Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
День 2. Книги.
Так склалося, що з часом фізичні носії інформації стали непотребом. Віртуальний простір витіснив книги та посібники; конспектування від руки спростилося до примітивного набору тексту на телефоні. Зошитами користуватися перестали, підручниками тим паче. Але кляті школи все ще існували — і це пригнічувало. Шікамару найбільше. Проблема була не в тому, що йому потрібно було складати екзамени або строчити есе. Ні.
Проблема була в тому, що це він проводив екзамени й задавав строчити бісові есе. Як вчителя вони дратували його найбільше.
Він не був старим, проте ще пам’ятав дні, коли шкільна бібліотека була бібліотекою, а не другою вчительською. І коли біля входу висіла поличка, де можна було залишити книги з дому. І коли багатенькі бісенята кидалися папірцями, а не коробками з-під обіду. Шікамару не був старим, але і бажанням жити не палав.
Проте існував аспект. І цей аспект щодня приводив його до функціонування. Аспектом Шікамару називав біолога. Хідан виглядав, як підліток, розмовляв, як підліток, і навіть пахнув, як підліток. Не в сенсі, що він здавався молодим, а Шікамару тягнуло до тінейджерів, Боже збав. Хідан просто був не при своїх. А бути при своїх в цій школі означало носити піджак, краватку і планшет в замизканому чохлі. Шікамару якраз був при своїх. Навіть занадто.
Хідан знав усі теми для розмов, але його улюбленою була література. Релігійна, зазвичай. Хідан, як і належить, носив сорочку і штани. Проте ще на початку йому, схоже, ніхто не сказав, що сорочка повинна бути білою, а штани класичними. Тож на кожен день в нього був певний колір сорочки й фасон штанів. Шікамару запам’ятав, що понеділками Хідан носив кольорову класику, аби не дратувати заспаних школярів. У вівторок гама жвавішала, в середу взагалі були блискітки. В четвер у Хіданового класу була фізкультура: він був у кросівках і безрукавці, завжди з дурнуватим написом.
Хідановий одяг суперечив усім шкільним правилам. Директор постійно казав, що своїм виглядом він закликав до неправомірних дій і бунтарства. Та насправді діти слухалися Хідана більше за інших. Іноді Шікамару заздрив йому, іноді не розумів. Але зазвичай він ним захоплювався.
Хідан був людиною сучасності. Розбирався в усіх новітніх технологіях, знаходив підхід до кожного учня. Не те щоб на Шікамару хтось жалівся, однак класу в нього ще не було, а користувався він зазвичай лише своїм планшетом або шкільним комп’ютером. Іноді ноутбуком когось з учнів. Шікамару можна було б назвати радше вчителем на заміну, аніж істориком з десятирічним стажем. Директор часто відхиляв його запити на зустріч, а в столовій йому не доливали сік. Часом здавалося, що Шікамару взагалі хочуть звільнити, але потім хтось хворів, і Шікамару знову ставав вкрай потрібним.
А ще так склалося, що єдиним, хто обідав з Шікамару, був Хідан. Шікамару не знав, чи це було його особисте бажання, чи Хідана посилали до нього через жалість. Та це не важило. За обідом вони обговорювали все, що зазвичай обговорювали справжні тридцятирічні чоловіки: нові фільми, шкільні драми й жахливий смак картопляного пюре. З Хіданом Шікамару почувався молодшим. Кілька дівчат з середніх класів навіть придумали цьому назву — Хіданомен.
Тож Хіданомен діяв подібно до зілля молодості, чи енергетику. Шікамару ще до кінця не розібрався. Після нього хотілося працювати, але не хотілося докучати школярам. Уроки, що Шікамару вів їх після обіду, були серед учнів найулюбленішими. Тоді вони могли легко вивести його на безглузду розмову, або вмовити подивитися фільм. Звісно ж, історичний.
Й іноді здавалося, що ще більше Хідан здивувати не зможе, і Хіданомен лишиться на тому рівні, на якому й залишався. Однак одного разу на обід Хідан прийшов з книгою. Тоді Шікамару відклав планшет і сів ближче.