Звично

Біля моєї ноги приземляється її телефон, я чую, як вона бере ключі і грюкає вхідними дверима. Скільки часу у мене на цей раз?

 

…

 

Осінній вітер зустрічає нас на виході з академії, ми вийшли на безлюдну вулицю і я запалила цигарку. Вона любить дивитися як я палю, але не дозволяє себе цілувати. Тоді я думала, що їй просто не подобається присмак смолю. Зараз я розумію, що їй не подобалась я.

—Сьогодні до мене?— питаю я так, ніби не знаю відповіді і не бачила одяг, який вона діставала зі своєї шафки.

Вона киває, бере мене під лікоть і посміхається. Цю посмішку я не забуду ніколи, ці темні очі манили мене вже не перший рік і після ще не раз стануть причиною моїх сліз.

 

Закинувши речі у квартиру, ми, вже за звичкою, пішли за кавою. Вона ніколи не просить нічого напряму, але її натяки розуміла навіть я. Можна не питати, що вона буде, цей солодкий сирний раф запам‘ятав вже й персонал. Треба взяти щось собі, щоб не слухати докори.

Вдома я приготую нам рамен, вона зніматиме відео, яке потім виставить із підписом «вона не любить цю пісню». Я дійсно ненавиджу цю пісню, але часто грала її, коли до ‘нас’ приходили гості. Вона завжди просила співати мене нижче, бо їй не подобаються жінки з високим голосом. Як тільки ми закінчимо вечеряти під черговий серіал, який вона дивилась колись, я сяду за роботу.

 

—Ти зовсім себе не шкодуєш— вона завжди казала це відсторонено, ніби я читаю нудний роман або новинну хроніку.

Я потискаю плечима і намагаюся не заплакати від пустощі, що огортає мене від її байдужості.

— Поки мені подобається, я роблю все, що можу — кажу я, повертаючись до неї з натягнутою посмішкою.

Вона всміхається мені у відповідь і притуляється до мого плеча. Через годину чи дві вона засинає і сповзає мені на коліна. Ніколи не могла відмовити собі у можливості занурити пальці у її волосся. Воно завжди було неймовірно м’яким, не дивлячись на те, що переживало тортури від постійних фарбувань.

 

Майже година ночі, я вимикаю ноутбук і намагаюся встати так, щоб не розбудити цю кішку. Так, вона завжди нагадувала мені кішку: така ж несамовита у гніві і така ж байдужа до всіх навкруги… Чи тільки до мене? Зараз я точно можу сказати, що тільки до мене.

 

Це був листопад. Вітер у цьому місті завжди збивав мене з ніг, але я обожнювала слухати як він виє вночі. Завжди виходила палити на вулицю, бо господарі квартири мене свижо з‘їдять, як почують запах цигарок.

Під будинком знаходилася бесідка, де палили відвідувачі клубу та пивної поблизу. Ці люди знають мене по імені, можливо, не раз платили мені за алкоголь та давали прикурити. Не знаю…я не пам‘ятаю їх облич і не знаю нічого про їхнє життя. Навіть коли ми розмовляли, я не могла вдивитися у їхні риси та вловити про що вони мені розповідають. Незважаючи на це, зі мною завжди розмовляли довго та з ентузіазмом. Напевно, це через алкоголь.

 

Повернувшись додому, я випила ліки, про які знов забула ввечері. Все як завжди. «Треба в душ» ніколи не можу себе змусити залізти туди і ніколи не можу вилізти.

Не пам‘ятаю, як добралася до ліжка, не пам‘ятаю як заснула. Пам’ятаю лише останню думку «Як мене дістало шестиденне навчання». Її обійми, зазвичай, душили та заважали спати, але того дня я була надто зморена.

 

…

 

Тиждень промайнув, як тікає сонячне сяйво по воді на заході. Неділя, я стою біля входу тренувальної зали та чекаю, поки дівчата закінчать. Вона вийде в обіймах свого ‘колишнього’ кохання і дивитиметься на мене в очікуванні якоїсь реакції. Я лише затушу цигарку та візьму її речі.

 

— Куди підемо? Тут поблизу кав‘ярня, у яку ми ходимо після практики, може, туди? — наша одногрупниця винирнула з дверей та кивнула мені у знак привітання.

— Теж про це думала — кажу я і киваю у потрібному напрямку — пішли.

 

Здається, ми йшли в тиші. Точніше в тиші йшла я та одногрупниця. Потім вона щось спитала в мене за навчання і про родину. Мене не було вдома вже два роки… Як родина? Вони дзвонили мені раз на тиждень, іноді частіше. Дзвонили завжди під ніч, коли я вчилася або працювала, тому розмови виходили не дуже зв‘язаними. Нагадували, що мені треба сходити до лікаря та не забувати їсти.

 

Посидівши у кав‘ярні, ми розійшлися. Я пішла проводжати нашу одногрупницю до автобусної зупинки поряд з моїм будинком, а вона пішли… Сказали, що пішли додому, але я знаю, що це не так. Ми всі це знали.

 

— Ти не повинна це терпіти… — скільки разів я чула ці слова від людей, коли розмова йшла про наші стосунки

— Все нормально, я розумію її. — і я справді так думала — Вона не належить мені, я не належу їй, ми можемо робити все, що нам заманеться

Одногрупниця лише потиснула плечима і продовжила

— Гей, послухай, я вже багато років її знаю і з тобою вона, справді, стала краще, їй стало краще, але… ти ж розумієш, що це не має робити тобі гірше.

Гірше? Так, вона точно була права, але тоді мої рожеві окуляри мали просто непробивне скло.

— Це мій вибір, я сама вирішила піти на це… — я запалила цигарку, бо на зупинці було порожньо. Теплий дим огорнув мої легені, а ментоловий присмак перемішався із холодним повітрям. Тебе це може вбити, але це твої дії, твоє зважене рішення.

— Її це не вб‘є, а тобі потрібна людина, якій будеш цікава саме ти. Не зважай, що я її подруга, я знаю, як вона знищує людей, не хочу бачити тебе такою…— щиро та неприємно.

—Дякую, — я видихаю дим та бачу під‘ізджаючий автобус — твій, бувай — кивком вказую на нього та всміхаюся куточком губ.

— Бувай, до завтра! — вона заскочила в синій прямокутничок, а я залишилася стояти на порожній зупинці.

 

Автобус давно скрився за рогом, я скинула попіл на металеву виїмку над смітником та викинула фільтр. Телефон замерехтів у темряві, я прийняла дзвінок. Звичайна розмова з турботливою подругою, яка постійно нагадувала мені випити ліки. «Ти де» навіщо я це спитала… Після цих слів вона завжди відповідає «Їду».

 

Ми сиділи у барі поряд з моїм жк, бармен, дружина якого заборонила брати з мене гроші, підлив мені чергову склянку джин-тоніку. Нікого з цих людей не турбувало, що завтра понеділок, більшість весело спілкувалися у компаніях, а були такі як ми. Хоч би знов ніхто не викликав поліцію, побачивши якихось підлітків, що палили шмаль у бесідці поряд. Завжди неприємно полишати бармена, коли він чекає на таких гостей.

 

— Вона просто виводить тебе на ревнощі — очевидні речі іноді треба промовляти вголос.

— Я знаю — водячи склянкою у повітрі відповідаю я.

— Це та білявка, що сидить з тобою на курилці? — цьому чоловіку я мала доплачувати, як власному проблемо-слухачу.

— Та, вона — відповідає йому подруга, я теж киваю.

— Ну і знайшла ти собі розвагу — я підіймаю на нього погляд, щоб він продовжив. Бармен поклав лікті на стійку та затягнув — Ну, вона постійно мовчить та злісно дивиться на кожну людину, яка до тебе звертається — подруга поряд приснула.

— Вона намагається їй заборонити спілкуватися зі мною, та й взагалі з усіма — правда, але свої кордони у цьому плані я відбивала майстерно у будь-яких стосунках.

— Тож, вона намагається привласнити тебе, а сама показує тобі, що вона вся така вільна у своїх взаєминах? — чомусь за місяці наших стосунків я ніколи не приходила до цього висновку. Немає чого відповісти, я ставлю порожню склянку на стійку.

— Пішли покуримо — пропоную я, зіскакуючи з барного стільця. Подруга киває, встає та дивиться на бармена.

— Не можу, — він потискає плечима та робить сумне обличчя — мене бентежить отой чолов‘яга. — він схиляє голову у напрямку якоїсь парочки у куточку.

Ми розуміюче киваємо та йдемо до виходу.

 

…

 

—Я не розумію, чому ти така… — вона майже перейшла на крик — тобі взагалі чхати на мене! Чому ти ніколи нічого не робиш?!

З чого почалась ця перепалка… Я точно щось зробила не так, я знов щось зробила не так. 

— Чому ти мовчиш?! Тобі зовсім нема чого сказати?!

Чорт, мені, дійсно, нема чого відповісти. Я просто дивилася на неї, повітря просякло її гнівом та моїм страхом перед тим, що зараз буде. Я точно знаю цей сюжет, у нас завжди все однаково. Дихати вже важко, треба заспокоїтись, треба щось сказати. Від цих думок стає тільки гірше. Глибокий вдих…

— Будь ласка, давай не будемо сваритись. Я не розумію, що не так. Просто — моє тіло починає тремтіти, я видихаю і намагаюсь продовжити, але вона не вміє чекати.

— Що ти не розумієш?! Я маю тобі все пояснювати? Ти така тільки зі мною! Ти не звертаєш уваги на жодні мої дії, ти завжди робиш вигляд, що нічого не відбувається!

— Але…— я сказала це надто голосно, починає нити у вісочних долях. Переходжу на більш спокіний тон — Але ти сама казала, що ми вадні робити все… Чому я маю тебе зупиняти? — я стискаю руки у кулаки, щоб нігті впилися у долоні та щоб біль тримав мене у тямі.

Вона гучно та знервовано видихає, масує пальцями голову.

— Ти… — вона промовляє це не дивлячись на мене — як мене це бісить — процижує вона і підіймає на мене погляд. Це кінець, я у пастці. Вона відходить та спирається спиною до холодильника, щоб між нами з‘явилася комфортна для неї дистанція. — За інших ти розбивала обличчя, влаштовувала скандали, робила все, щоб знали, що тобі не чхати…

— Ти хоч розумієш, що я робила це за інших обставин? Захист і ревнощі це різні речі, я не можу просто

— Але тобі завжди все одно на мене! Ти могла б хоч якось зреагувати, хоч раз!— перебиває вона мене.

— Ти ж робиш це навмисно, я не люблю, коли мене провокують — боже, ти робиш тільки гірше, мовчи, не відповідай…

— Звісно, це я винна! Хто ж тобі це підказав? Твоя люба подружка чи собутильники? — вона схиляє голову вбік та усміхається, її здобич сама завела себе у кут.

 

Я більше не могла тримати зоровий контакт і опустила погляд на свої руки. У кімнаті стає надто мало повітря, відкрите вікно зовсім не допомагає. Як і зазвичай, на цій ноті все завершується. Вона відвертається, бере чашку та відкриває шафу, де стояли чаї. Вона довго обирає, але все одно бере той самий, що і завжди, той, що ніхто не п‘є, окрім неї.

 

Коли вона допиває, то сідає на диванчик навпроти мене і вмикає телефон. Це знак, що я «вільна». Я встаю з-за столу і прямую у спальню. Закриваю двері на балкон та відкриваю вікно. Тепер я не виходжу на вулицю, щоб покурити, на вулиці вже надто холодно… Але, насправді, в мене просто немає сил, щоб потім піднятись до неї. Просто хочеться втекти і повернутись, коли вона засне, чи не вертатись взагалі…

 

Я запалюю чергову цигарку, коли двері на балкон з неприємним грюком відкриваються, з таким самим звуком закриваються. Як завжди, я здригаюся від різкого звуку. Вона заходить замотана у плед, який вже просяк табачним сморідом, хоч і нещодавно був випраний. Вона сідає поряд і дивиться на мене, чекає дозволу. Я хлопаю по власному плечу, вона посміхається, присувається ближче та кладе на мене свою голову.

 

Ми вийдемо з балкону, коли вже буде темно. Я збираюся у бар зі знайомими, вона вирішує сьогодні поїхати додому. Колись це закінчиться і стане легше. Але зараз… Зараз все в нормі, у нас все як завжди, все як у інших. Просто складно, просто без кохання, просто звично.