Очікування

Еріка скептично роздивлялася перевернуті столи, оплавлені димлячі мікросхеми, розколоті прозорі рурки і Генрі, що сидів на підлозі серед всього цього, демонструючи подряпину на лобі.

— Теперь я розумію, що Магнус мала на увазі під “Апокаліпсісом лабораторного масштабу”, — сказала Еріка.

— Я розробляв нову систему охолодження, — тужливо відповів Генрі, — не знав, що ти приїдеш, тоді б…

Вона підійшла та опустилася перед ним на одне коліно: живіт вже заважав нахилитися чи присісти.

— Я сама не знала, — проговорила Еріка, — просто схотілося тебе побачити.

Она простягла руку, проте Генрі підвівся сам.

— Слухай, — з тривогою почав він, — а тобі не шкідливо подорожувати літаком? Тобто, дитині не шкідливо?

Еріка також підвелася та відповіла:

— Батько дитини живе на іншому материці, вважаю, їм не завадить хоч раз на півроку бути разом.

— Чи частіше… — тихо сказав Генрі, а потім додав гучніше: — Як ти?

Він ніяково підняв руки, обводячи фігуру Еріки.

— Як ви обидва?

— Я втомилася, — вона знизала плечима. — Дуже сильно.

— Щось серьйозне? — занепокоївся Генрі. — Тобто, це хронічна втома чи ти просто втомилася?

Вона важко зітхнула.

— Я вже півтора року виношую нашого сина. Так. Я дійсно втомилася.

— Пробач.

Генрі озирнувся

— Чекай… зараз… я тут дещо зробив.

Він побіг в куток лабораторії та почав ритися серед ящиків.

— Я тут сконструював…

Еріка підійшла ближче, було цікаво побачити, що вигадав її чоловік.

— Вот! Я не знаю, як ця штука називається, забуваю пошукати, проте бачив в усіляких фільмах над дитячими ліжечками.

Генрі радісно показав невеликий обід, на якому висіли металеві пташки та звірі.

— Воно крутиться! — продовжив Генрі. — Та вони рухають лапами та крилами! Дивися!

Він надавив на важіль та дійсно, звірі та птахи почали рухатися.

— Це називається “карусель”, — сказала Еріка, — проте ця дитині не підійде.

— Чому? — засмутився Генрі. — Вважаєш нашому сину не сподобається?

Еріка похитала головою.

— Справа не в цьому, — сказала вона, — просто тут багато маленьких металевих деталей. Він може їх зламати та проковтнути.

— Ох, — Генрі ляснув себе по лобу вільною рукою, — я не подумав!

— Нічого, — Еріка тепло йому посміхнулася, — покажемо, коли стане старшим. В чотири чи п’ять років…

Еріка взяла карусель з рук Генрі, а той засяяв, наче то було найбільше щастя в його житті.

— Проте мені незручно за цей безлад, — сказав він, оглядаючи лабораторію. — Пробач.

— Облиш, — Еріка хитро улыбнулась посміхнулася, — ніч кохання буде тобі покутою.

— Ага, — відповів Генрі й відразу спохмурнів, — ось тільки приберуся тут…

— Твоя кімната там же? — спитала Еріка.

— Так, авжеж.

Генрі підняв рурку з полу та спохватився:

— Чекай! Твої речі!

— Уже віднесли, — відповіла Еріка. — Я зайшла тільки привітатися.

Вже вночі в ліжку Еріка перекинула ногу через стегно Генрі, а він рухався, акуратно обіймаючи її живіт. Він намагався рухатися якомога плавно, та навіть занадто обережно, як на її смак, та не заганяючи член на всю довжину.

Розмова про секс, типова, напевно, для більшості майбутніх батьків, стався між ними ще на перших місяцях вагітності. Еріка в ультимативній формі заявила, що не збирається увесь строк утримуватися. Особливо, враховуючи, що в неї він буде не дев’ять місяців, а цілі два роки. Генрі намагався сперечатися, проте йому на особистий компьютер дбайливо підсунули медичні статті з додатковими поясненнями. Тож питання «Чи можна?» було вичерпано.

Генрі здригнувся не в такт власним рухам та завмер.

— Що? — спитала Еріка раніше, ніж зрозуміла: їх син штовхнувся.

Вона вже встигла звикнути, проте Генрі, схоже, злякався.

— Все нормально, не зупиняйся!

Він знов почав рухатися, причому ще більш обережно, хоча це здавалося неможливим.

Коли Генрі кінчив, Еріка дозволила собі ще трошки полежати, не розплутуючи їх ніг, та її чоловік не був проти

— Він вже штовхається, — сказав Генрі, пестячи її живіт.

— Так, — відповіла Еріка, —нетерпляче вовченя. Зовсім як його батько.

Генрі мрійливо посміхнувся та трошки ворухнувся, приймаючи більш зручну позу; Еріка також перелягла, витягаючи ноги.

— Ти думала щодо імені? — спитав Генрі.

— Ні. В нас ще є півроку.

— Так. не життя, а казка.

Еріка засміялася від незадоволення та образи в його голосі.

—Агов, це ж не ти його носишь! Не тобі й обурюватися.

— Пробач, — смутився Генрі та додав зі сміхом: — з мене поганий чоловік та батько. Проте я обов’язково навчуся!

— Не сумніваюся, — відповіла Еріка й потяглася за поцілунком.