Частина 2

Ми їхали довше години. На рівній трасі ми майже не зупинялися. Інколи міняли полозу. Я головою підперлась об скло дверей автомобіля. Я розслабилась, дивлячись на краєвид.

За вікном розкинулися вже оброблені поля. Вони швидко змінювали один одного. В одних була оброблена земля, і підготовлені пашні до посадки. В інших вже зійшли посіви, застилаючи поле зеленою махровою ковдрою. Через поля росли поодинокі, або купками, листяні дерева. Серед них вмістилися маленькі села з різнокольоровими дерев’яними та цегляними хатинами. А вздовж траси, височились розквітаючи тополі. На пагорбах для пасовища окрім корів, паслися коні, кози та вівці. Серед сільської худоби поважно ходили лелеки. Статні птахи не звертали увагу що навколо них відбувалося. Не лякались ні звуку швидкісної траси, ні поведінки худоби.

Мій погляд вчепися до дівчинки років 10-12. Вона жваво, підстрибуючи, бігла вздовж поля до кози. Вона була у темно зелених штанях, і такого ж кольору в неї була курточка. Русяве волосся було дбайливо заплетено в колосок. В руках вона тримала великий повід для тварини. Дівчинка відстібнула козу, повела її до хатин. В голові явилися образи тих, хто так давно вже спочинить.

Сині великі очі, та кучеряве русяве волосся. Маринка. Навіть не пам’ятаю коли вона в останнє сиділа на одному місці і слухала що їй казали радники с приводу її непосидючості. Вона гарно малювала, хотіла стати відомим художником.

Їй було 12.

Каштанове волосся та завжди усміхнений Юра. Досі в пам’яті та улюблена мелодія, що він грав на гітарі. Радники та рада вже тоді почали йому казати що вій не тим займається, але в нього виходили неймовірні мелодії. Юра буй найстарший серед усіх. Тоді, в день його народження, йому виконалося 14 років.

А зараз йому виконалося б 25. В цей день.

Олег з чорнявим волоссям, який сидів занурившись по горло в книжки в свої то 10. Його очі кольору блакиті, були зацікавлені в усьому, що бачили. Як воно живе, росте, діє, функціонує. Його, пам’ятаю, не рідко гнали з бібліотеки чи майстерні, коли він там засиджувався до ночі, а не спав.

Маленька зеленоока Мирослава. Довге русяве волосся ніколи їй не заважало граційно рухатися під час спарингу. В 8 років, вона володіла клинками краще ніж більшість досі. Маленький талант. Вона займалась танцями, і змогла його поєднати з холодною зброєю.

Кирил…

Серце защемило ще сильніше, тільки від одного спогаду про нього.

Він мав темні виразні карі очі, і такого ж кольору коротке волосся. З усіма він був серйозний. Завжди був у собі, навіть в галасі свят, не давав собі виказувати багато емоцій. Завжди знав більше ніж хтось. Вступав в розмову тільки коли знав на 100% що буде правий. А це було часто. В спарингу завжди зосереджений. Цитував собі що в нього погано виходило, щоб витренувати краще.

Вибагливий до себе і своїх емоцій. З усіма був тихим, стриманим.

З усіма крім мене…

В грудях та горлі повисла важкість, вона здавлювала, не давала дихати, пробираючись до очей. В очах защіпало. В легені я втягнула побільше повітря. Видох. Знову втягнула, це заспокоюю. Точніше пульс.

- Щось згадалося? - Роман дивився уперед на дорогу, тримаючи руль однією рукою, іншою він підперся об двері авто з відчиненим вікном. Його голос був глибоким та м’яким.

- Так. - Перевівши погляд уперед, потягнулась в кріслі від зм’яклих кісточок. - Спогад в око потрапив.

Роман бода хотів щось сказати, та стулив рота.

За вікном серед полів, я побачила знайоме озеро оточено широкими вербами та старими дубами. Територія навколо озера та за ним, була оточена старовинним парканом з червоної цегли та каменю. По той бік озера серед дубів була видна верхівка садиби «Вітряний Узвіз». Далі за озером та садибою, розійшлися фарбами сади. Пишні квіти бузків перепиталися з червоними розами, а над ними досі квітли черешні.

І це лише те що я бачила з вікна в далині. Уявляю як розквітає сад в глибині.

Ця садиба, острів спасіння. Це дім, спасіння від дурнуватих правил ради та проблем. Дім в якому можна сховатися від усього, а його теплі обійми ніколи не скривдять. Це мій дім, де я виросла, вже коли обрала життя мислився, разом з сестрою та дідусем.

І як же я радію, коли правила ради не доторкаються цієї садиби. Вони не мають право диктувати щось, на території що не належить кланові. А садиба має ще додаткові привілеї.

Серце залилося теплом. В грудях потеплішало, хоча той тиск, нікуди не дівся. І сумно, і радісно.

Роман звернув автомобіль з траси на ґрунтовану дорогу. Машина була з високою підвіскою, та це не рятувало нас в салоні від чергової кочки, коли ми знову підскочили, і все що було в середині, разом з нами.

Треба було об’їхати паркан, та повернути в сторону самої садиби. Поля вщент змінилися на негустий ліс з сосни та листяних дерев. Поки об’їхали паркан, я примітила старий фруктовий сад з квітником. От ця територія хоч і раніше належали до садиби, та коли поновлювали документи після розпаду ссср, її «забули» дописати. А сад розрісся, дерева покосились до землі, з’явилось багато чагарників що перекрили маленькі квіточки в траві, а плющ «з’їв» повність весь скляний квітник.

Якщо не доглядати рослини, вони руйнують не гірше за людей.

Зі сторони вікна Роми, я побачила характерну цеглу що знаходилась за парканом.

Рома зупинив машину біля калитки з воротами. Тут вже стояло 3 машини до цього, і хлопець припаркував нашу поряд.

- Приїхали. - Рома оглянув одну з машин поряд. Це не ті що видають мисливцям, ця новенька та набагато дорожча. - Цікаво в кого ж такі машини? - Питання з іронією.

Позашляховик Ауді, з литими дисками, відшліфованим чорним кольором. Не здивуюсь якщо в середині салон з дерева та шкіри гірчичного кольору. І не здивуюсь що господар автівки не один.

- Наче не знаєш. - Тихо мовила я, почувши недобре гарчання.

- Вони ж не мають право тут щось робити?

- Не мають. - Підтвердила я. - Але вони тут. - Відчинивши двері я злізла з тканинного крісла. - Дістань тільки пістолети і мій ніж. - Перед тим я зачинити двері я подивилась на Романа. Той швидко виконав моє прохання.

За ауді стояли дві машини мисливців. Хонди позашляховики 2000-го року виробництва. Це стандартна автівка, що видається кланом, і майстрами клану і обслуговується. В нашому випадку з Ромою автомобіль пікап шевроле. Але також 2000-го року.

Обійшла машину направляючись до калитки, Роман послідкував за мною як закрив автомобіль.

Двір садиби зустрів солодким ароматом квітів. Алея викладення брущаткою була розвилистою, по її боках росли пишні фруктові дерева. А в низу тільки почали цвісти конвалії. Одна розвилка з алеї вела праворуч, через дерев’яний місток над струмком, до глибини саду. Пишні кущі бузків, росли під садибою, створюючи зелені подушки під великими вітражними вікнами.

Старовинний фасад садиби, викладений червоною цеглою, майстерно переплітався з теплотою дерев’яних балконів, які здавалися витягнутими руками до неба. Верхівка вежі, прикрашена орнаментами, виглядала неначе стріха крилата, готова здійнятися в повітря разом з вітром. Величні дуби й верби вишивали ландшафт за садибою біля озера. А чарівний вітер тихо співав свою мелодію, ніжно гойдаючи вітражі вікон.

До алеї з фасаду спускалася прямі сходи оброблені старими камінням з орнаментом. На сходах стояли чоловік та жінка. Тут з мого серця наче каміння впало.

Їх погляди впали до нас, як тільки ми зайшли у двір, усміхнулися, та тримали зоровий контакт.

Чоловік і жінка, це Вірногени, Айден і Міра. Айден Вище навіть за Романа. Підтягнуте тіло та широкі плечі, це генетичні особливості для швидкого пересування і змозі захистити обраницю. Вірногени мають бліду шкіру, біле волосся і червоні очі. Айден мав чорти обличчя ближні до грецького походження. Квадратні високі вилиці, глибокі розрізи очей, прямий ніс з ледь помітною горбинкою, прямі вуста. А Міра була нижче за мене,мала овальне личко, скриті не виразні вилиці, тонкий курносий ніс, пухлі губки, та виразні великі очі світло-фіолетового кольору.

Одягнені вони були майже однаково. Джинси світлі звужені до щиколотки, в Міри велика біла сорочка, що була їй майже до колін, закатані рукава до ліктя, і хустка яка повністю закривала її напів прозоре волосся. Навіть пасма не вибилися. Айден був в білій футболці поверх якої його тіло «обмотувала» шкіряна портупея з гаманцями для двох пістолетів та магазинів для них.

Я усміхнулась їм. Хоча на обличчі Міри поселилась втома, синцями під очима та змученими вустами по яким гуляла тінь усмішки.

Айден особистий охоронець головного помічника глави Владислава Лютера. А Міра, помічниця Владислава.

Ми підійшли до сход.

- Невже це не рада? - Роман з піднятим кутиком вуст, потягнув Айдену руку, і той міцно її потиснув. Я обійняла Міру однією рукою, і вірногенка кивком голови направила мене і себе до середини садиби.

Айден одразу реготнув не звертаючи на нас увагу.

- Та ну їх до дідька…- Айден продовжив жваво з нотою роздратованості говорити, та про те я вже не чула.

- Ми тут не просто так. - Міра почала тихо говорити. Голос її був з хрипотою, - Владислав попросив вам передати, що до лікарні був доставлений Кріс. - Вона на мить оглянула прихожу садиби, і тяжко видохнув. - Він в тяжкому стані, і без Майкла.

Я забула за все. Кріс і Майкл це напарники за обміном. В голові одразу прокрутилися різноманітні сценарії, що з ними могло взагалі статися. Міра уважно спостерігала за всім.

- Майкла досі не знайшли. - Міра відвела погляд до сходів на другий поверх. - А кріс впав у кому, і наші лікарі кажуть що скоріше за все, він забуде що сталось з ними.

В середині в грудях закипав ком. Від чого мені було не відомо. Руки самі стиснулися в кулаки. Мій гнів почав туманити все що відбувається навколо. Я перестала навіть чути. В середині щось кричало, виривалося, намагалося донести що…

- Соломія. - Глибокий голос мене відволік.

Назар. На пів голови вищий за мене хлопець з прямим темно-русявим волоссям що хвилями опускається до вух, деякі пасма волосся падали на чоло, тонкі вуста, які ніжно вигинаються у природну посмішку. Рельєфні брови над його глибокими, темними очима додають виразності його вигляду. Ніс нагадував невелику картоплину, це було незвично, але з широкими виразними вилицями, було досить привабливо.

Він явно спустився з другого поверху, ще на нього тоді подивилась Міра, а я не почула.

- Хто ще знає? - Мій погляд затримався на обличчі Назара. Він з явним переживанням мене розглядував.

- Поки ті хто до садиби приїхав…

- Тобто, я з Сергієм, та Юля з Алісою. - Назар не дав договорити Мірі.

- Зрозуміла. - Мій голос мене вразив. Настільки він хрипів, що я його і не впізнала.

Міра глибоко набрала повітря в легені, прикривши очі, розплющила на мені.

- Соломія. - Очі міри на секунду заблищали. - Владислав просив ще про одну річ. - Вона нервово ковтнула ком в горлі. - Він попросив, - вона потупила очі в бік. - Щоб ти астралом риби, попри все, дістала спогади Кріса.