Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
День 5. Босі ноги.
Початок XVII століття.
Шікамару, бувало, заходив сюди. Тут наливали смачне саке, ходили гарні жінки, чия присутність на диво його не дратувала. Йому подавали духмяний кізамі, залишали нагріту пляшку — і давали спокій. Господар цієї очаї знав, що Шікамару краще не турбувати дрібницями, і навіть гейшам наказував не відривати його від думок.
Та бувало й таке, що Шікамару приходив з Хіданом. Точніше, він приходив сам, тому що знав, що Хідан вже очікував на нього. Шікамару не зміг би згадати, коли та за яких обставин вони познайомилися. Здавалося, це було в минулому тисячолітті, чи вчора по обіді. Вони добре один одного знали, хоч Хідан не зміг би й сказати, де Шікамару живе, а Шікамару — якого кольору в Хідана очі.
Це, проте, не скасовувало того, що Хідан був найнахабнішою людиною в його житті. Він часто за себе не платив, розмахував чаркою так, що з неї виливався весь кап; ліз до гейш цілуватися і за це часто опинявся виставленим за двері. Звісно ж, кожного разу Шікамару домовлявся з господарем, аби Хідана пустили знов. І кожного разу Хідан наново порушував свої обіцянки “більше не здіймати бучу”.
Цього разу він теж був тут. Лежав біля повної чарки саке з розпущеними полями кімоно і курив кісеру. Його чарка була порожньою. До біди.
Шікамару голосно відкрив двері й примружився. Не знати чому саме сьогодні Хіданова присутність до біса його дратувала. Він радше посидів би в тиші й диму, потім послухав би пісню у виконанні однієї з гейш. Ніяких тобі п’яних розмов, ніякого голосного сміху і дурнуватих жартів.
Та Хідан ніколи не йшов, навіть коли просили. Тож Шікамару зітхнув, закрив двері й близько сів до Хідана. Може, хоча б так його замучить совість і він піде. Шікамару на це сподівався.
— Я вже думав, ти не прийдеш.
Хідан усміхнувся і перевернувся на бік. Поклав голову на долоню, занурився пальцями в сиве волосся. Він завжди рухався так — обережно, скрадаючись; наче змія. Шікамару опустив погляд із самовдоволеного обличчя і наткнувся на оголені груди. Ніби на вулиці зовсім не сипав сніг і не грав січень місяць.
— Дорогою мене затримав якийсь селянин, — Шікамару підніс чарку до губ і подмухав, та саке виявилося давно холодним, — просив милостиню. Схоже, справи в них зараз йдуть зовсім худо.
Кімната наповнилась димом, коли Хідан припав до трубки.
— І що? Ти йому щось пожертвував? — запитав він.
В очах грав вогник; Хідан ніби прохався на чвару. Він знав, що в Шікамару, попри великий розум, ніколи не було сил відмовити жебракові. Хідану ж про милосердя можна було лише мріяти. Шікамару поставив чарку і цмокнув.
— Сам знаєш.
Хідан вишкірився в трубку.
— Лишень мовчи, бо ніхто тебе до слова не просить.
Шікамару витягнув з-під себе ноги та впер в Хіданове стегно. Забрав трубку прямо з-під його носа, набив нового тютюну і закурив. Дим, що той туман, зайшов крізь одне вухо і піднявся до стелі крізь інше. Він мріяв про це, певно, весь день.
— Якби хотів, сам би напросився.
І дійсно. Якщо Хідану щось було потрібно, він завжди це здобував самотужки. Не чекав, доки камі-сама дасть йому знак, але і не ліз за молитвою до кишені. Шікамару часто дивувався: як така розпусна і лайлива людина може так часто бувати в храмі. А потім думав про свою дзвіницю, і все ставало на свої місця.
Шікамару затягнувся і глянув на Хідана крізь дим. Жінки його не любили, та сам він постійно до них чіплявся. В Хідана завжди був хвацький вигляд, здавалося, що він жив лише заради сварок і бійок. Він був пихатим, язикатим і завжди шкірився, як напитий молоком кіт. Нічого ніколи не проходило повз нього. Та жінки його все ще чомусь не любили.
Шікамару ковзнув босою п’ятою вздовж Хіданового стегна. Шкарпетки довелося зняти, тому що ті зовсім змокли від снігу. Ноги у нього завжди довго нагрівалися, та чомусь чуже тепло швидко їх розпекло. Шікамару нахилився назад і сперся на долоню, коли його погляд впав на пусті чарки.
— Ти сьогодні зовсім не пив, — констатація факту. Хідан лиш усміхнувся, а його рука непомітно потягнулася вниз.
— Не горів бажанням. Але ж ти без чарки розмову і зо п’ять хвилин не протримаєш?
У відповідь Шікамару припав до трубки. Все він про нього знав — цей бісовий вуж. Шікамару не помітив, коли гаряча долоня Хідана лягла на його стопу. Грубим пальцем він напрочуд м’яко торкнувся щиколотки, ковзнув вище, зачіпаючи долонею темні волоски.
Крізь дим Шікамару не міг вгледіти Хіданове лице. Та коли той розвіявся, першими він побачив очі. Яскраві рожеві очі. Камі-сама…
Рука зникла так само швидко, як і з’явилася. Проте Шікамару вже, схоже, не зміг би думати про щось інше, крім того палючого тепла, що ним горів Хідан. Якби він дізнався про нього раніше, можливо, раніше б і зрозумів, чому ж жінки так його не любили.
Шікамару глянув на Хідана: крізь дим і чарку саке все здавалося кращим. Навіть дурнувате лице тепер хотілося розгледіти ближче, а вологу долоню взяти у свою. Не виймаючи з рота мундштук, Шікамару підняв п’яту і ковзнув нею під поле кімоно. Навіть тут шкіра була пекучою, що червоний перець. Він наосліп потягнув ногу вниз, та ненавмисно зачепив сосок. Хідан здригнувся і міцно стиснув щиколотку.
— Хоч камі-сама мені скаже, чому в тебе такі холодні ноги? — посміхнувся він, а Шікамару враз зменшилось повітря в легенях.
Яскраві рожеві очі впали прямо на його пах. Потім все ж повернулися до лиця. Але зупинитися тепер стало ще складніше.
Шікамару заліз п’ятою всередину, в самий осередок тепла, потягнув її вбік — і кімоно легко розв’язалося, наче весь цей час трималося лиш на Божому слові. Хідан відкинув одне поле назад. Шікамару надавив йому на живіт, і той легко перевернувся на спину.
Зазвичай до моменту, коли Шікамару мав вертати з очаї додому, порцелянова хай-фукі була по вінця заповнена попелом. Він відклав кісеру вбік і сів на Хідана зверху. Та сьогодні вона, схоже, так і лишиться стояти порожнем.