Ваш черговий мозкоправ

Ранок наступного дня різко контрастував із попереднім. Настільки різко, що Ганнібал, знявши маску для сну, змушений був одразу вдягнути її назад, ховаючи очі від сонця, що заливало спальню косими променями. Замість туману і густих хмар, що нависали над головою, усюди, куди тільки сягав погляд, розгорталося чисте блакитне небо. Тож, коли чоловік удруге зробив спробу прокинутися, на його обличчі була задоволена посмішка.

Ще однією причиною для цього, звісно, було те, що був ранок неділі. Наскільки б Лектер не любив свою роботу, але принаймні цей один день він завжди залишав лише для самого себе. Тому і пробудження було довшим, але, безсумнівно, приємнішим, і кава із вершками, щоб розтягнути насолоду, і невеличкі ескізи, що він їх малював, поки слухав новини, виходили якимись по-комфортному правильними.

Але приємну розміреність ранку дещо псувало — Ганнібал ніяк не міг всидіти на місці. Полив нечисленні квіти, прибрав спальню, яка і без того була в ідеяльному порядку, і — що ж за Божа кара — на годиннику була лише дванадцята дня.

Чоловік вважав час, проведений в очікуванні, безнадійно змарнованим, адже тоді він не проживав миті теперішнього, сподіваючись на краще майбутнє, а, коли воно нарешті приходило, то не відчувалося більше як щось захопливе та чарівне. Певне, бо усі ми трохи зі зневагою ставимось до того, що маємо.

Лектер не міг дозволити собі марнувати час, але так само не хотів обманювати себе, вдаючи, що його зацікавила чергова стаття, яку йому надіслали на рецензію. Утім, було дещо, що він міг зробити сьогодні, не порушуючи жодного зі своїх принципів.

Нашвидкуруч вдягнувшись — однак, варто зауважити, що у випадку Ганнібала «нашвидкуруч» геть не означало, та і не могло означати, «недбало» — він легкою ходою попрямував униз сходами, щоб якнайшвидше підставити обличчя під ласкаві промені по-літньому іще теплого сонця та легітного вітру, що куйовдив волосся. На зазвичай стриманому обличчі з’явилася м’яка посмішка — доктор любив Чернівці у будь-яку погоду, але дерева, кольорове листя яких ніби горіло під сонячним світлом, — це було справді красиво.

— Привіт, Вілле, — цього разу собака радо зустрічав чоловіка біля дверей під’їзду, що не могло не викликати іще ширшу посмішку. — Ти знаєш, що я тобі дещо приніс, чи не так?

Пес лише помахав хвостом, тицяючись носом у стегно Ганнібала, ніби прохаючи: «Ну, не муч. Що ж там таке? Що там?» Хай там як, а психіятр зауважив, що Вілл поводився значно стриманіше, ніж вуличні тварини зазвичай. Він обережно присів і подивився у глибокі карі очі, і — звісно, Лектер не був зоопсихологом чи принаймні ветеринаром — але не побачив там страху чи ненависті, лише сум і самотність.

На мить здалося, що сонце світило не так яскраво, але це, певно, тому, що Ганнібалові перейняло подих — сумніви, які він давно поховав, знову вийшли на світ, ніби проросли з прогрітої м’якими променями душі.

А тоді почувся короткий, але вимогливий гавкіт, і чоловік пригадав, для чого, власне, він прийшов, дістаючи з паперового пакета ковбаску і даючи її щасливому собаці. Вілл уважно її обнюхав, підвів очі на доктора, щоб пересвідчитися, що це справді йому, а тоді за кілька укусів доїв.

— Хороший хлопчик, — Ганнібал простягнув руку, щоб погладити пса, і задоволено усміхнувся, коли той дозволив це зробити. Утім Вілл, який до того розслаблено підставляв голову під пестощі, раптово налякано відсахнувся, коли чоловік намацав під шерстю нерівну кірку іще не загоєної рани. — Ти з кимось побився?

Собака опустив голову, відступаючи до стіни, ніби намагався втекти чи принаймні злитися з нею. Лектер з натугою зітхнув — важко було неправильно інтерпретувати таку поведінку.

— Тебе вдарив хтось з будинку? — звісно, він не міг очікувати на відповідь, але иншого пояснення не було, а що найбільш кепсько — Ганнібал і запитати нікого про це не міг, тож лише витягнув ще одну ковбаску і простягнув її Віллу, тут-таки відходячи, щоб не турбувати пса. Однак, марно — щойно той закінчив їсти, то сам наблизився до чоловіка, тицяючись мокрим носом у широку долоню, ніби дякуючи.

Тож, Лектер знайшов заняття, яке гарантувало б йому задіяні мозок та руки. Почухав за вухом Вілла, прощаючись не надовго, утім, як то пояснити собаці, що йшов за ним назирці аж до Університетської, і, здавалося, пішов би і далі — та в аптеку не пускали з тваринами. Придбав усе необхідне, пропустивши повз вуха зауваження фармацевта, мовляв, чого просто не взяти перекис, навіщо обов’язково хлоргексидин, та іще й 2%-й? Промайнула думка, що, певно, хлопчині недостатньо платять, але чи було це виправданням для непрофесіоналізму і роздавання непроханих порад? Точно ні.

Правду кажучи, Ганнібал не надто зрадів, побачивши біля під’їзду, а отже і біля Вілла, инших людей. Думка про те, що це могли бути ті ж, хто нашкодив йому, змусила щелепи стиснутися, зробивши вираз його обличчя іще більш суворим, однак, наблизившись, психіятр побачив лише дівчинку років дванадцяти, що обережно викладала перед собакою різні тельбухи, шматки печінки та м’яса.

— Я сподівався, що за Віллом наглянуть, поки мене не буде, — м’яким тоном почав він діялог. — Оленина?

— Ми з татком полюємо, тож і його годуємо. Тато каже, що буде неповагою до тварини просто викидати у сміття рештки, — упевнено відповіла дівчинка. — Я Ебіґейл, — вона простягнула маленьку долоньку для рукостискання і Ганнібал не міг зневажити цей жест — не лише тому, що був аж надміру (іноді) ввічливим та тактовним, а ще і через твердість та граційність, з якою дівча рухалося. Справді, вона була природженою мисливицею, зараз він бачив це чітко.

— Ебіґейл, ну чого ти так… — чоловік, що вийшов з під’їзду, замовк на півслові. — А ви ще хто?

Натомість, доктор міг доволі легко визначити, ким був незнайомець: бодай би він не звернувся до дочки, було щось, що об’єднувало їх, напевне, навіть не зовнішня схожість, а радше щось у поведінці, чи, як дехто полюбляв казати, «енергетиці». Але також він бачив у погляді чоловіка речі, що насторожували, дещо хиже і дикіше, ніж майстерність мисливця.

— Ганнібал Лектер, — доктор не став простягати руку для вітання — був майже певен, що йому не стануть відповідати. — Я друг Франкліна.

— Черговий мозкоправ? — батько Ебіґейл лише насмішкувато хмикнув. — Ґаррет Гоббс, приємно познайомитися.

— Навзаєм, — за инших обставин Ганнібал обережно вколов би нового знайомого зауваженням стосовно того, що, можливо, йому самому не завадила б терапія, але зараз мав нагальніші справи — в руках були антисептики та мазі, а про Вілла більше не було кому подбати. Можливо, ці люди могли його нагодувати, але не вилікувати.

— Дядьку, а можна я допоможу?

«Дядьку»… Лектеру довелося стриматися, щоб не засміятися. Ні в кого з його друзів не було дітей, так само як і серед клієнтів, тож він і забув, якими у хорошому сенсі безпосередніми вони бували. Хоча, авжеж, таке враження вони складали тільки протягом короткого часу, але ніщо хороше не триває вічно, чи не так?

— Ебіґейл, ти обіцяла допомогти матері з обідом, пам’ятаєш?

У голосі Ґаррета була інтонація, що притаманна лише дорослим, які чудово знають, що їхнім словам не опиратимуться, але ще намагаються вдавати із себе порядних батьків. Дівчинка завмерла, вагаючись між тим, щоб виконати свою обіцянку (а ніхто не дотримується свого слова так, як це роблять діти), та тим, що її насправді зацікавило.

— Віллу потрібно буде кілька днів для загоєння, тож я іще навідуватимусь, — вирішив полегшити їй муки вибору Ганнібал.

— А навчите мене лікувати тварин?

— А для цього тобі треба добре робити уроки і вступити до університету, — Ґаррет одноосібно вирішив завершити діялог, підштовхуючи дитину до входу в під’їзд і наостанок окинувши Лектера таким поглядом, що доктор був майже певен — той побачив у очах Ганнібала те ж, що той сам у Гоббса.

— Сумніваюся, що в університеті зараз можна хоча б чогось навчитися, — трохи буркотливо повідомив Віллу доктор, оглядаючи його рани — насправді, він переоцінив масштаб пошкоджень, і, можливо, за кілька днів собаці вже не знадобиться його допомога. — Хоча, з її наполегливістю й умінням пристосовуватися…

Чоловік обірвав себе на півслові. Хоча технічно він був не сам, та ніколи раніше не ловив себе на тому, що проговорював думки вголос. Але було щось заспокійливе у тому, щоб обережно перебирати шерсть кольору шоколаду, це дозволяло відпустити свідомість і дозволити рукам допомагати так, як Ганнібал допомагав колись людям. Особливе відчуття комфорту дарувало те, що собака довірливо опустив голову на його коліно і розмірено дихав, мужньо зносячи усі процедури.

Дивовижно, як, навіть не ставши іще його улюбленцем, Вілл зумів змінити психіятра.