Яке незвичне ім’я для собаки

Дорога до психіятрині, як і зазвичай, займала більше часу, аніж до Франкліна, тож Ганнібал плянував узяти із собою Вілла і прогулятися пішки, тим більше, що погода була чудовою: легка хмарність із приємним вітерцем. Однак, була одна величезна проблема — Беделія мала алергію на собак, а чоловік не мав наміру залишати улюбленця під дверима під’їзду — Вілл і так значну частину свого життя провів на вулиці.

Тому Ганнібал вирішив побути із Віллом якнайдовше, потім швидко з’їздити на сесію, а погуляти пізніше. Звісно, сам собака такий розклад не надто радісно сприйняв, адже після життя на волі розпляноване по хвилинах життя Ганнібала заганяло його у певні рамки, однак не можна сказати, що чоловік недостатньо старався для того, щоб такі зміни пройшли у найбільш комфортний для Вілла спосіб.

— Здається, ти сьогодні у набагато кращому настрої, ніж зазвичай, — помітила Беделія ще до того, як вони розташувалися в м’яких кріслах у її офісі. — Чи можу я припустити, що не було сесії із тим пацієнтом, що намагався тебе переслідувати?

— Так, це справді пов’язане з Франкліном, — визнав Ганнібал. — Але цього разу сесія із ним була навіть корисною.

— Справді? І чим же?

— Я усвідомив, що, хоч мені і комфортно із самим собою, та часом я потребую компанії.

— Це дійсно щось нове. Раніше ти прагнув усамітненого життя. То як ти прийшов до такого усвідомлення?

— Фактично це сталося випадково. Я прагнув усамітнення, бо із більшістю людей мені неприємно спілкуватися через їхню жадібність, грубість, неосвіченість чи усе одразу, — зробивши павзу, він додав: — Винятками донедавна були ви із Джеком Кроуфордом.

— Мені приємно це чути. Як я розумію, з’явилася людина, що також стала винятком?

Ганнібал замислився над цим запитанням на мить. Адже насправді через останню сесію з Франкліном він познайомився не лише із Віллом. Алана була його колегою та поділяла політичні погляди доктора, тож спілкування з нею відклалося у пам’яті як один із найприємніших моментів за довгий час, але Лектер не був певен, що готовий до людини у своєму житті.

— Ні, ситуація трохи инша. Я завів собаку.

— О, — на обличчі Беделії відбилося здивування. Цього можна було очікувати, адже її пацієнт завжди був зібраним, навіть педантичним, тож було важко уявити, щоб в його будинку з’явилася істота, здатна за кілька хвилин без нагляду створити безлад. — Якої породи?

— Здається, на сленгу це називається «двіртер’єр». Я забрав Вілла з будинку Франкліна.

— О, — повторила Беделія ще більш збентежено. Утім, з боку психіятрині було б не професійно казати «я аж ніяк не очікувала, що ви приведете додому безпритульну тварину», тож вона опанувала себе і додала: — Вілл. Яке незвичне ім’я для собаки.

Варто зазначити, що Беделія вже багато років працювала із Ганнібалом. Коли вона переїхала до Чернівців, ще багато років тому, він також здавався чужим у цьому місті після багаторічної розлуки з ним. Тож вони познайомилися на курсах від Департаменту охорони здоров’я, а тоді час від часу переспрямовували пацієнтів одне до одного, аж поки Ганнібал не став її пацієнтом, а Беделія — його психіятринею та супервайзеркою.

Тому жінці справді не важко було помітити зміни в настрої Лектера. Звичайно, він не так яскраво виражав емоції, як її звичні пацієнти, але що більше вони говорили про ті зміни, що відбулися в житті Ганнібала, тим очевиднішим ставало, що він щиро радіє таким змінам. І це не могло не дивувати приємно Беделію, адже через певну консервативність у звичках та смаках вона переймалася, що її пацієнт просто не готовий сприймати щось нове.

На щастя, це виявилося не так. На диво, «розворушити» стабільно незмінне життя Ганнібала зміг звичайний вуличний пес. Беделія навіть висловила бажання побачити цього Вілла (звісно, лише на фото, бо чистити одяг від шерсті та сподіватися на своєчасну дію антигістамінів вона не була готова навіть для Ганнібала).

— Джек знову приходив стосовно роботи, — Ганнібал несподівано змінив тему, змусивши Беделію зіщулитися у кріслі.

Її знайомство із керівником управління поліції було не за найкращих обставин. Одному із пацієнтів, що його Лектер спрямував на консультацію до Беделії, стало зле на її сеансі і попри те, що Дю Мор’є надала усю необхідну домедичну допомогу, чоловік не дожив до приїзду швидкої. Саме Ганнібал тоді переконав Джека, що це лише нещасний випадок, і допоміг Беделії не картатися за смерть, яка, як вважала тоді жінка, була на її руках.

— І ти плянуєш пристати на його пропозицію? Стати профілістом для міської поліції?

— Радше позаштатним консультантом.

— Я гадала, що після того, як не вдалося упіймати Різника три роки тому, ти відмовився від цієї ідеї.

— У місті з’явився іще один вбивця, — зі шкодуванням повідомив Ганнібал. — Його вже охрестили Буковинським сорокопудом, журналісти, напевно, довго чекали на можливість написати щось настільки сміховинне. Хоча навряд чи багато з їхніх читачів оцінили таку аналогію.

— З того, як ти про це говориш, видається, що найстрашнішим у цій справі є те, що журналісти якось «знеславили» його.

— О ні, їхнє становище зараз заслуговує на захоплення. Кілька вдалих статей — і з регіональних журналістів вони стануть відомими на всю країну публіцистами, при цьому не маючи потреби заглиблюватися у цю справу.

— Тебе гнітить те, що Джек Кроуфорд змусить тебе споглядати місця убивств і тіла жертв, щоб розкрити особистість убивці? — Беделія не була певна, чи слово «гнітить» було відповідним до того, як міг почуватися Ганнібал, але за браком кращого відповідника…

— Можливо, якби я був молодшим, так і було б. Але зараз мене непокоїть лише те, що Джек вимагатиме від мене негайних результатів.

— Невже ти не хочеш спіймати вбивцю якнайшвидше?

— Це саме те, що запитав би Джек, — посміхнувся Ганнібал.

— Ні, я маю на увазі, що тобі притаманний дух суперництва, тож я б не здивувалася, якби ти погодився на цю справу лише заради того, щоб довести, що розумніший за цього Сорокопуда.

— Це частина, де ти скажеш, що таке надмірне суперництво може бути деструктивним для мене? — Ганнібал посміхнувся ширше.

— Як і ти, я не звикла гаяти час на слова, які не дійдуть до адресата. Якщо ти справді вважаєш, що тобі варто допомогти, то можу лише побажати тобі бути обережнішим.

— І тобі, Беделіє. Я чув, що цей новий вбивця полює на жінок.

Ганнібал справді багато думав про цього нового вбивцю, певним чином і той теж змінив життя психіятра, зробивши його менш розміреним і більш насиченим подіями. Звісно, характер цих подій був сумнівним, але це не змінювало того факту, що темп його життя зріс.

Ганнібал справді багато думав про цього нового вбивцю, тож точно знав, що насправді Беделії нічого не загрожувало, бо усі жертви були молодими дівчатами, навіть дітьми, — і він не міг позбавитися відчуття, що закономірність в убивствах аж занадто очевидна. Звісно, для того, хто знав, де шукати.

З роздумів психіятра вирвав Вілл, тицяючись мокрим носом у долоню. Так, авжеж, він же збирався погуляти з улюбленцем, щойно повернеться додому, а натомість — важко схиливши голову сидів над паперами, що приніс «для ознайомлення» Джек. Мабуть, поліціянт, як і Беделія, знав, що Ганнібал не відмовиться від суперництва. Мабуть, він також знав, що можна підштовхнути Ганнібала розкрити обидві справи, якщо вдати, що поліція вважає, ніби це один убивця.

Жалюгідний спосіб маніпулювати, оскільки навіть для дитини було б очевидно, що 25-річний випускник катедри фармакології, якого знайшли на Теятральній біля корпусу медичного університету із проштрикнутим стрілою серцем, точно не був жертвою Буковинського сорокопуда. Ось так одного дня у будівлі навпроти проходили світські збори представників місцевого ОСББ, а наступного поліція вже оточила місце злочину і ретельно документувала усі докази, які могли б вивести на вбивцю.

Ганнібал посміхнувся, підставляючи обличчя легкому осінньому вітерцю та усе ще теплому промінню сонця. Вілл з неприхованою радістю перебігав від одного дерева у парку Шиллера до иншого, купаючись в опалому листі усих можливих теплих відтінків. Чоловік йому навіть трохи заздрив — на плечах собаки не було ваги відповідальности за життя инших людей, лише за його власне, а враховуючи те, що він знайшов господаря, то навіть його життя було в надійних руках.

— Не поспішай так, Вілле, — сказав Ганнібал із усмішкою. — Ми ж на прогулянці, а не на змаганнях.

Пес трохи сповільнився, дослухаючись до прохання, а тоді знову почав гасати, радіючи, що його рухи більше нічого не обмежує. Рани затягнулися ще до того, як Ганнібал забрав його до себе додому, тож можна було сказати, що на Віллі дійсно все заживало як на собаці.