І знову Мінджон тікає з дому вночі.
Знову підлаштовує під тонку ковдру декілька м’яких іграшох, що заховані під ліжком, тихо відчиняє вікно, перевіряє, чи не вийшов випадково батько на ґанок палити знову після ще одного кошмару. Майже безшумно перелазить через підвіконня, без взуття стаючи на вологу траву і морщачись через відчуття того, що знову доведеться терпіти намоклі шкарпетки, спускає слідом кросівки та маленький рюкзак, накидає на голову капюшон та залишає вікно лише трохи, зовсім не помітно відчиненим.
Якби її батьки хоча б трохи більше нагороджували такою потрібною підліткові свободою, Мінджон навряд так тікала. Ось це ідіотське бажання втекти лише тому що це під забороною, бажання хоча б раз після цього бути спійманною, покараною, запертою у себе в кімнаті. Вони ж увагу приділяють тільки тоді, коли їм щось треба. Для неї це не є чимось поганим - якби не їхня байдужість, навряд Мінджон затримувалася так сильно після школи, — але іноді все ж хотілося почути від них хоча б щось.
Дівчина намагалася поговорити з матір’ю сьогодні. Підійшла до неї під час вечері, сором’язливо та тихо привіталася, але одразу зникла з кімнати, варто було лише побачити на столі поряд із нею пляшку недешевого вина.
Тому Мінджон знову ховається від неї та того чоловіка, якого навіть в голові не вдається прозвати батьком, скільки не намагайся. То її чоловік, матері. Для дівчини він чужий, хоча й через нього вона взагалі тут є. Шкода, що є. Краще б вона не народжувалася.
Принаймні, саме так думає Мінджон, знову слухаючи на повну гучність Chase Atlantic, дозволяючи вуличним ліхтарям слабко освічувати її маленьку фігуру, ховаючи обличчя за капюшоном, долоні — в карманах теплої кофти, а себе — в тому велетенському світові, який відкривається їй усіляко майже кожної ночі. Він чомусь єдиний, хто зустрічає дівчину так радо. Завжди зігріє, наче обійме, навіть поцілує ніжно у чоло зустрічним вітром. Світ, рідна вулиця зробить будь-що, аби лише Кім Мінджон не почувалася настільки самотньою серед восьми міліардів таких самих однакових маленьких людей.
Вона довго-довго йде освітленою вулицею, хай навіть майже біжить. Настільки довго, що вже встигає прослухати одну й ту саму пісню на повторі більше семи разів. Здавалося, наче Мінджон й взагалі встигла загубитися за той час, доки йшла знайомим маршрутом додому до Бомгю. Але ні — от-от, зовсім недалеко, видно яскраву вивіску знайомого хостела, за яким до хлопця щонайбільше хвилин п’ять.
На обличчі одразу з’являється слабка посмішка. Дім однокласника — єдине місце у цьому великому місті, де відчувається хоч щось. Від неймовірного болю, до тих самих почуттів, які в ній викликає Джемін. Єдине місце свободи, єдине місце, де її взагалі хоч якось люблять.
Хоч якось…
Хай будь-що з нею станеться — Мінджон завжди в першу чергу приходить до нього та його батьків. Вони так сильно впевнені, що у підлітків щирі та міцні стосунки, так обожнюють дівчину просто за факт її існування у кімнаті сина. Від цього вона відчуває себе ще більш безглуздою.
Мінджон пришвидшує крок, як тільки поглядом вихоплює знайомий паркан. Вже уміло перелізає через нього, перекидає до цього рюкзак, тихо спускається на траву. Чеше за вухом пса, який вже настільки звик до неї, що навіть радіє від таких нічних візитів.
— Це тобі, — Мінджон дістає з рюкзака пакет з декількома кістками, кидає їх собаці, посміхається і нарешті підходить до вікна знайомої кімнати.
Знімає з себе навушники, залишаючи їх прямо на плечах, підіймається навшпиньки і тихо стукає.
Раптом після цього здається, наче всі звуки навколо стихають. Так відбувається завжди — Мінджон прислухається до того, як Бомгю встає одразу з ліжка, як швидко надягає халат та капці і підходить до вікна. Зустрічається з дівчиною поглядом — схвильованим таким, але радісним. Він вже настільки звик до такого, настільки чекав кожного такого вечора, що навіть поставив у кущах поряд невисоку драбину, аби Мінджон було хоч трохи зручніше знову потайки залізати до нього вночі.
— Привіт, — він усміхається щасливо і зацікавлено спостерігає за тим, як дівчина вже знайомим шляхом забирається в кімнату хлопця.
Підставляє драбину, хутко взбирається по ній, сідає на підвіконня та тихо скидає донизу кросівки. Повертається обличчям до Бомгю, трохи хмуриться і нарешті опускає ноги на теплу підлогу в його кімнаті.
Зараз тут — так само темно, як і завжди. Єдине джерело світла в кімнаті Бомгю це місяць, який ледве освічує навіть третю частину його кімнати — настільки вона величезна, настільки батьки хлопця для нього все влаштували.
— Можеш ввімкнути світло? — Мінджон зупиняється посеред кімнати, поглядом намагючись знайти хоч щось цікаве на білосніжній стелі.
— Що? — Бомгю від цього трохи губиться.
Він весь час просто стоїть і мовчки на неї дивиться. На таку неймовірно прекрасну, близьку та далеку водночас. Стільки в Мінджон є того, що просто приліпляє його до неї, стільки в ній Бомгю може знайти ідеального, що іноді здається, ніби в Бога він вірить набагато менше, аніж в просту смертну дівчину з класу.
— Просто ввімкни світло, — в її голосі одразу чується невдоволення. — Я хочу тебе бачити.
У Бомгю всередині все раптом перевертається. Знизу живота наче щось настільки сильно, настільки приємно тягне, що йому здається, ніби від будь-якого погляду Мінджон зараз тут загубиться. Не встоїть на ногах рівно, впаде перед нею на коліна (хоча, насправді він вже впав давно) і більше ніколи не зможе підвестися. Настільки божевільні речі робила з ним ця дівчина однією своєю присутністю.
— Зараз.
Бомгю ледь не душить себе киснем. Просто киснем, який вони зараз ділять на двох.
Підходить на тремтячих ногах до столу, вмикає настільну лампу (на яскравіше світло в кімнаті, здається, ще рано розраховувати) і одразу повертається обличчям до Мінджон. Зустрічається з її пустим поглядом і знову не може нормально дихати. Хапається непомітно за край столу поряд, кусає губи і нервово бігає очима по її обличчю.
Вона настільки ідеальна, що навіть страшно уявити людину, в якій було б всього цього ще більше.
— Поцілуй мене.
І від цих слів у Бомгю остаточно зриває дах.
Знову,
знову,
бляха, знову…
Хлопець вже за звичкою, ніби автоматично, швидко підходить ближче до дівчини, торкається шкіри на її обличчі — так невпевнено, схвильовано, наче вперше за все своє життя. Недовго дивиться в очі Мінджон. Вони здаються такими сумними, загубленими та зовсім бездонними, що від одного лише її короткого погляду ледь встоїш на ногах.
— Ти…
— Замовкни, — Мінджон вже й не витримує сама.
Злегка стає навшпиньки, долонями хапаючись за шию хлопця і одразу цілує.
У Бомгю вкотре за цей вечір в голові відбувається абсолютний хаос, який знову не дозволяє нормально вдихнути.
Мінджон цілує його спочатку так обережно і боязко, наче це зовсім не вона та дівчина, яка сміливо та легко наступить та розчавить почуття, наче не робить цього вже довгий-довгий час. У неї губи ледь тремтять. Складається відчуття, ніби дівчина от-от заплаче, от-от вхопиться тонкими пальцями в халат, сховає у м’якій тканині обличчя і нарешті дозволить побачити хоч трохи тієї справжньої Кім Мінджон, яку так старанно від Бомгю ховає.
Хлопцю дуже сильно подобається подумки називати звичну Мінджон Вінтер. Вслух він такого ніколи не скаже — дівчина й справді ненавидить, коли в школі до неї звертаються не за іменем. Хоча, їй взагалі ніколи не подобається, коли до неї звертаються і не важливо як взагалі. Звична Вінтер — то та дівчина, яка сьогодні прийшла до нього додому, яка ніби наказала ввімкнути в кімнаті світло, першою його поцілувала сміливо так. Ось це та людина, від якої у Бомгю справді зривало завжди дах.
А справжня Мінджон від неї дуже сильно відрізняється. В таку хлопець якраз і закохався. Ще у першому класі старшої школи, ще тоді, коли в бібліотеці разом прибирали після не зрозумілого скандалу.
— Ти здаєшся крутим, — вона тоді зупинилася ненадовго, обіперлася на високу палицю і яскраво по-справжньому йому усміхнулася. Після сварки у їдальні, після того, як він зіпсував їй улюблену книгу. Просто тому що тоді він здався їй непоганим хлопцем, якому просто трохи не пощастило зустріти когось не такого.
Бомгю тоді на це нічого не відповів. Навіть не повернувся до неї обличчям, навіть не усміхнувся сором’язливо, не сказав нічого навзаєм просто тому що сказати було що.
Тоді Мінджон була справжньою. Милою, доброю дівчинкою, яка намагалася хоч трохи зрозуміти як влаштований світ. Не те, щоб вона була прямо зовсім наївною, але в порівнянні з тою Вінтер, яка зараз знаходилася у його кімнаті, цілувала його губи і могла дозволити собі в цьому домі будь-що з того, що вважається неправильним… Бомгю навіть страшно уявити, що насправді зробив з нею той хлопець, щоб зараз він не впізнавав в ній нічого, що до цього так сильно кохав.
— Бомгю, — Мінджон кличе його на ім’я, і хлопець одразу випадає із свого маленького сну про неї.
— Так?
Вона раптово припиняє його цілувати, раптово знову піднімає на нього свій одурманений погляд, облизує швидко і без того вологі від недовгих поцілунів губи. Робить кілька кроків назад, наче вже й збирається іти.
Бомгю не хоче її відпускати.
Не зараз.
Ніколи.
Інстиктивно піддається власним бажанням, робить крок їй на зустріч і зовсім слабко торкається передпліччя дівчини, намагаючись хоч якось зупинити, очима шукаючи на її обличчі хоч якийсь натяк на відповідь.
Йому справді хочеться плакати від того, що Мінджон так швидко сьогодні його залишає. Але…
— Бомгю, — дівчина знову повторює це, але настільки тихо, що хлопцю доводиться до неї прислухатися. Лише б нічого не пропустити, не загубити тієї тонкої нитки, якою він себе до цієї Вінтер прив’язав, — роздягнися.
І раптово у кімнаті вимикається абсолютно все. Разом з його серцем.