У школі знову стає до безумства тихо, варто лише дзвінку повідомити учнів про початок чергового уроку. Ще не встигає до класу зайти вчитель, не встигають прокинутися після недовгого сну деякі учні, не з’являється на дошці нова тема для конспектів, а Бомгю в цей час уже щось дуже уважно намагається чи то написати, чи то намалювати в товстому зошиті, зовсім не відводячи від жовтуватих сторінок погляду.
— Що з тобою? — і знову техьонів голос чується поряд.
Тихий, обережний — хлопець ще пам’ятає той не радісний досвід у їдальні, через який він боявся підійти до Бомгю два дні. Хто ж знає, що він зробить цього разу?
Але однокласник навіть не звертає на нього уваги. Просто малює, малює, малює, майже не відриваючи ручки від паперу, ховає обличчя за довгим волоссям, тяжко та досить шумно дихає. Він виглядає зараз якось навіть лячно — повністю захований у невідомих конспектах, відсторонених від усього світу навколо.
Він ніби й зовсім збожеволів. Наче щось змусило його так зачинити в собі все те, що до того не дуже радісно відкривалося іншим. Бомгю тепер навіть не пропалював поглядом спину Кім Мінджон.
Техьон більше до нього не звертається — йому вже достатньо того жаху, який відбувався в їдальні.
Здається, всьому іншому класові на нього взагалі було відверто начхати. Зайняті своїми справами, вони дуже рідко звертали увагу навіть на викладачів. Чи то повторюючи щось дуже важливе, чи то намагаючись випросити у хитрого однокласника хоча б якусь знижку на списані відповіді — не важливо як, але кожен із них справді був зайнятий лише самим собою. І Кім Мінджон також.
Бомгю дуже сильно кортіло просто зникнути з цього класу, школи, міста, з цього чортового світу. Просто розчинитися у повітрі, залишивши на згадку про себе хіба що легкий аромат чужих парфумів. І ніколи, нізащо не повертатись назад. Не дозволяти знову нікому залізти до себе в душу, у серці, та в будь-що з того, що належить хлопцю.
На жаль, у цьому своєму житті він віддав усього себе не в зовсім надійні руки.
— Чхве Бомгю! — голос учителя було почуто зовсім не так скоро, як жінка на ті розраховувала.
Вона кілька разів кликала його за прізвищем, ще трохи — за ім’ям, а потім двічі і за тим, і за тим, щоб хоч якось привернути увагу учня.
Бомгю ліниво піднімає на неї погляд. І виглядає він так змучено, так блідо й слабко, ніби прямо тут і зараз може знепритомніти.
Жінка одразу змінюється в обличчі. Вже в її очах немає навіть малого натяку на гнів — одне хвилювання. Дивиться на хлопця з якимось зовсім сильним переживанням, ніби він от-от заплаче. Бомгю хотілося б в цей момент опинитися з нею в кімнаті віч-на-віч, та на жаль це все вже бачать надто допитливі однокласники.
— Можеш йти? — її голос віддається в голові Бомгю якимось легким запамороченням.
Хлопець не відповідає одразу. Поглядом шукає очі Мінджон у кабінеті, трохи лякається від тієї кількості уваги, яку так радісно йому запропонували однокласники разом з викладачкою, і лише тоді заспокоюється, коли, серед безлічі інших, нарешті знаходить знайомий кавово-карий колір.
— Думаю так.
— Я його відведу.
Знову цей знайомий голос не дозволяє вчителеві навіть почати щось говорити. Знову Бомгю губиться і зовсім не знає, що сказати. Знову вона буде дивитися на нього, ніби зі знущанням.
Знову.
Знову.
Чому це знову відбувається?
— Краще не треба, Мінджон, — голос учителя звучить так невпевнено і налякано.
— Все нормально, — дівчина підводиться зі свого місця. Усміхається жінці, одразу ловлячи на собі зовсім не схвальний погляд. — Я впораюсь.
Краще б хлопець все ж таки втратив свідомість…
* * *
Бомгю мовчки йшов поряд з дівчиною. Опустивши погляд, з особливою цікавістю роздивляючись подряпини від туфель та кросівок на підлозі, він просто тихо дозволяв себе тримати за лікоть, ледь впоравшись з тим хвилюванням, яке неприємним клубом застрягло десь між серцем та легенями.
Хлопець відчував посмішку Мінджон навіть тоді, коли на неї зовсім не дивився. Вона наче знала кожну його маленьку слабкість, ніби могла чути й бачити кожну дурнувату мрію чи сон. Настільки сильно ця дівчина вже звикла до тієї безглуздої захопленості, яку їй так радо дарував Бомгю, гарно завернутою в подарунковий папір і зав’язаною яскраво-кораловим бантиком. Він віддавав Мінджон себе разом із цим повністю безкоштовно — просто за те, що вона існує.
Дівчина й забирала. Не лишаючи на згадку навіть меншого з усього того, що б могла. Простого поцілунку без натяку чи сенсу, простої щирої посмішки. Мінджон ховалася від Бомгю, хоч і була поряд завжди. І ховала його поруч із собою, наче кішка, що залишила живою здобич-мишку, аби лише більше познущатися.
— Не думай про те, що було вчора, — нарешті чується її тихий голос у холодному шкільному коридорі.
Хлопець тільки сильніше блідіє, стискається, відводить погляд униз.
Він не може не думати про вчорашнє.
— Тобі ж краще буде, — може здатися, ніби Мінджон за Бомгю хвилюється, але ні. Нічого близького з переживанням ці емоції не мають — просте глузування, знущання, насмішка.
Він розуміє це, хоч й менше всього на світі хоче визнавати. В його очах ця дівчина — назавжди ідеальна, неймовірна, недосяжна. Такі як вона, наче, не повинні бути кимось настільки жорстоким й божевільним.
— Начхати, — Бомгю говорить це так тихо, щоб ніхто не чув. Просто для себе, аби хоча б трохи полегшити той нестримний вир емоцій, що накриває його з голови й до самих п’ят.
Але, судячи з того, як стислася жіноча долоня у хлопця на передпліччі, Мінджон його все ж почула. Та зовсім нічого не сказала у відповідь.
Насправді, Бомгю дуже сильно хотілося, щоб вона говорила з ним постійно. Про щось безглузде, чи взагалі ні про що. Про все, що завгодно, або нічого — аби лише чути цей голос, розуміти, що він призначений саме цьому хлопцю, посміхатися на дурнуваті чи дуже й дуже кумедні жарти. Та все що завгодно — навіть якщо Мінджон буде просто на нього кричати. Це було б найбільшою та найціннішою нагородою за всі ті страждання, через які Бомгю проходить через неї щоранку, щодня й щоночі.
І це, певно, єдине його бажання, якому не судилося ніколи здійснитися.
— Я вже можу тебе відпустити? — в голосі Мінджон не відчувається зовсім нічого із знайомих для Бомгю емоцій.
Він наче образив її просто тим, що не мовчав. Просто тим, що знову спробував зробити щось першим. Просто тим, що дозволив собі не ховатися за надією на те, що колись ця дівчина помітить його хоча б краєм ока.
Не відпускай.
Нізащо.
Ніколи, чуєш?
Бомгю ледь помітно стискає холодну долоню в кулак. Міцно, так щоб навіть стало боляче. Ледь не до слабких ран на тонкій шкірі. Хлопцю просто хотілося триматися так само за Кім Мінджон — настільки заховати її в собі, настільки закарбувати цю дівчину у своєму житті, щоб жоден не мав змоги навіть поглянути. Бомгю хотілося, щоб вона йому належала.
Але Мінджон… Мінджон вже належить іншому. Хай і не фізично, хай цьому іншому чхати на це, але належить. Навіть зараз — вона ж не про Бомгю піклується, в жодному разі. Намагається приховати все те, що робить, те, дізнавшись про що навряд хоча б хтось на неї погляне звичайно. Особливо хтось на ім’я На Джемін.
— Так, — хлопець трохи зпізніло відповідає на її питання.
Відчуває, як одразу вислизає рука Мінджон з його передпліччя. Піднімає швидко зляканий погляд на її очі і знову завмирає, не в силах взагалі нічого зробити.
В очах цієї дівчини — власний Всесвіт Бомгю. Маленькі яскраві зірочки, яким лише привід дай і вони з величезним азартом зведуть тебе з розуму. Хлопець годинами готовий дивитися, довірятися цим очам, хай рано чи пізно через це загубить самого себе.
— Я почекаю? — Мінджон питає скоріше просто для того, щоб залишити маленьку відмітку і її особистому невеличкому списку добрих справ.
— Як знаєш, — Бомгю стискає плечима і нарешті, добряче пересиливши, придушивши в собі ідіотське бажання дивитися на неї безкінечно довго, відводить погляд.
Знаходить двері потрібного кабінету — білосніжні, помітні, як і належить. Вони в цьому коридорі, певно, здаються найчистішим із усього. Відчуття таке, ніби навіть у них чогось людського, щирого, чистого у сотні разів більше, ніж у двох підлітків разом.
Мінджон ховає обидві долоні у карманах теплої кофти. Легенько кусає нижню губу, що й без цього вже давно знизана маленькими не сильно болісними подряпинами, залишає слід від свого погляду на чужій блідій і холодній щоці, щось собі думає тихо.
Бомгю чекає, коли вона нарешті піде.
А Мінджон пальцями чіпляється за комір його сорочки — міцно так, по-своєму, — змушує знову глянути на себе, посміхається і зовсім слабко, майже невагомо торкається чужих губ.
У хлопця від цього весь світ навколо разом завмирає. Не дозволяє вдихнути нормально, повними легенями. Змушує в очах помутнішати, серце заколотитися в шаленому темпі, спогадам одразу виникнути в голові яскравими, швидкими, шаленими епізодами.
— Може допоможе, — дівчина відпускає його як тільки відчуває малі спроби відповіді.
Посміхається знову — якось по-дитячому, щиро, — і тікає.
Бомгю здається, ніби все, що його тільки могло хвилювати, раптово зникає лише від цієї маленької дівочої радості.