Чернівецький різник

Під колесами мирно гуділа бруківка, а на фоні грала приглушена клясична музика. Попри те, що психіятрові треба було ще дещо владнати, він із надією дивився у майбутнє, тим більше, що від нього зараз відділяло лише декілька годин до зборів ОСББ будинку Франкліна. Щохвилини, а хвилини життя Ганнібала проходили у плянуванні та роздумах, ця надія викристалізовувалася у дедалі більшу впевненість — він був майже певен стосовно рішення, яке мали, серед усього иншого, ухвалити на тих зборах.

Зрештою, він ненавидів витрачати час на порожні балачки, тож завжди переконувався у тому, що його співрозмовник його почув.

Були також люди, що були надзвичайно зацікавленими у тому, щоб почути доктора. Зазвичай, авжеж, їм була потрібна від нього якась послуга і, знову ж таки, зазвичай він на таке подумки закочував очі, вважаючи за потрібне виконувати лише те, що може стати і йому у пригоді. Це і було першою причиною, з якої він зараз був у машині, а не спокійно сидів у будинку, не маючи нагальних справ у місті. Другою причиною було те, що «спокійно» сидіти однаково не вдалося б, оскільки той неспокій, що охопив його розум іще в неділю, ніби зумисне хтось потроїв.

Можливо, Ганнібал справді настільки поспішав закінчити усі свої справи (так ніби це змусило б стрілку годинника рухатися швидше), що порушив швидкісне обмеження. Можливо, молодому патрульному, що побачив за кермом дорогого авто вишукано вдягненого чоловіка, не варто було пропонувати тому «домовитися на місці».

Але доктор всміхався трохи задоволено, підписуючи протокол і передаючи його поліціянту з иншого відділу, що приїхав на виклик за підозрою у хабарництві. Це було небагато, але, якби Лектер не зробив би цього, то хто ж тоді?

Тим більше, що до часу, коли він прибув до місця призначення, сонце почало потрохи сідати, забарвлюючи стіни будинків у м’які кольори. Ідеяльні умови для не менш ідеяльного фото. Знимка архітектурної пам’ятки чудово пасувала до тієї колекції листівок, що їх чоловік мав намір замалювати на замовлення однієї релігійної спільноти, яка натомість пообіцяла підтримати деякі його ініціятиви у міській раді.

На правду, Ганнібал не очікував на таку пропозицію від такого сумнівного партнера, тим паче, що його здібності до живопису не були предметом обговорення широко загалу, на відміну від кулінарних, якщо, звісно, хтось із друзів не обмовився на якійсь із не його вечер. Та зараз доктора це мало хвилювало, адже будівля, яку він мав зобразити, вражала не лише цікавим архітектурним стилем, але й історією створення. Вірменська церква, збудована на кошти громади, католицького фонду та міського бюджету, та ще і спроєктована самим Йосифом Главкою — десь так Лектер уявляв узагальнення духу міста, в якому ще 150 років тому люди володіли мінімум чотирма мовами.

Зайвим було б сказати, що він приїхав на збори вчасно. Настільки, що встиг накидати приблизний ескіз того, що у майбутньому мало стати його дипломатичним містком. Між иншим Ганнібал роздумував над тим, чи не зайвою помпезністю було проводити звичайні збори ОСББ у Будинку офіцерів; звичайно, він вдягнувся відповідно до локації, але щось підказувало йому, що доведеться споглядати радше теятралізоване дійство, аніж дійсно прийняття якихось рішень.

І, авжеж, передчуття не підвело доктора. Він не вперше із таким стикався.

Жінки з більшою кількістю прикрас, ніж цього вимагала оказія, чоловіки в абсолютно однакових костюмах-двійках, яких відрізняли одне від одного лише різного кольору краватки та у рідкісному випадку — запонки. Нічого видатного, як він і підозрював. Варто було здогадатися ще з того, як бездарно вони усі припаркувалися у центрі міста.

Нічого, окрім неї. Вдягнена в строгу чорну сукню трохи вище коліна з багряним паском та такого ж кольору чобітками на невисоких підборах жінка прямувала до нього. Ганнібал трохи зніяковів через думку, що вона, мабуть, помітила, що з усього натовпу він вихопив поглядом саме її, однак підібрав достатньо пристойний комплімент для початку розмови.

— Докторе Лектер? Франклін попереджав, що ви прийдете, — пані чарівно посміхнулася та простягла руку для привітання. — Алана Блум.

— Приємно познайомитися, — він потиснув тендітну руку, злегка схиляючи голову. — Відверто кажучи, я здивований, що ви мене упізнали. Невже, правду кажуть, що постави хірурга не позбудешся?

— Ні, просто усих инших присутніх я знаю, тож неважко було здогадатися, що єдиний незнайомець — це терапевт Франкліна. Хоча я і не знала, що у вас дві спеціялізації.

— Отже, Франклін розповів вам про природу наших стосунків, — констатував Ганнібал рівним тоном, простягаючи жінці пластиковий келих із шампанським. Доволі непогано, враховуючи, що він очікував у найкращому випадку на колу в одноразових склянках. Та і вино приємно здивувало, хоча, можливо, це оскільки він мав слабкість до українських вин, попри свій потяг до клясичної вишуканости Франції. — Це наче комплімент із його боку, повірте, Франклін мало кому так довіряє. Він вважає вас хорошою людиною, пані Блум. До речі, я так розумію, він сьогодні не з’явиться?

— Дякую, докторе. Ні, він повідомив, що не зможе. Я була б здивована, якби рішення було протилежним, чесно кажучи. Його соціяльна тривожність нікуди не зникла.

— Натякаєте, що я поганий терапевт? — він посміхнувся з викликом.

— Аж навпаки, — з усмішкою заперечила Алана. — З професійної точки зору я бачу покращення у його стані, хоча я і не люблю аналізувати когось зі свого оточення. Даруйте, я забула згадати, що ми колеги.

— Психіятрія?

— Доктор психології. Перепрошую, я головую на зборах, тож мушу сказати вступне слово. Пізніше зможемо поговорити детальніше.

— А як щодо Вілла?

— Пізніше, — вона рішуче відставила келих убік. — Я ж маю знати того, хто його забере.

— Домовилися, — Лектер кивнув і зайняв вільне місце ближче до виходу, хоча знайти його видалося не так вже і просто: схоже, не лише він залишався байдужим до тематики зустрічі — заміна бруківки на хіднику, ремонт балконів, клумби, ще якісь побутові речі, які хвилювали жителів будинку та кількох сусідніх із ним. Саме тому Ганнібал не часто тішив збори власного ОСББ своєю присутністю.

Хоча, цій зустрічі він приділяв значно більше своєї уваги, ніж очікував від себе. І, зрештою, це виправдало себе, коли він почув, як пані голова терпляче пояснювала, чому імовірне перейменування вулиці не стане проблемою для них юридично, але полегшить життя в майбутньому. Апелювала і до того, що візитка з російським прізвищем на ній багато кого відштовхуватиме, на що адвокат, до якого Лектер раніше звертався, лише пирхнув, нехай, і до того, що їхні діти колись глянуть на місце реєстрації і запитуватимуть, що це за дядько такий, названий на честь Львова. Правду кажучи, він сам, якби плянував дітей, не хотів би бачити у їхньому свідоцтві ні краплі російського.

Однак, як би пані Блум не намагалася привернути увагу громади до питань благоустрою, не це було основною темою для обговорення. Він відчував це у стишених голосах та косих поглядах, зронених у напівтемряві стилізованих під канделябри світильників. Більшість із них, принаймні, з тих, що займали останні ряди, ближче до шведського столу, прийшла сюди радше заради «panem et circenses»1 , аніж для розв’язання конкретних проблем. На їхній захист, хоч Ганнібал і не волів їх виправдовувати, жодне із обговорюваних питань не було нагальним.

— Сподіваюся, ви не занудьгували?

— Не знав, що ви така прихильниця дерусифікації, — м’який тон чоловіка натякав на те, що це комплімент.

— Хіба я справляю инше враження?

— Зовсім ні. Та, думаю, ви знаєте, що більшість людей навіть зараз ставляться до цього питання доволі індиферентно. Ваші сусіди не виняток.

— Знаю, — вона розчаровано стенула плечима. — А ще я зрозуміла, чому ваше обличчя видається таким знайомим. Варто було очікувати, що це через комісію з дерусифікації.

— Перепрошую, ви є членкинею тієї комісії? Просто я маю відмінну пам’ять на обличчя, але не думаю, що ми зустрічалися.

— О ні, не безпосередньо. Я не мала змоги бути присутньою на тому засіданні, на якому ви виступали із гостьовою промовою, але я бачила її в записі. Храни Боже журналістів «Чернівецького променя», — Алана зніяковіло пожартувала.

— Тоді мені ще більш приємно зустріти людину, яка розділяє не лише одну професію зі мною, але й захоплення робити місто кращим, — Лектер щиро посміхнувся. Цього разу він не навмисне сказав це як комплімент, але було приємно побачити таку ж усмішку у відповідь.

— До речі, ви ж не викладаєте психіятрію, так? Инакше було б доволі дивно, що я ніколи не зустрічала вас ні у раді, ні в університеті.

— Ні, я надаю перевагу консультуванню пацієнтів, хоча час від часу мої колеги із Вільнюса та Флоренції запрошують провести якісь лекції для їхніх студентів. Можливо, якби в Буковинському університеті поділяли мої цінності, я б налагодив співробітництво і з ним також.

— Ви звучите так, ніби навчалися або викладали у нас в БДМУ, — із розумінням кивнула Алана.

— Справді, здобував освіту хірурга там, — власне, радше «тут», враховуючи, що корпус закладу з иншого боку площі. — Однак із переїздом до Литви змінив і спеціялізацію, і альма-матер. Хай там як, а мені приємно знати, що в університеті ще залишилися ідейні викладачі, це повертає мені надію в наших майбутніх лікарів.

— З ваших уст все звучить так, ніби ваше навчання було сто років тому, — жінка коротко засміялася. — Перепрошую, якщо це нетактовне запитання, докторе Лектер.

— Скажімо так, я навчався там ще тоді, коли університет був лише інститутом, — підіграв Ганнібал, не бажаючи, щоб нова знайома почувалася незручно. Тим паче, що це однаково залишало їй діяпазон для здогадок між 1944 та 1997 роками. — І ви можете називати мене Ганнібалом.

— Алана, — вона ще раз простягнула руку. — Приємно знову познайомитися. Сподіваюся, ви не на машині, бо я б хотіла попрощатися із Віллом, перш ніж ви його заберете.

— Я міг би вас підвезти.

— Боюся, мене неправильно зрозуміють.

— Боюся, ви вже дали своїм сусідам привід для пліток, лише заговоривши зі мною, — не те що б Ганнібал почувався винним, але такого роду обговорення завжди його відштовхували.

— Маєте рацію, їм для цього багато не потрібно. Гаразд, — розслаблено стенула плечима жінка. — Навряд чи я зустріну когось із колег чи студентів о такій порі.

— Тепер це майже звучить, ніби ви мене соромитеся, — доктор самовдоволено посміхнувся, знаючи, що в реяльности все діягонально протилежно.

Дорогою стояла незручна тиша, тож Лектер відчував майже фізичну необхідність перепросити за те, що, знаючи його стиль спілкування, можна було беззаперечно розцінити як флірт. Однак, варто було йому дістати з багажника речі, що купив для Вілла, як вираз обличчя Алани пом’якшився. Вона узяла з його рук м’який, однак міцний шкіряний нашийник і схвально кивнула.

— Даруйте, Ганнібале, на мить я подумала, що ви намагаєтеся мене причарувати задля того, щоб справити хороше враження. Утім, я бачу тепер, що ви справді дбатимете про Вілла.

— Це ж ви привели його сюди? — з розумінням схилив набік голову Лектер.

— Так, іще минулої зими. Він був ніби іще цуценям, можливо, з пів року, я просто не могла залишити його на вулиці, — однак, звівши очі на чоловіка, Блум зрозуміла, що не мала виправдовуватися.

— Справді, минула зима була суворою, — задумливо протягнув він. — Здрастуй, Вілле.

Ганнібал стояв осторонь, дозволяючи жінці попрощатися, тож саме вона надягала на собаку нашийник, саме вона трохи тремтячими руками передавала йому повідець. Це змусило психіятра замислитися, чому ж Алана не узяла Вілла додому, як пропонував Франклін. Хоча, звісно, це його не стосувалося і лише грало йому на руку.

— Приходьте до нас із Віллом на вечерю якось, — він простягнув їй картку із акуратними сріблястими літерами. — Це візитка для пацієнтів, тож там є й адреса.

— Дякую, Ганнібале. Не затримуватиму вас більше, оскільки теж маю певні обов’язки. На все добре.

Вони обоє ще стояли трохи перед будинком, коли Алана уже пішла, ніби примирюючись із тим фактом, що це більше не дім Вілла. Та і Ганнібал трохи нервував стосовно того, як собака влаштується в машині та в новому домі, адже запал, що змусив його спершу прийняти рішення про домашнього улюбленця, тепер потроху спадав, поступаючись місцем роздумам про усі ті нові обов’язки, що їх чоловік на себе узяв.

Одначе Вілл виявився не тільки добрим, але і доволі терплячим, стоїчно зносячи і шлях додому дорогою з бруківки, і ванну з шампунем. Власне, останнє заняття грубо перервали, коли телефон Ганнібала задзвонив. Було близько дев’ятої, тож він мав повне право не брати слухавку, але із неї лунала поліцейська сирена, а це означало лише одне.

— Слухаю, Джеку? — чоловік нашвидкуруч обтер долоні від вологи і відповів на дзвінок, паралельно оглядаючи ванну на предмет масштабів руйнування. На щастя, не було нічого такого, що не можна було виправити за допомогою одного вологого прибирання.

— Докторе, я можу попросити вас проконсультувати мене стосовно справи?

— Просто зараз?

— Боюся, що так.

— Невже вбивство?

— Розповім на місці.

Чоловік з нелегким серцем поклав слухавку, дістаючи великого рушника для Вілла. Після купання той здавався трохи спантеличеним, але від цього тільки більш зворушливо-гарним, тож Ганнібал не міг відмовити йому у смаколику, хоч вони обоє і повечеряли. Дзвінок у двері застав доктора на кухні, коли він саме вмикав кавоварку. Отакої, Джек справді поспішав.

— Доброго вечора, докторе, — чоловік зайшов, ввічливо скидаючи взуття та верхній одяг. Зрештою, це був не перший його візит до психіятра. — Даруйте, що мав висмикнути вас ось так проти ночі.

— Не перепрошуйте, Джеку, якщо комусь загрожує небезпека, хіба клятва Гіппократу не диктує мені діяти? Ходімо на кухню, щось підказує мені, що на вас чекає безсонна ніч, тож кава не завадить.

— Дякую, докторе. Бачу, ви завели нового улюбленця?

— Це Вілл. Вілле, познайомся із керівником Головного управління поліції, Джеком Кроуфордом.

— До речі, стосовно поліції, чув, що у вас стався неприємний інцидент сьогодні?

— Радий чути, що ви так само уважні до того, що відбувається у вас у відомстві.

— Не достатньо уважний, якщо таке ще просковзує час від часу, — Джек втомлено опустився у крісло, стискаючи у руках горнятко із кавою, що йому простягнув господар будинку, і відпиваючи з нього, забувши навіть додати цукру. — Однак, проти нього уже йде службове розслідування і хлопця відсторонено від обов’язків. Перепрошую, що ви із таким стикнулися, останнім часом мені було узагалі не до того.

— Отже, моя здогадка правильна — сталося вбивство?

— І ми припускаємо, що не одне, — з тугою визнав поліціянт. — Спочатку були лише зникнення жінок, тут, у місті, і в області, тож ми вважали, що це Сорокопуд, але останнє вбивство…

— Не кажіть.

— Судячи із почерку, Чернівецький різник повернувся.

• 1«хліба та видовищ»