Пролог
Тепле світло проходить крізь крони дерев вниз, своїми невагомими промінчиками торкаючись самої землі. Це проміння таке непостійне – блукає, немов у танці: роз’єднується та зливається, створює нові форми, що змішуються на густій траві з тінню у грайливе море.
Вітер різко дужчає. Його не приніс за собою циклон, а створили крила неймовірного розмаху. Від помаху дерева хиляться додолу, а листя зриває з гілок. Знизу, під кронами лісу, не видно їхнього власника, густе листя реагує на присутність великого створіння, та гілля не розступається, щоб дати можливість поглянути. Через рідкісні сині просвіти видно лиш тінь та швидкий рух, що розсікає небо. А потім знову тиша. Море із світла і тіні, що штормило по траві повертає собі спокійний біг. Ліс знову тихий і мрійливий. Десь між гір, в далечині, чутно відголосок звіра, його ревіння, це останнє, що нагадує про недавню зміну мирного потоку на тривожне буйство.
Простір стискається, наче витікає в дірку битої чаші, ліс відступає, зелене змінюється сірим та білим. Картинка знову стає чіткою… довкола сніг. Небо згрібає в себе попіл та дим, густіє та стає тяжким. Врешті, воно не витримує всього того об’єму, що постав із втрати, відчаю і страждань. На білосніжну землю у вигляді сірих брудних пластівців повертається лавина останніх подихів. Вони належать тим, хто вже не розкаже своєї історії.
У цьому світі, як і в будь-якому іншому де вирує життя, іде боротьба. Де вмирають одні, ті що забирали і віддавали тепло та енергію в своєму циклі буття, там з пилу постають інші.
Про що буде ця історія? Про зміну страждання та щастя один одним?
Там де на сніг ляже попіл, з часом, коли прийде весна, проб’ються з під землі нові пагони.
Розділ 1.1 Остання цитадель
Уривки тексту із цитаделі:
«Вогонь гартує лезо меча. Кожен, хто створює зброю, використовує силу полум’я. Вогонь був життєдайною силою ще за часів дуже далеких, ще задовго до першого поглинання. Так було незмінно протягом усієї людської історії, відколи предки, - відомі кожній дитині та дорослому в теперішньому як «ті, що несли світло», - навчилися його приборкувати.
Знання, які були у «тих, що несли світло», вже здебільшого втрачені, проте, вони б і не змогли прижитися в реальності, якою вона стала після третього за рахунком поглинання. В світі сьогодення стерлися всі ті закони, якими керувались люди минулого.
Саме тому, вивчення і документація мистецтва балансів починається з вогню. Наразі це головний первісний енергетичний ресурс, що залишився з часу найдавнішої історії. Його перетворення у енергію вторинну складний і тривалий процес: тіло мусить пройти не одну метаморфозу, поки не стане можливим використання вогняного ресурсу у власних цілях. На початку згадується про ковальське мистецтво, бо фізичне тіло гартується вогнем подібно тому, як це робить лезо меча. Це найдієвіший спосіб із відомих з найбільшим відсотком виживання. Показник тих, хто успішно подолав перший етап становить три до десяти. Подальші методи ще досліджуються, проте, враховуючи наявні темпи народжуваності, дослідження просувається повільно.
Отже, переходячи до основних положень актуального способу…»
Тексту далі не було, обгорілі краї пожовклих листів рукопису тріпотіли на зотлілому столі. Зола забруднила ще вцілілі сторінки, інформація на них була закодована та ушкоджена. Навіть зібравши всі незнищені сторінки багатотонної бібліотеки, неможливо було б довідатися про дані, що записували хранителі. Цитадель знаходилася на кордоні з останнім узбережжя і через це носила назву «Міжкраєва». Вона була підпалена тими, хто, власне, дав присягу на збереження її таємниць.
Хранителі відступали. Їм треба було уберегти цінну інформацію від ворожого нашестя, залишивши єдиним місцем існування настільки важливих знань лише власні голови. План на подібну ситуацію був завжди. Реальність полягала в тому, що мистецтво балансу могло створити найсильнішу силову структуру при об’єднанні тих, хто його пізнав. Одне існування людей, котрим були відомі такі могутні техніки, ставило під загрозу владу деяких володарів Ближнього краю. Принаймні, це те в чому останні були переконані і сліпо не бажали бачити інші перспективи, які надавали нові знання. Справжня ціль, чому потенційно руйнівна сила вивчалася і культивувалася хранителями, - які є незалежною організацією, - була протилежна смертоносному потенціалу, що так жахав і водночас приваблював тих, хто жадав ще більшої влади. Її необхідно було досягти, оминаючи і приборкуючи руйнівне, та розвиваючи те родюче, що відкривали ці знання.
Це був останній відступ братства - настав нарешті час змінити план дій. Він готувався в останній цитаделі впродовж двох десятиліть, вивірений та виплеканий.
Міжкраєва цитадель впала як і всі ті фортеці, що були до неї. У порівнянні зі своїми попередницями, вона мала найменшу міць, слугувавши хранителям у якості останньої пристані. В ній зібрали матеріали, що були напрацьовані десятиліттями. Братство витратило ті двадцять років поки фортеця їм слугувала для створення ієрархічної, - проте, не послідовної у хронології, з метою більшої безпеки, - системи розподілу цих знань між служителями. За той час, що в них був, хранителі змогли перетворити багатотомні рукописи бібліотеки на живий організм. Знання поділили на групи, що в середині теж були поділені на ще менші. До моменту, коли стало відомо, що неминуче вторгнення відбудеться за декілька днів, в холодному кам’яному укріпленні робочою залишилася лише вежа. В ній останні сорок товаришів організації, що лишалися для продовження дослідження винятків та особливостей методики, збирали залишки записів. По центру вежі було нагромадження рукописів, що шар за шаром підіймалися все вище, наче спіральні сходи, що ведуть до самої вершини в якомусь маяку. Ця химерна споруда мала слугувати тільки для одного: коли настав час останнім з братства відступати за межу, що мала перемістити їх до заздалегідь визначеного місця, спіральні паперові сходи стали їхнім прощальним вогнищем.
Територія Ближнього краю простягалася від південно-західного берегу, де на океанічному узбережжі розмістилося володіння Бурелому, і аж до північно-східного кордону. Той кордон не перетинали, бо ступивши за нього або взагалі не поверталися, або поверталися зовсім іншими. Саме туди, недалеко від зони неповернення, перемістився один із братчиків, що останнім залишав фортецю.
Він неквапливо пройшовся вперед на тридцять метрів до невеликого яру, спустився в нього і очистив від гілок та піску, що слугували маскування, кришку дерев’яної закопаної скрині. Всередину неї заздалегідь поклали спаковану дорожню торбину, змінний одяг, завбільшки з долоню кругле дзеркало та лезо, щоб можна було зголити бороду. Витративши певний час на цю процедуру і змінивши одяг, серед яру стояв вже не чолов’яга в темно сірій мантії, яка приховувала тіло, з густою бородою та в капюшоні, що ховав очі. Тепер це був молодик, що мав трішки примружений погляд сірих очей, ніс з симпатичною горбинкою та чітку, квадратну лінію щелепи. Його чорне волосся зав’язане в короткий хвостик, але деякі тонкі пасма все ж падали на обличчя. Зголена борода приховувала діагональний шрам на підборідді та родимку на лівій щоці. Одягнений вже в просторі теплі брюки та лляну сорочку бордового кольору заправлену до них, він натягував довге чорного кольору хутряне пальто з капюшоном. Тепле взуття та хутряні рукавички оберігали його кінцівки від холоду. Шлях лежав далекий, за декілька десятків кілометрів був ще один сховок з екстреними запасами та змінним одягом. Проте чи буде необхідність забирати звідти речі залежало лише від того, наскільки спокійно пройде його подорож запланованим маршрутом. Альберт нахилився щоб забрати останні речі, що знаходилися в скрині. Це був міцний мисливський лук, колчан зі стрілами, та гострий ніж в чорній кобурі, що кріпилася до верхньої частини ноги. Перед тим як полишити яр, хранитель гарно закопав скриню та знову закидав гілками. Час було вирушати в дорогу, від окраїни північно-східного кордону до найближчого селища було трохи більше семи десятків кілометрів, а схованка з крамом десь кілометрів за сорок. Звідси не вели стежини, тому шлях через ліс забирав більше часу ніж по одному з торгівельних маршрутів. Та це була вимушена міра, хранителі дуже слідкували за тим, щоб приховати свою особистість, бо, коли когось із них ловили розвідувальні загони, то у полоні на членів організації чекали тільки тортури, щоб ті видали потрібну інформацію. Братство довго перевіряло чи немає щілин за якими їх можна вислідкувати, посилювали власне зовнішнє маскування та зробили неможливим отримання цінної інформації від поокремих членів. Міжкраєва знаходилася так близько до ураженої потойбіччям зони, що лише це довгий час захищало братство від швидкого викриття. Масове переміщення людей після нападу на цитадель не залишилося б непомітним, тому ще за останні п’ять років майже все братство розбрілося по Ближньому краю.
Кожен з них мав різне завдання, залежно від чину у самій цитаделі. Та всі мали одну й ту саму мету, продовжувати збір інформації, спостерігаючи та взаємодіючи з середовищем довкола.
Альберт ще раз кинув швидкий погляд на яр. Потім звів очі над кронами дерев у північному напрямі звідки підіймався потік сірого диму. Коротка посмішка торкнула його губи, від чого розріз очей здався ще тоншим, наче вони були заплющені.
Розділ 1.2 Відлуння
Світанок був морозний, помаранчеві рідкі хмари застелили небо, а червоне зарево сонця ледь-ледь осяяло ліс. Альберт відчував втому, перехід за межу потребував значних затрат енергії. Зазвичай, в таких випадках використовували спеціальні кристали, що слугували за невеличкі батарейки. Проте Альберт був одним із старшин і це звання він отримав не просто так. Старшини не були вищим чином, ієрархія ще мала глибше коріння, але хранителі з цім званням мали певну відмінну рису – міцні хлопці та дівчата, що гарно справлялися з контролем над власним тілом. За перший день дороги, розраховувалося що він подолає двадцять п’ять чи тридцять кілометрів, тож, діставши металеву флягу та мішечок сушеного м’яса з дорожньої торби молодик закинув гарний по розміру шмат до рота. Нахилився та загріб жменю чистого снігу, щоб обережно пересипати його у флягу і покласти її до внутрішнього карману хутряного пальта.
Місцевість з півночі оточував ліс, далі нього була лише цитадель, північніше неї і на схід, від місця де перемістився Альберт, довгою смугою тягнулося так зване «останнє узбережжя», за ним починався Далекий край. Межі його протяжності були завеликі, щоб хтось міг мати про них хоч якесь уявлення. Насправді, дев’ять володінь, що звалися Ближнім краєм, були останніми землями людського існування, з усіх боків їх обступав кордон за яким лише території ураженої зони. Хранитель мусив йти на південь, бо західний перевал через гори контролювався загонами володарів. Там на півдні гори омивала річка, вона текла з заходу до сходу, а води наповнювалися від джерел цих же північних гір. Поки Альберт крокував засніженим лісом, він думав про своїх, разом з ним чотири десятки душ переміщалися з цитаделі, всі вони були його молодші, тож він відчував за них певну відповідальність. Звісно серед хранителів не було невмілих, проте, старшина все ж сподівався, що жоден з них не пошкодив собі руку чи ногу під час використання кристалу для переміщення. Під його ногами поскрипував сніг, до річки було ще з шість кілометрів, тож хранитель дістав флягу з-за пазухи, сніг всередині розтанув, але вода була все ще крижаною щоб поспішати з ковтками. Надпивши трохи він повернув посудину на місце. Пара хмаринкою обдула його лице, коли Альберт шумно видихнув відчуваючи холодну воду, що текла по горлу. Мерзлий ґрунт не давав пробитися молодим деревам, тож ліс тут був старий, стовбури скреготіли від подихів вітру. Валуни попереду місцями були покриті інієм, а перед самою річкою схил йшов до низу, що лиш ускладнювало переміщення по слизькій поверхні каміння.
Вміло спустившись до берегу Альберт кинув оком на крижаний стрімкий потік. Кам’янисте дно, все вкрите мілким гравієм, було видно неозброєним оком. Течія стрімголов текла далі на схід, хоч річка була неглибокою, перейти її вбрід можливо було лиш зайшовши по шию. Старшина скинув з плечей торбину, зняв верхній одяг та поклав поруч зброю. Діставши з кобури ніж він озирнувся довкола. Лівіше по руслу, перед початком кам’яного берегу був старий завалений стовбур, це було саме те, що потрібно. Обрізавши не один десяток гарних сухих гілок та порівнявши їх ножем Альберт пішов до свого краму і дістав звідти моток не надто товстого мотузка. Повернувшись до гілля він став майструвати невеличкого плота, довжиною, може, з половину власного зросту. Поки він займався цим в одних штанях та сорочці, відчуття холоду відступило і він вже звик до крижаного вітру, що час від часу лоскотав йому шию його ж волоссям. Закінчивши майструвати хранитель підтягнув все ближче до води, зняв сорочку з брюками та взуття, поклав верхній одяг зі зброєю та торбиною на своє дерев’яне творіння, і зайшов з ним у воду. Дужий потік намагався знести Альберта за собою, та він зосереджено рухався вперед тягнучи по воді добре зробленого плота, не надто поспішаючи, щоб не підсковзнутися на слизькому кам’янистому дні. Коли глибина дійшла до шиї він був рівно на середині переправи. Загалом, весь час, що хранитель витратив з миті переміщення і до моменту перетинання русла річки, зайняв рівно першу половину дня. Вийшовши на протилежному березі, та затягнувши з води вантаж, хранитель струсив мокрі руки. Крижана вода у купі з холодним повітря, мерзлий ґрунт під ногами – мало приємного, проте головне, що речі залишилися сухими. В той час поки краплі поволі обтікали голу фігуру, повторюючи рельєф підтягнутого торсу, молодик повільно видихнув і заплющив очі. Через пару секунд з його тіла почала підійматися пара, а шкіра стала віддавати жовтуватим теплим світлом. Крапля за краплею вода випаровувала від розігрітої шкіри, на лобі старшини залягла невелика складка і брови зійшлися до центру від зосередження. Шкіра обсохла, хранитель відкрив очі і почав повертати на себе одяг та кріпити зброю. Переміщення, переплава та і от, знову, використання енергії – все це не було за дарма і якщо ти щось витратив, то варто відновити запаси. Тож, піднявшись трохи вище від берега і натрапивши на гарне коріння старого дубу, що виходило над землею, він сів на нього, спиною підперши стовбура. Розклав торбину, та дістав звідти запас їжі і блокнот у шкіряній обкладинці на застібці. Поруч з блокнотом був і невеликий суверток тканини, всередині нього були графітні олівці. Заточивши один із них мисливським ножем Альберт відкрив блокнот. Він був порожній, сторінки виглядали такими ж білими, як і сніг, що лежав довкола. Папір мав доволі щільну структуру і невелику шорсткість. Швидкими рухами молодик став заштриховувати вид на річку, що відкрився перед ним. Вона була не надто широкою, з обох боків вкрита тонкою стрічкою кам’янистого берегу, на протилежному боці пагорб вкривала смуга лісу, праворуч від якої скелі. Якщо дивитися у далечінь, - в той бік, що проти течії, - вище невисокого водоспаду видно і обрис колосального старовинного мосту, що простягнувся над глибоким урвищем.
Смачна їжа та відрада для душі у вигляді пейзажу, закарбованого на сторінках паперу. Так минуло близько години. До заходу залишалося ще годин шість, але в лісі завжди раніше зникає сонце, тож завершивши з відпочинком хранитель знову вирушив у дорогу.
Рухатись треба вздовж річки на захід, рельєф весь час то підіймався, то спадав. Альберт вміло перескакував на валуни та петляв між дерев, розміряне гудіння річки доповнювалося поодиноким тьохканням птахів. Через годину подорожі зустрів на своєму шляху косулю, що спустилася до води щоб напитися. Він крадькома спостерігав з-за дерева декілька секунд, не певний чи встигне дістати блокнот і зробити декілька швидких замальовок, в цей момент хранитель пошкодував, що засунув його так глибоко до торбини, наступного разу варто про це подумати і перекласти вище. Вітер врешті доніс запах чужинця до тварини і вона наполохана поспішила назад до лісу.
Ближче до вечора Альберт зупинився, для того щоб оцінити пройдений маршрут, якщо він правильно підрахував, із запланованої на перший день відстані йому лишалося кілометри чотири після чого він буде майже на півдорозі до найближчого поселення. Те звалося Пруг і не мало своєї межової альтанки, це означало, що до столиці місцевого володіння треба буде підніматися через гірський перевал та проходити повз вузьку ущелину. Остання була відома на всі дев’ять володінь, її ширина не досягала десяти метрів, а внутрішні скелі були монолітними, наче хто пропилив собі в горі шлях. Всюди вони були укриті барельєфами різної тематики, але переважна частина з них відала про останнє поглинання і побудову столиць та торгових маршрутів між ними. Близькість до північно-східного кордону, ущелина та чутки про «Міжкраєву» цитадель стабільно приносили в Пруг валюту від зацікавлених зівак і різних наукових та культурних одиниць чи навіть цілих груп.
На ліс опустилася густа тінь – сонце сідало за горизонт, довга тінь фігури хранителя крокувала позаду нього по білому снігу. Він вийшов на невелику галявину, де планував облаштувати свій нічліг. Згріб збоку не надто високого рівного валуна сніг та знайшов з десяток більш менш однакових за довжиною палиць і трохи хмизу. Одним краєм він вткнув палиці у ряд в землю, а іншим обпер об валуна. Снігом змостив собі стіну, щоб не продував вітер та на почищену землю наклав, скільки зміг знайти, листя і трохи гілля. Після чого зняв з торбини закріплений застібками рулон щільної тканини і настелив його поверх створеної конструкції, в середину якої помістив добротно зшитий хутряний спальний мішок, зверху покритий дубленою шкірою. По завершенню побудови свого імпровізованого намету Альберт взяв частину хмизу у долоню, та за секунду почала диміти і розгоратися ставши основою для вогнища. На ньому він заварив собі напою із того сушеного листя м’яти, що було в його наборі з лікарськими травами.
Темрява довкола вогнища наче жива істота перекочувала між обрисами дерев, чисте від хмар небо всівали мерехтливі зорі. Старшина не був чужинцем у цих землях, він був родом із самого Пруга і мав там невеличку майстерню де продавав виготовлені ним ювелірні прикраси. Він добре володів не тільки вогнем власного балансу, але й вогнем своєї плавильні в якій робив литі форми під дорогоцінні метали, що потім перетворював у вишукані прикраси. Місцеві знали, що він доволі часто вибирався до лісів перед північно-східним кордоном, але його вилазки ніколи не були задовгими і тому не викликали підозр, особливо враховуючи, що батько Альберта мав магазин шкіряного та хутряного одягу і часто забирав сина з собою на полювання. Хоча сам юнак вже тоді надавав перевагу змалюванню тварин, а не їх вбивству, звісно він, як навчав його батько, виріс у вправного мисливця, але продовжувати справу не став. Проте від неї перебрав вправність до кропіткої роботи адже шиття і латання вимагало терпіння. Що ж стосується його любові до ювелірного мистецтва, цьому і становленню частиною братства, він завдячував матері. Вона була чарівною жінкою зацікавленою у світі, що її оточував, часто вона вибиралася разом із чоловіком і сином на полювання, але більше часу проводила у їх таборі, або не надто далеко від нього, нотуючи і замальовуючи все що знаходила цікавим. Альберт з теплом згадував ту колекцію невеличких різноманітних камінців, що вона збирала й вигадувала про кожен чудернацьку історію. Коли хранитель підріс, а його потенціал у балансах таки проявив себе, він власними руками, використовуючи техніку мистецтва, зробив для неї підвіску з маленькім камінцем, що особливо подобався мамі. Коли вона щаслива, того ж дня, показувала її своєму чоловікові, здивований батько похвалив сина, визнаючи у того справжній талант у цій справі і лиш розгублено спитав, де той обробляв метал. Довелося йому збрехати, що то було у місцевого коваля, який, до речі, теж бува членом братства. Останній охоче підтвердив пізніше історію Альберта, але у особистій розмові застеріг, щоб юнак не використовував бездумно мистецтво і запропонував справді таки навчити хлопцям працювати із металами, бо теж примітив його потенціал.
Матір померла через чотири роки після того, батько думав що від недуги, але синові була відома справжня причина. Жінки що народжували, слабкі та недужі люди, або ж ті, що мали нестабільну і хитку психіку чи тяжку фізичну травму не мали користуватися техніками. Енергія потребує гарної циркуляції та контролю, всі кому не вистачає власної, або ті, хто не знає як нею користуватися, мусять використовувати енергетичні кристали. Це каміння було поширене по всій території Ближнього краю і раніше дістати його не мало жодних проблем, проте після використання кристал потребував перезарядки, звичайні люди не мали жодного уявлення як це робити. Навіть серед хранителів, досягти такого рівня мистецтва змогли лише одиниці, тож, з часом кристалів ставало все менше і менше. Тої холодної зими жінка поверталася від цитаделі, Альберт мусив ще зоставатися на зборах, він тільки отримав старшинство і розбирався у особливостях обов’язків свого звання. Не пройшло і п’яти годин, як матір повернулася до цитаделі тримаючи на руках дівчинку, вона була закутана у її хутряне пальто, губи сині, а шкіра зблідла. Черевики ж й спідниця жінки були мокрі, під місцем де вона стояла в холі вже натекла вода. Дівчинку забрав місцевий лікар, а поки Альберт сушив одяг матері біля каміну кухні та вкутував її саму у теплий плед вона розповіла, що після того як перетнула західний перевал крізь гори і збиралася вже вийти до лісу, - що на декілька кілометрів простягався перед поселенням з назвою Свічадо по той бік річки від Пругу, – почула крик. Що ця дитина робила так далеко в лісі, чому вона була сама і, головне, як вона втрапила до озера біля західного перевалу мати не знала. Коли вона витягла дитину з води та вже була без тями, вирішувати треба було миттєво, переміститися у поселення, – в яке за легендою для чоловіка і мешканців їх рідного міста вона поїхала до подруги на тиждень, – жінка не могла, просто матеріалізуватися по серед вулиць, не маючи при собі жодного кристалу, це розкрило б її приналежність до братства і поставило під загрозу долю всієї їх родини, тож питання вибору місця не стояло. Альберт дивився на матір очима сповненими болю і поваги, він знав що значив її вчинок, вже скоро, один за одним, не в змозі функціонувати як раніше, її органи відмовлять. Мати теж знала, але її обличчя не виражало ні каплі жалю. Вона завжди притримувалася позиції, що ті хто мають сили щось змінити – несуть за ці сили відповідальність, особливо перед тими хто цієї можливості не має. Коли вона померла, син залишив собі той кулон і майже ніколи не знімав. Батько страшно горював за дружиною бо любив цю світлу жінку понад усе, тож він довго приходив до тями від її втрати. Вибачившись перед сином він перебрався до столиці, жити в будинку де все нагадувало йому про любу дружину було не сила.
Хранитель допив свій напій і обмивши казаночок снігом заховав у торбу. День був насиченим, відхід за межу, або ж по простому – переміщення, було одною із найбільш енерговитратних технік. Але з кристалом все було значно легше, проте і обмеження були куди більші. Використовуючи тільки цю портативну батарейку не можна було мати на собі одяг чи речі, крім того радіус відстані був значно меншим. Саме тому у кожному місті і великих поселеннях існували межові альтанки, вони ланцюгом розташовувалися одна за одною і мали більший транспортний камінь, що слугував для невеликих енергетичних кристалів як маяк. Існував і третій спосіб, що залишав переваги бути в одязі та транспортування речей, та на жаль, він не збільшував діапазон дії. Йшлося про змішування власної енергії разом з кристальною, проте він був нестабільний і втративши зосередженість існував шанс пошкодити собі якусь частину тіла.
Альберт загасив багаття, зняв взуття і заліз до спального мішка. Завтра вранці він почне залишок шляху і вже до обіду буде в Пругу.
Після сніданку, вимивши обличчя у холодній воді річки, - береги котрої, через декілька порогів вже мали стати значно ширшими, а води глибокими, - та прибравши місце свого привалу хранитель переклав вище блокнота і рушив. Під час другого дня його мандрівки він зробив ще декілька швидких замальовок: одна була покрученим до чудернацької форми деревом, а пару інших зображували птахів. Звертати зі шляху, щоб забрати крам з другої точки він не став, там не було нічого, що могло зіпсуватися чи стати у нагоді зараз, тому його некваплива хода продовжувалася до поселення в тому ж темпі. Вже за кілометр до пункту призначення увагу хранителя відволікло сяйво, що швидким спалахом зайшлося десь на периферії його зору. Повернувши голову Альберт помітив на березі невеличкий жовтий камінчик, що відбивав сонячні промені від своєї гладкої поверхні. Молодик вже не раз знаходив цікавинки під час своїх подорожей і завжди підбирав, щоб увінчати в одному із своїх виробів їх красу. Цей раз не був виключенням.
Поселення, як і завжди, гуділо під сонячними променями, незважаючи на свою віддаленість Пруг був немалих розмірів. Це пояснювалося тим, що тут живе багато вартових, які змінами чатували на вежах перевалу. Північний гірський хребет був як оборонна стіна перед північно-східним кордоном, з веж слідкували за аномаліями останнього узбережжя і крім того, до того як була досліджена техніка переміщення, вони слугували маяками, що мали попереджати про наближення ворога до столиці. Вінець була однією із найдавніших столиць з дев’яти, вся територія Ближнього краю розвивалася від меж до центру, тож, хоч вічнохолодні землі третього володіння і були старші, найбагатшим було дев’яте володіння, що стало центром всіх торгових шляхів. Пороте третє володіння постачало багато шкіри та хутра, та робило вагомі внески у вигляді корисних копалин. Це давало місцевим достатньо ресурсів на прожиття і навіть задоволення різних забаганок. Пруг в основному постачав хутро та рідкісні лікарські інгредієнти, переважна більшість з яких росла в лісах перед кордоном. Всі вони сушилися та фасувалися, а потім у сезон, коли на ці землі приходив південно-західний вітер, відправлялися річкою на захід вітрильними суднами.
Альберт крокував чистою вимощеною дорогою по головній вулиці, його майстерня знаходилась на першому поверсі у триповерховому будинку в якому вони жили родиною. Раніше замість неї був батьків магазин одягу з хутра та шкіри, але тепер, зайшовши всередину можна було побачити різноманітні прикраси. Всі вони були виготовлені за власними ескізами, проте інколи він робив прикраси і на замовлення. Старшина скинув дорожню торбину на стіл, якийсь час він ще затримається в рідному місті, частково щоб впевнитися у відсутності підозр до його особи. Цитадель згоріла менше двох діб тому, розвідники точно будуть навідуватися до найближчих поселень, розпитувати містян чи не зникав хто надовго, або за новоприбулих. Коли все вщухне, він піде до столиці, перш за все візит стосуватиметься братства, але крім цього, він би хотів провідати батька.
Альберт відчув бажання перекинути келих пива, а може навіть два. Пити на самоті він не любив, тож варто було зачекати до вечора і піти в улюблений паб. А зараз йому було чим зайнятися, після мандрівки його завжди переповнювали нові ідеї, тож він перепочине, приведе себе до ладу і сяде за ескізи нового проєкту.
До вечора він мав вже дві сторінки гарно пропрацьованих креслень та ескізів до них, він хотів зробити ще щось і під той камінчик, що знайшов на березі, але думки ніяк не йшли йому на зустріч. Склавши свого блокнота та олівці він пихнув їх до чорного шкіряного наплічника, взув улюблені боти і натягнув темну хутряну куртку. Ввечері Пруг мав особливий шарм, запорошені снігом вулиці, куди не глянь – веселий натовп розпалює кров спиртним після тяжкого робочого дня. І Альберт точно приєднається до цього дійства. Паб був не так далеко від головної вулиці, масивні дерев’яні двері, а за ними просторе приміщення звідки відразу видно барну стійку. Сьогодні народу було ще більше ніж зазвичай, але бармен все одно помітив гостя і в дружньому жесті підняв келиха якого протирав. Десь вглибині пабу чути було мелодичне гітарне бринчання. Старшина підійшов до стійки, бармен відразу подав йому кухоль починаючи розмову.
— Ти в цей раз зовсім недовго був у вилазці, Ал. Невже нічого цікавого?
— Навпаки, вдале полювання. Дякую, – посміхнувся коротко, – у вас сьогодні народу ще більше ніж зазвичай.
— На жаль не зовсім наша заслуга, то все новий музикант, на нього дівки наче мухи на мед! – засміявся бармен.
Альберт повернув голову у бік дальнього приміщення, з місця де він стояв не було видно, що відбувається на невеликій сцені, проте він зауважив, що жінок і справді було більше ніж в будь який інший день. Хранитель незацікавлено знизав плечима, проте все одно посміхнувшись одним краєм віджартувався:
— Напевно варто було таки стати музикантом, мої вироби цікавлять дівчат, чого не скажеш про мою персону, – на справді він лукавив, той хто присікав будь які можливі стосунки був саме він.
Альберт підняв кухоль киваючи на усмішку співрозмовника і після гарного ковтка поплентався до вільного стола під стінкою. З цього місця відкривався весь огляд на зал і сцену, але сів він сюди через освітлення, воно було доволі низько зліва, тож молодик міг спокійно розгорнути свій блокнот і малювати. Він часто приходив в паб, брав улюблене пиво і робив замальовки людей, час від часу якась зацікавлена дівчина підходила, в них зав’язувався діалог, а після вони просто непогано проводили час. Гул діалогів, мелодія гітари на фоні, він провів швидким поглядом по столиках. Та в момент коли він примітив жертву свого майбутнього ескізу зазвучав голос. Хлопець, що перебирав до цього струни на сцені почав співати під мелодію, в залі на мить зникли всі розмови. Тепер Альберт розумів чому майже всі столи зайняті сьогодні. У юнака був приємний м’який голос, він, наче усміхався через саму пісню, хранитель відмітив про себе, що дзеркально його усмішці світилися обличчя у половини відвідувачів пабу. Він зробив ще один гарний ковток пива, поставив кухоль і метаючи погляд від сцени до блокноту зробив декілька замальовок співака. Вийшло непогано, але чомусь не вдавалося передати такої яскравості образу, що створював довкола себе юнак, тож Альберт декілька секунд хмуро свердлив очима ескіз, а коли підвів їх назад до хлопця, той вже закінчив свою пісню і дякував авдиторії, на якусь коротку мить його увага впала на старшину і він усміхнувся, мов конкретно до нього. Альберт дивився на цей його вираз обличчя перебуваючи трохи в прострації, а після знову взяв олівець і зробив декілька коротких штрихів. Тепер ескізи були ідеальними, а ще він таки придумав концепт під той яскравий жовтий камінчик.
