і спостерігали за  цілковитою катастрофою, яка була замість допиту. 

Якщо бути чесним, Мет зробив усе, на що був спроможний, щоб змусити  його говорити. Але той хлопець… Навіть не глянув на Бойда. 

Його звинуватили в трьох убивствах, він усе ще сидів у сорочці з плямами  крові, прикутий до столу. І виглядав більш зацікавленим у спогляданні  стіни, аніж слухати звинувачення. 

Він мав бути психопатом. Вони — улюбленці Ендрю. 

Мет упав на стілець із втомленим зітханням. Було пів на четверту ранку. Не те, щоб у відділку про це щось свідчило — ні вікон, ні годинників на стінах. Кімната завжди виглядала однаково. 

Пуста. Гола. Темна. 

Контраст між їхньою кімнатою та яскраво освітленою був вражаючим, засліплюючим. Але навіть неприємне світло не зупиняло Ендрю від  погляду всередину. Було щось у цьому інтригуюче, щось, що не 

давало відвести погляд від чоловіка, який сидів спокійно, почуваючи себе  ніби у власному домі. 

Час від часу незнайомець переводив погляд на скло. Він не міг їх бачити,  це напевне, але Ендрю не міг відкинути почуття, що за ним споглядають,  спостерігають. 

— Я просто… — Мет почав, але, здається, сам не знав чому. — Він  убив М’ясника. 

— І його праву та ліву руки, — додала Ден, позіхаючи. 

— Він підпадає під Програму захисту свідків більше ніж будь-хто з тих покидьків, які були в нас протягом трьох років. Чому він не погоджується? 

Ден просто похитала головою. Ніхто не мав будь-яких пояснень чи  відповідей. Але єдине, що мали, так це мільйон питань та суб’єкта, який  занадто сильно відстоював своє право мовчати. 

— Чи певні ми, що наш товариш уміє розмовляти? Може, він німий? — спробував Сет. 

— У нього є руки. Він може написати, чи ще що-небудь, — відказала  Елісон, потираючи очі. Дівчина спала в кріслі останні дві години, і це зовсім не  виглядало як здоровий відпочинок. — Як він хотів спілкуватися, то  говорив би. 

Ендрю кивнув на її слова, але погляду від убивці не відвів. Той, здається, дивися прямо на Міньярда у відповідь. 

— Ми повинні залишити це на день, — вирішив Ваймак після секундної тиші. Вони були втомлені та виснажені від спілкування з офіцерами та іншими надокучливими придурками, які жили лише для того, щоб  ускладнювати їм життя. Утомлені від того, що витратили багато років, щоб спіймати злочинця, якого неможливо було засудити, тільки щоб дізнатися, що хтось інший притяг його до відповідальності раніше за вас. 

Це мала бути легка справа. 

М’ясник помер, Балтимор залишився без свого благодійника, свого жорстокого ядра. Найбільш довірені люди М’ясника також мертві. Лола Малькольм. Ромеро Малькольм. Обоє впали мертвими на землю біля свого боса від удару тупою сокирою поперек горла. 

Людина, яка забрала їхні життя, яка покінчила з боротьбою, що тривала десятиліття, була в безпеці в руках Лисів. 

Звучало так, ніби всі частини головоломки лежали на столі, двічі перевірені, чи дійсно підходять. Мусили підходити. Це мала бути легка справа. 

Виправдання вбивці — самозахист. Він перетворюється на свідка й потрапляє до Програми захисту свідків. Усе, справа завершена. 

Це була стандартна процедура. 

Такою мала бути. 

Але одна з частин, що ідеально підходила, ніби змінювала свою форму кожного разу, коли детективи поєднували її з іншими, коли намагалися відновити події, що сталися в Балтиморі. 

У них було три тіла й одна жива людина. Ким були загиблі — ідентифікація не потребувала багато часу. 

Але коли прийшла черга живого свідка, убивці… У них не було нічого.  Не знали ані ім’я, ані мотивів. Узагалі ніякої інформації, яка наштовхнула б хоч на щось. 

Мет легко зібрав відбитки пальців — хлопець не співпрацював, але й не пручався — але вони не співпадали з нічим у базі даних. Не було жодних  документів у його кишенях, ніяких татуювань; тільки шрами, старі й нові,  шрами та опіки на шкірі. 

Сам він залишався мовчазним, безіменним, порожнім. Усміхненим. 

Єдиною річчю, що в нього знайшли, був старий телефон без історії дзвінків. Це був один із тих зроблених у дев’яності, незворушний шматок цегли, що більше личить музею, аніж є засобом для зв’язку. 

Але дивайс не виглядав, ніби використовувався за причиною розробки. Із нього було відправлено лише одне повідомлення. 

Нуль. 

Просто нуль без подальшого пояснення на номер, що не був більше дійсним. 

Ендрю гойднувся на стільці, поки інші повставали й почали розминати задубілі м’язи з полегшеними зітханнями. Він не міг відірвати очей від  людини прямо перед ним, від тільки-но знайденого парадоксу. 

— Ендрю. 

— Вже збираюся, тренере, — відповів Міньярд, проте не поворухнувся.

 

— Не роби нічого дурного, — порадив йому Ваймак. Це було маленьке диво, що він ще досі заморочувався кажучи це вголос. Ендрю відсалютував йому, дивлячись, як інші присутні Лиси швиденько полишали кімнату без жодних запитань. 

Двері зачинилися. 

Ендрю залишився один, сам на одинці з убивцею по той бік скла. Важка  тиша відлунювала від стін двосторонньої в’язниці, і Міньярд вирішив не сприймати слова Ваймака близько до серця ще раз. 

Він вимкнув камери та від’єднав мікрофони. 

Яскраво освітлена кімната стала віддаленим острівцем далеко від світу,  земля без законів, рівна земля для обох: для святих та покараних. Хто був ким — залежало від тлумачення. 

Ендрю рішуче ввійшов за звуконепроникні двері. 

Очі хлопця відразу ж зустрілися з поглядом детектива. Складалося враження, ніби вбивця чекав саме на цей момент. На обличчі, сповненому всіляких старих ран, опіків та порізів, не було жодного здивування. Ендрю чекав, що чоловік повернеться лицем до стінки, як він робив під час розмов із Метью. 

Але цього не відбулося. 

Він дивися відкрито, майже глузливо, прямо на Ендрю. Руки все ще були на металевому столі, зап’ястя були скріплені срібними наручниками, тими, які він не відмовився надіти.

Ендрю сів на стілець навпроти: 

— У тебе три вбивства на руках, — сказав він. 

Хлопець не відповів, що було очікувано. Міньярд не був таким наївним,  щоб думати, що одна його присутність змушує людей говорити. Але неочікуваний потяг до цього чоловіка не зник, навіть коли детектив опинився поруч. 

Можливо, біля нього було навіть гірше. 

— Мені байдуже приєднаєшся ти до Програми захисту свідків чи ні, — продовжив Ендрю, — байдуже, чи помреш ти завтра. Байдуже, чи  дозволиш звинуватити себе в трьох убивствах замість того, щоб  полетіти на Мальдіви й почати нове життя, хочу знати, чому ти вбив цих  трьох… 

— Чотирьох, — перебив чоловік. Він посміхався. Гострота посмішки зливалась із голосом, хрипким та низьким. 

Ендрю проковтнув решту власного речення. Це не було важливим, не тоді, коли був шанс справді знайти щось нове замість декламування старої фігні. 

— То ти, усе ж таки, можеш говорити. Чому так несподівано  змінив думку? 

— Ти ставиш забагато запитань. 

— Таке стається на допиті, — незворушно сказав Ендрю. 

Відповіді на це не отримав. Натомість, чоловік нахилився до нього, наручники вдарилися об стіл, і в кімнаті пролунав звук удару металу по металу. 

— Ти не лікар, — сказав він, дивлячись на Ендрю з зосередженістю  божевільного. 

— Розмова не про мене, — відповів Міньярд, не кліпнувши й оком. 

— Але ти хочеш відповідей, чи не так? — спокійно промов хлопець. — Я єдиний, хто може тобі сказати, що сталося в тій кімнаті. Я єдиний, хто може тобі сказати, як це сталося й чому. 

— І ти, мабуть, хочеш отримати щось натомість. 

Чоловік відкинувся на спинку стільця, безтурботний вираз обличчя та посмішка розтягувала його сріблясті шрами на щоках. Це відволікало; це  було застереженням про ще більшу кількість шрамів під закривавленою сорочкою. 

— Ми запропонували тобі свободу. 

— Ні. Ви запропонували мені втекти, — сказав хлопець, — але я більше не хочу тікати. На жаль, це нечасто працює. Можете вважати це актом непокори, якщо бажаєте. 

Ендрю схрестив руки на грудях і хитнувся на стільці, не в змозі подолати  хвилювання, викликане розмовою. Не було великих очікувань, ні. Але все в цьому чоловікові перевищувало їх утричі. 

— Ти не відповів на моє питання, — Ендрю повернувся до основної мети. Вони не дійдуть зараз до компромісу, це було зрозуміло з  невиразної відповіді чоловіка. Тож він відступився, змінив тему, зберігши її на потім. 

Заховав її, щоб повернути назад через хвилину або, можливо, ніколи. 

— А ти не відповів на моє, — повернув йому хлопець абсолютно не збентежений зміною теми. 

Ендрю бачив, куди все прямувало. Це був не однобічний допит. 

Інформація за інформацію на зразок угоди, й Ендрю був ладен із  задоволенням підіграти, доки це приносить користь. 

— Я не лікар, — відповів він не замислюючись. Хлопець мав зустріти Аарона на місці злочину: Аарон, урешті-решт, був відповідальний за ідентифікацію тіл. Але бути в змозі розрізнити їх, зустрівши тільки одного, казало про здатність чоловіка оцінювати людей, спостерігати за ними та  робити це правильно. 

— Гм-м… — сказав він, — я так і думав. 

Хлопець не додав ніяких пояснень, а Ендрю вони й не хвилювали.

— Твоя черга, — сказав він замість цього. 

Чоловік виразно подивився у кут кімнати, де за ними не бачачи спостерігала камера. Ендрю підняв брову в запитанні. 

— Ти її вимкнув, — знизав плечима хлопець, ніби все було так просто. — Це небезпечно, чи тобі так не здається? 

— Ти прикутий до столу. 

— Я вбив трьох людей. 

— Чотирьох, — сказав Ендрю. Це була перша річ, яку сказав йому  чоловік, чи не так? Він убив чотирьох людей, але на місці злочину було тільки три тіла, в усьому маєтку. Натан Веснінський. Лола й Ромеро  Малькольми. Ближнє коло м’ясника. Невже вони справді десь пропустили  тіло? Або чоловік мав на увазі щось зовсім інше? 

— Ти сказав чотири людини.  

— Справді? Здається, не пам’ятаю, — хлопець знущався з нього, — погано, що це не записалося. 

Міньярд дозволив своєму стільцю впасти на всі чотири ніжки з гучним  звуком, що відлунням пролетів по кімнаті. Він глянув на чоловіка з незворушним виразом обличчя, ножі в його пов’язках були важкі та такі спокусливі. 

Вони зустрілися очима. 

Ендрю підвівся та повернувся спиною до вбивці, до кімнати заповненої  світлом. Він досяг чогось, чого не міг отримати Мет, більшого, ніж  досягла Рене. Хоча він і не почув відповідей на всі запитання, але це лиш питання часу. 

Він відчинив двері. 

— І це все? — чоловік покликав його. — Я думав, ти збирався отримати  від мене інформацію. 

— Я не ставлю безглузді запитання, — відповів Ендрю через плече. 

— Це погано. Ти був би здивований, куди вони можуть тебе привести. 

Ендрю вирішив не відповідати і вийшов із кімнати. Зачиняв за собою двері, іншу кімнату поглинула темрява, коли речення розрізало тишу,  порушило його потік думок: 

— Побачимося пізніше, Агенте Міньярд. 

Це було сказано невимушено, укинуто у світ, і Ендрю довелося  зосередитися на тому, щоб не зупинитися, не висловити свого  здивування, не піти назад, вимагаючи відповідей. 

Агент Міньярд. Міньярд. Чи знали вони вже один одного? Чи проводив він пошук, чи була присутність чоловіка добровільною та спланованою? 

Хлопець доклав усих сил, щоб закрити двері й зробити глибокий вдих. Кімната була темна та тиха, холодна й пуста. Ендрю стояв там, не маючи змоги за щось ухопитись, загубившись у лабіринті власних квапливих думок. 

Повернувся назад до камер. Не дивився на чоловіка в іншій  кімнаті. Намагався не вдарити стіну позаду. 

Одразу після цього, через цілу вічність, самотні кінці нарешті  з’єднались. 

Хлопець не знав його, звичайно не знав. Він зустрів Аарона на місці  злочину. 

І якщо Аарон був Лікар Міньярд, а Ендрю не був лікарем, як вони  встановили — виходило, що він мав бути Агентом Міньярдом. 

Ендрю розвернувся на підборах і попрямував до виходу з будівлі. Сонце підіймалося — було занадто рано для того, щоб думати.