— Дорогий, — не серцю, за ціною, гарний витвір у приватній галереї — його можна побачити щочетверга з дванадцятої по дванадцяту тридцять — в інший час його треба приводити до ладу, тримати в належному стані і формі — десь згладити куточки, десь підрізати язика, щоб не випинав — тяжка, майже непрепинна робота, чергові оплески авторові! — Візьми мене за руку, — з губ, що повинні бути елементом мистецтва зривається стогін, який одразу трактують не так — ніхто не вимикає ані світло, ані музику, вони так і залишаються, забираючи останні сили в неправильної скульптури — не стоїть рівно, тремтить усім тілом, руйнуючи таїнство символізму — замість того, щоб взяти за руку, дряпає долоні нелюдськи холодними пальцями — ну, хоч з чимось впорався.
«Ви ганьбите мене своїми сльозами,» — в шию впиваються зуби, відтягуючи м’язи так сильно, ніби насправді перевіряють результат своєї роботи на бездоганність — коли б вже наблизився до Давіда, да тільки виточити ще одну деталь не вдається, витвір смикається, ледь не падає, повисаючи на плечах. «Бог милосердний до тих, хто гарно попросить,» — на одному з показів в галереї йому розказали, що треба впустити в серце Христа, але, здається, коли він таки вирішив прочинити йому двері, заздалегідь не потурбувавшись про можливі недоліки відкритої душі — не надавав дозволу, проте до нього зайшов дехто інший на його подобу маючий сподівання прилаштуватися, поклав свій малий чемодан в кутку, щоб його бачили — навіть перепитав: «бачиш?» — на жаль.
Він був настільки відверто неправильним витвором руки божої, що бачив усе, що не повинен був, сенси й задуми, проте, незважаючи на це, жодної думки не спало про молитву — переб’ється, рештки самоповаги встають, так непрошено і невчасно — руку, що тягнеться створити адамове чудо кусають, насолоджуючись божою поблажливістю, що швидко випаровується, надовго відкидаючи можливість звільнення з пут гріха — тут вже не допросишся, навіть збивши коліна в молитві, правосуддя буде встановлено тут і зараз, проте не так, як хотілося б — за талію притискають до себе, в дивному танго кінцівок вивертаючи іншу руку до горла, відчутно стискаючи — нічого особистого, лише застереження від подальших вольностей. Дозволяє собі нечувану інтимність — хтось, розберіться вже з цим експонатом, поставте подалі від людських очей, — хапається за плечі ще дужче, полишаючи десь на шиї здавлений подих, що схвалюють — Бог іноді буває милосердним, — але тільки за умови, що йому віддадуть цю мить цілком — стискає руку сильніше, затягуючи в поцілунок, насолоджується владою свого авторитету — парафіяни аж дрібно тремтять, — настільки довго, наскільки це було фізично можливо, а потім прибирає руку, але не відпускає — з навколишнього простору існує тільки те, що дає він, проте і забере він чимало — краде кожен стогін і рваний подих інстинкту самозбереження, ставлячи себе на вищу ланку харчового ланцюжка — облігатний симбіоз у його уособленні.
— Вам доведеться знов взяти мене за руку, — десь в глибині кімнати почає лунати перелив клавіш піаніно, доки умовного симбіонта відпускають, ніби нічого не відбувалося подають руку — рятувальний круг від того, що можна було б назвати холодом самотності — «погляньте, що пропонує вам світ, а що пропоную вам я,» — відмовитись тяжко, вкладає свої пальці в чужі, усе ще ревно вдихаючи щосекунди, ніби повітря силяться забрати знов.
Коли за талію так м’яко тримаються, направляючи рухи за своїми, враз з’являється надія. Що так може бути, що так і буде, якщо ти щось правильно зробиш — це стає скорше схожим на танго в своїх думках — обери найближчу до неможливої для досягнення тактику, не втративши решток своїх кордонів, які ти так довго вибудовував, щоб впасти в руки першого зустрічного, що він і не проти, підтримуючи твоє ослабле тіло. Романтика? Ні, вистава. Гарно поставлена, чітко вивірена в своїх рухах, посмішках до авдиторії, трошки натягнутих — «вибачте за другого танцюриста, ми готувалися окремо,» — і вибачають, задоволені глядачі кидають букети квітів.
Амарант — знущання, ні про яку любов не йдеться, тим більше про невмирущу — радше носії «любові» вмруть, волошки (дякую, що не жоржини, про почуття власної гідності тут, на жаль, знає лише половина) — їх мало, таки прибрали декілька через недбалого учасника вистави.
З кишені хоче витягти букет, що самостійно збирав, долучитися до вистави хоч якось, — білі гвоздики, гортензії, помаранчеві лілії, маленький чорнобривець — його скорше треба було залишити собі, але він простягає з гидкою посмішкою, доки у відповідь не дарують майже такий самий — останній на цій виставі, проте сама вона не закінчується — змінилася програма, більше ніяких танців, лише дифірамб співзалежності — ноги-руки не здвинеш — як оповиті плющем. «Ваша безтактність і неповороткість мені осоружна,» — роблять перший крок назустріч, розриваючи невидимі кайдани, але такі відчутні, що хочеться посмикати рукою, впевнитися, що вони скріплюють їх обох, а не тільки його — модель взаємодії, де одна особа займає панівне положення ніколи не вбачала нічого, що приваблювало б — в Бога теж не вірить, як би його викривлену подобу не намагалися натягнути на нього, але не виходить вже вкотре — тому ж і вдався то такого милосердя, як узяти його роботу на себе, закінчити вже початий витвір, але перед працею треба придивитись до того, що вже наробив — стягує сорочку, бігаючи поглядом, проте приміток не робить, та й ножа, на щастя, не видно, може, доробив? Може, і так, але танці зазвичай призначені на двох — і сам стягує чужу сорочку, ледь втримуючись від спеціально підставленого під руки горла — вбивство зараз було б вельми приємним не Богу, а його іншому творінню, що завжди не проти нагадати про це, розпитати — «як би ви мене вбили?» Напевне, мовчанням, бо йому вже вкотре не відповіли — це було б ударом по гідності, чим більше відрази покажеш, тим приємніше йому буде, так нехай сам придумає собі задовільну відповідь, лиш би не чіпали. Але чіпають — чиста театральщина, споглядачі пропустили найцікавіший елемент вистави, — хоч це і схоже на бійку, але на таку, яку споглядали Данте і Вергілій: доки зуби смикаються на шиї, з голови розгубленої душі на підлогу зриваються декілька темних волосинок. Він і сам долучається, і сам стає не кращим видовищем зі сторони — відкидає голову, притискаючи за плече ще ближче, дряпає шкіру, кидає ще один видих-клятву, непромовлену молитву, на що небесна благодать падає одразу — їхні сілуети зливаються в один — це тепер нагадує справжнісіньке танго, тільки музика недоречна, але на це вже не зважають, передаючи спільну тайну з вуст у вуста, так і полишаючи тихі вигуки скрипки на фоні ансамблю співзалежності, ненависті.
— Ви так не довіряєте мені, що ледь взяли за руку? — музика досі грає, відлунуючись від стін. На цей сумний відгомін збираються глядачі — любителі драми.
— Не психоаналізуйте мене.
Відгуки