Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ганнібал розплющив очі, але не певен був, що прокинувся. Високі вікна ніби заслали ззовні білим полотном, інакше як пояснити те, що він не бачив навіть сусіднього будинку? Північно-західний вітер гудів у дахах та коминах австрійських будівель, а однак йому не до снаги було розігнати туман, що ніби молоком розлився старовинними вулицями.
Квартира зустріла чоловіка звичною прохолодою — Лектер любив прокидатися зі свіжою головою — тож, підвівшись з ліжка, він загорнувся у теплий халат і попрямував на кухню, щоб зварити кави. Мимохідь кинув ще один погляд на вікно, за яким ледь виднілися силуети найближчих дерев, що гнулися від шквалів вітру. Термометр показував 13 градусів за Цельсієм — майже аномально холодно, як для Буковини цієї пори.
— Що ж, підозрюю, літо вкотре закінчилось, не почавшись, — посміхнувся Ганнібал, виймаючи з шафки турку. Настав час гарячої кави з мускатним горіхом та пластівцями перцю чилі.
Тиху неспішність вересневого ранку розітнув різкий звук. Будильник. Річ, що давно втратила свій практичний сенс — оскільки доктор фактично не відхилявся від звичного режиму, то завжди прокидався у той самий час.
І якщо вже говорити про речі, що регулярно повторювалися, — щосуботи протягом уже більш як року Лектер відвідував Франкліна — єдиного пацієнта, до якого психіятр ходив особисто. Причина для цього була доволі прозаїчна та ординарна — Ганнібал не хотів бачити чоловіка у своєму домі, бо Фройдево мав схильність до переслідування людей, які йому цікаві.
Осінь у Чернівцях у пам’яті будь-якого гостя міста закарбовувалася рясними дощами та пожовклим листям, що танцювало у калюжах на бруківці. І хоч цьогоріч вона почалася зарано, Ганнібал був до неї готовим, обробляючи перед виходом взуття гідрофобним засобом.
Завмерши біля дзеркала, чоловік повагався, чи брати ключі від машини. З одного боку, він настільки звик ходити центром пішки, що відхилення від цієї рутини видавалося чимось майже неправильним. З иншого ж, важкі сірі хмари натякали на те, що неприємна мжичка могла перейти у щось гірше. Зрештою, змилувавшись над своєю ходовою, Лектер обрав узяти з собою парасольку.
Тим паче, що іти було недалеко. Ганнібал завжди обирав найкоротший шлях до будинку пацієнта, зважаючи на те, що на зворотному йому доведеться ходити псячими стежками на випадок, якщо Франклін вирішить слідувати за ним (відверто кажучи, психіятр не був параноїком — одного разу чоловік таки вчепився за ним і Лектеру вдалося здихатися від нього лише у дворах між Університетською та Головною).
Якщо головною проблемою водіїв у Чернівцях було те, що більшість центральних вулиць уперто не бажали «перевдягатися» з бруківки в асфальт, то біди пішоходів сягали корінням у сиву давнину — коли хтось вирішив збудувати місто на семи горбах. Для себе Ганнібал сформулював це так: у Чернівцях ти завжди ідеш угору або згори (у другому випадку в якийсь момент однаково доведеться іти нагору). Через це навіть розумні австрійці — творці міста у тому вигляді, в якому чоловік його знав і любив — змушені були відмовитися від ідеї сполучати привокзальні райони із рештою за допомогою трамваю. Тож, на відміну від того ж Львова, у його місті від цього виду транспорту залишився лише вагончик-пам’ятка.
Тому у Ганнібала було небагато опцій, окрім як підійматися вулицею Богдана Хмельницького, обдумуючи аргументи, які йому належало викласти у черговому зверненні до комісії з дерусифікації. Це вже теж стало частиною його рутини — на кожному із засідань чиновники «випадково» забували, що той чи инший топонім мав стосунок до історії країни-агресора.
Як, наприклад, вулиця Толстова, до якої доктор прямував. Враховуючи те, що значну частину своєї юности він провів у Австрійській бібліотеці, то відмовлявся вірити, що на Буковині не знайшлося жодного діяча, на честь якого можна було б назвати цю мальовничу вуличку.
На дверях потрібного будинку Лектера зустрів акуратний напис друкованими літерами:
«ПСА ЗВУТЬ ВІЛЛ. НА СВОЇХ НЕ ГАВКАЄ. ИНШИМ — УДАЧІ.»
Мило. Чоловік увів потрібний код на замку і натиснув на ручку. Під’їзд зустрів його тишею. Можливо, Вілл був не вдома. Видихнувши з деяким полегшенням, психіятр рушив нагору — і на першому ж сходовому майданчику стикнувся із тим, про кого попереджало оголошення. Собака підняв голову, окидаючи поглядом візитера, однак ворожих намірів не виявляв.
— Ну привіт, Вілле, — чоловік обережно простягнув до пса руку, щоб той його понюхав. — Я Ганнібал. Тепер теж свого роду свій.
Собака повільно моргнув, ніби показуючи, що зрозумів, і мирно вклав голову на лапи, не звертаючи більше уваги на психіятра.
— А, докторе Лектер! — Франклін, як і завжди, зустрічав його у значно формальнішому одязі, ніж цього вимагали пацієнтсько-лікарські стосунки. Та і навіть Ганнібал не ходив удома в костюмі-трійці. — Ви ніколи раніше не запізнювалися, я вже подумав, що Ви не прийдете.
Лектер глянув на годинник — 14:03. Зазвичай люди навіть не помічали, якщо хтось запізнювався на усього кілька хвилин. Звісно, якщо увесь їхній день не обертався довкола однієї зустрічі, тоді це кардинально змінювало сприйняття.
— Даруйте, Франкліне. Мене трохи захопило знайомство із новим жителем вашого під’їзду.
— Із цією скотиною Віллом?
— Я так розумію, ви не дуже задоволені тим, що він тепер ваш новий сусід? — доктор скинув плаща і попрямував до вітальні за Франкліном. Як завжди, ввічливо відмовився від чаю: раніше сядуть — раніше вийдуть.
— Гімнюк вкусив мене, коли я намагався його погладити, — чоловік нервово погладив зап’ясток. — Раніше, коли він жив біля університету, то хтось з будинку ходив його підгодовувати, от він сюди і перебрався. І не зізнаються ж, хто його сюди привадив. Узяли б собі до квартири — я б і слова не сказав, але зараз до під’їзду зайти неможливо. А у нас же і з дітьми живуть, як цим людям бути?
— Це не вперше ви так боїтеся собаки, чи не так, Франкліне?
Ганнібал сподівався, що злива, яка розійшлася за час сесії, змиє хоча б частину ниття, що пацієнт на нього вилив. Звісно ж, виявилося, що Фройдево у дитинстві злякався пса, хоча трохи неочікувано було почути те, що це була тварина його ж батька. Далі психіятр мав необережність припустити, що складні стосунки з татом та страх перед собаками взаємопов’язані, розкриваючи ґештальт, з яким їм доведеться працювати протягом наступних кількох (десятків?) сесій.
Додому Лектер повертався найкоротшим шляхом, справедливо припускаючи, що в таку негоду Франклін й носа не випхне за поріг. Зате Вілл, хоч як би чоловік не вмовляв його зостатися у відносному теплі під’їзду, провів Ганнібала аж до повороту на Хмельницького.
У кожного будинку є своя історія. Якби Лектер сам обирав помешкання, то у жодному разі не оселився би тут. Але квартира залишилася у спадок від тітки, а він не хотів зневажити її пам’ять.
У будинку Ганнібала погана, навіть кривава, історія. І у деякі дні, як-ось сьогодні, коли його свідомість тяжіла до ірраціонального, здавалося, що він чув голоси колишніх мешканців, що намагалися розповісти свою історію. У такі дні чоловік радий був би почути, якщо не у своїй домівці, то принаймні за стіною голос когось, хто говорив би зрозумілою йому мовою.
— Франкліне, вітаю, — психіятр легко посміхнувся. Абонент з иншого кінця дроту не міг цього бачити, а втім, відповідав не менш по-дружньому. — Ви казали, що в Вілла немає господаря, правильно? — отримавши ствердну відповідь, він продовжив: — Що ви скажете на те, що я позбавлю ваш під’їзд цієї «мороки»? Ніхто не буде проти? Ні, мені не потрібна ручка, я запам’ятаю, — його пацієнт трохи повагався, а тоді почав щось диктувати Лектеру. — Наступної середи о 18. Я зрозумів, буду. Дуже дякую вам, Франкліне.
Так Ганнібал почав писати нову історію цієї оселі.