Дрепл

Літак приземлився, і від смс-ок тепер не втечеш. Добре, що взагалі є куди тікати.

Ці журналісти такі завзяті. Ще й до того ж всюдисущі.Ще кілька годин — і ось наш невеличкий будиночок з каміном, нехай не чарівним, але ж як затишно трескотить. 

Я вже майже біжу, вони ж чекають. Обидва вірні та кудлаті. Кудлатіший, звісно, той, що з бородою. Віллоу про таке і не мріє. Ох, ця його борода, м’яка та пахуча. Чим він там її миє? Але ж лоскотна, зараза.

Посміхаюся, а люди обертаються. Натягую окуляри та шапку, і шарфом зверху.

Запілікало в кишені. «Е ні», — так сюрприза не буде. 

— Поставте тут. Дякую. Не треба решти.

 

Кому потрібні дзвінки у двері? Хто їх придумав? Я ані пари кроків не зробив від таксі, як цей гарячий смерч у розстібнутій сорочці вже тягнув за собою в тепло.

— Чому не відповідаєш на смс? Так важко наклацати, що долетів, не рви там своєї бороди дарма?

— Не лайся. Я ж хотів здивувати.

 

Притискає до дверей, цілує… Лоскотно ж…

— Хто тебе торкався? Де?

— Ніхто не торкався. Я всім сказав не чіпати.

— Насправді?

— Так, всі поводили сі чемно.

 

І знову поцілунки, м’які, рідні, лоскотні.

— Де моє гаряче какао? — задираюся крізь поцілунки, а що, не можна?

— Та стоїть, господи. Сто разів охололо вже, не буду більше підігрівати.

— Будеш…

— І буду. Не холодне ж пити.

 

Який же він живий та гарячий весь. Пригорнеш до себе — і він одразу тане. Поціновувач обіймів.

— Що ти там їм набренькав про Драміону?

— А що, тобі не сподобалося? Я думав, треба іноді міняти свідчення. Чи ти хотів би, щоб я голосно, по всіх телеканалах про нас із тобою…? То я міг.

— Міг-міг, ніхто ж не сперечається.

 

Заспокоює, наче дитину. А сам задоволении-и-ий.

— А що треба було сказати, мм?

— Дрепл. Що ти обираєш Дрепл! 

 

Завжди так у нашому затишному будиночку. Какао підігріте, печиво роздане. І жодного папараці у завішаних жовтим листям вікнах. І слава Мерліну!