— Вінтер! — Мінджон чує за спиною знайомий дзвінкий дівчачий голос. Він наче посміхається їй, наче просто радіє одній тільки присутності дівчини тут. Просто так.
Мінджон так не подобається це ідіотське прізвисько…
— Вінтер, привіт!
Вона повертається обличчям до Джимін майже одразу — усміхнена наче й насправді, така ніби щаслива від її присутності поряд. Обіймає її, отримує зовсім легкий дружній поцілунок в щоку, а потім слухає знову.
Слухає знову про нього.
— Ми з Джеміном вчора були у парку, — дівчина так захоплено про це все розповідає, що навіть стає погано. Стільки закоханості, стільки щирості в кожному її слові, її очах. Мінджон дуже складно робити вигляд, ніби все нормально. — Він вперше представив мене друзям своєю дівчиною, уявляєш?
Дівчина відводить погляд у сторону і беззвучно сміється. Вперше? За рік? В це складно повірити. Вся школа знала про стосунки цих двох, а друзі Джеміна ані сном, ані духом. Настільки ж безглуздо, наскільки всі ці короткі незначні історії колишньої подруги.
— Круто.
Якби Джимін не була так захоплена розповідями про все, що вчора відбувалося на їхньому (вже стотисячному точно) побаченні, то, певно, помітила б, що нічого такого крутого Мінджон в цьому не знаходила.
Взагалі, їхнє спілкування тримається лише на тому, що у Джимін є хоча б якийсь зв’язок з Джеміном. Просто навіть коротке ввічливе «привіт» від нього — цього достатньо, аби терпіти кожну зустріч з нею, дозволяти залишати на собі сліди від тих ран, які навряд колись загояться. Їх не закриє жоден вечір вдома у Бомгю, не приховає жоден пластир з дитячими динозаврами чи ще чимось. Взагалі не існує в природі нічого такого, що могло б полегшити все те, що Мінджон відчуває. Вже навіть Джемін не допоможе — дивитися на нього просто неможливо. Занадто щасливий ідіот.
Дівчині якось складно віриться, що все це відбувається саме з нею — звичайною школяркою, зразковою ученицею, улюбленою дочкою. З кожним днем вона все більше і більше перетворюється на щось таке, що звичайні люди назвуть потім чудовиськом. Мінджон ніколи не любила рок, ніколи не дивилася горору раніше. Вона настільки боялася цієї банальної людської жорстокості, що поступово стала гіршою, за будь-якого з антагоністів якогось бойовика чи триллеру. Просто так, ні з чого. Через безглузді почуття до безглуздого студента.
Вона побачила Джеміна вперше десь роки два тому. Не пам’ятає точно — одразу він Мінджон вкрай не сподобався. Весь у чорному, на власній машині, з розкуйовдженим довгим і пофарбованим волоссям. Такий типу стандартний поганий хлопчик із безглуздих серіалів про кохання. Він ледь не збив дівчину на пішоходному переході. П’яним був, дозволив собі сісти за кермо.
— Ти жива? — Мінджон і досі пам’ятає ту схвильованість в очах та голосі. Здавалося, що в той момент алкоголь в його організмі не залишив вже ні сліду.
— Наче так, — і Джемін одразу впав на гарячий літній асфальт, видихнув з полегшенням, підвів погляд до неба.
— Більше ніколи не питиму, — наче звертався до когось, але зовсім не до дівчини поруч, — обіцяю.
Він свого слова дотримався.
Джимін й досі дивується, як взагалі так вийшло. Звикла вже до того, що хлопці його віку вже на перших побаченнях пропонують разом випити, чи пропустити кілька стаканів у себе вдома. Зазвичай їх навіть вік дівчини не зупиняє — школярка вона, студентка, дитина чи ще хтось там. А тут жодного разу навіть не зателефонував п’яним, не те, щоб принести до неї пляшку соджу.
Тоді Джемін відвіз Мінджон до лікарні. Та мовчала постійно, не дивилася на нього, усіляко робила вигляд, ніби зовсім тут не присутня. А він намагвся зав’язати хоч якусь розмову. Хоча б про щось. Можливо, з простої ввічливості, а може через бажання закрити їй рота на випадок, якщо вирішить писати заяву до поліції. В будь-якому з випадків, Джемін не мовчав.
— Ти студентка? — Мінджон відчувала його зацікавлений погляд на собі, коли той дивився на неї через дзеркало в машині.
Тиша. Тиша — то було єдине, що зустрічало хлопця в той вечір усюди. На вулиці, в машині, в лікарні. Чергова медсестра теж якоюсь мовчазною здалася, лише спитала що взагалі трапилося.
— Я в неї в’їхав трохи, — ці слова зустрів лише хмурий жіночий погляд. Більше питань не було.
Мінджон згадує той день кожного разу, коли Джимін говорить про свого коханого. Завжди перед очима те спочатку занепокоєне, потім зацікавлене, а потім дуже виснажене обличчя — медсестра змусила його обшукати значну частину міста в пошуках хоча б якогось натяку на цілодобову аптеку. До тієї ночі Джемін навіть не знав, що на цих вулицях така була лише одна.
— Не напишеш на мене скаргу? — він ніяково посміхається, жмуриться, чухає потилицю і зі сподіванням у очах дивиться на Мінджон, яка десь вже встигла знайти книгу і лежала на лікарняному ліжку, не сильно зацікавлено гортаючи нудні сторінки.
Дівчина піднімає на нього погляд. Навіть тоді вона не була такою прям балакучою, щоб це якось можна було порівняти з сьогоденням, коли навіть складно з кимось привітатися. Оглядає його зтурбоване обличчя, сумно зітхає, та знову повертається до книги. Тоді вона здалася йому справжньою дивачкою.
— Гей, я…
— Напишу, — Мінджон перебиває Джеміна одразу. Спокійним голосом, не зводячи з тексту погляд. Чує, як у нього одразу починає калатати серце, — якщо не принесеш мені апельсинів.
Хлопець з полегшенням видихає і навіть трохи сміється. Наче це справді можна назвати чимось кумедним.
— Добре, але давай завтра? До найближчого цілодобового кілометр.
Мінджон знову у відповідь мовчить.
А Джемін розцінює це як звичайну згоду.
* * *
— Тобі не набридло? — Бомгю не з першого разу чує поряд з собою знайомий голос.
Він весь час майже не зводить з неї погляду. Кожного дня, після четвертого уроку, у їдальні. Мінджон завжди, постійно з цією Джимін. Навіть тоді, коли та хворіє — вони проводять час у чатах, в соціальних мережах, не дозволяють собі втратити одна з одною зв’язок. Сміяться над якимись дурнуватими жартами одне одної. І для всіх ці двоє — приклад ідеальної дружби, поваги. Дівчата чомусь дуже сильно їм заздрять у будь-чому. «Не буває одночасно двох гарних подруг» — куди там! Хто ж тоді Кім Мінджон та Ю Джимін?
Так подумає кожен і кожна, хто не знає одну з них так, як знає Бомгю.
Вона з ним не спілкується. Вони не розмовляють на ідіотські, як би їх назвала дівчина, теми. Не витрачають час на дурні обговорення почуттів чи ще чогось. Але Бомгю і без всих цих зайвих, не потрібних пояснень розуміє — Кім Мінджон ненавидить Ю Джимін. Сильніше, ніж будь-кого іншого. Вона настільки сильно її ненавидить, що сама цього боїться.
— Бомгю, — голос Техьона знову чується десь поза зоною досяжності. Наче він зовсім не поряд.
Тримай друзів біля себе, а ворогів — іще ближче. Мінджон справляється із цим краще будь-кого іншого. Вона дійсно асоціюється у Бомгю лише з одним — небезпекою. Від таких людей йому все життя казали триматися якомога далі. Тікати, ховатися хоча б десь. Вони ж ніколи нічого хорошого не приносять, скільки не намагайся щось в них змінити. Але вийшло так, що тепер Бомгю з головою пірнає у Кім Мінджон, потопає в цій незрозумілій, зовсім не потрібній небезпеці. І ніхто не зупинить, не скаже «досить». Навіть якщо намагатиметься так само, як Техьон, який набридає лише своєю присутністю поряд.
— Бомгю.
— Відвали! — хлопець наче зривається раптово.
Різко встає з-за столу, долонею зачіпає тацю з їжею, перевертає все, що залишається у ній на підлогу, але навіть не дивиться туди. Його погляд спрямований на Техьона — розгубленого, почервонівшого від занадто великої кількості уваги. В їдальні все разом замовкло, затихло. Не спостерігав лише той, кого тут взагалі не було.
Бомгю дихає важко, дивиться в очі однокласнику якось зовсім люто, призирливо. Настільки, наскільки це взагалі можливо. Він зривається так вже вдруге. Вдруге за все своє життя — спочатку на батьків, тепер на Техьона.
Хлопець заплющує очі, спокійно видихає та відвертається від нього, навіть нічого не кажучи у виправдання. Знаходить у натовпі знайомі очі Мінджон — ті дивляться наче якось схвально. Наче Бомгю зробив щось таке, що заслуховує на повагу. І йому від цього раптово стає так неприємно на душі.
Бомгю вперше за весь час першим відводить погляд від її очей.
Забирає з підлоги свій рюкзак, закидує його на плече. Він навіть не питає, чи потрібна допомога з прибиранням у їдальні після всього того, що наробив. Не звертає уваги на всіх тих підлітків, які дивляться йому в спину з явним несхваленням. Не дозволяє Техьону сказати будь-що. Просто швидко тікає з їдальні, запхавши обидві руки в кармани шкільних брюк.
— Псих, — Мінджон одразу чує тихий жіночий голос позаду себе, варто лише Бомгю зникнути з поля зору.
— Закрий рота, — дівчина усміхається. Повертається обличчям до тієї, ловить на собі збентежений погляд, і одразу нахмурюється. — Ідіотка.
Вона це казала зовсім незнайомій дівчині, на очах у Джимін, яка зовсім не розуміла того, що взагалі могло тут відбуватися.
Вперше Мінджон взагалі не було шкода. Вперше вона рада була захистити когось, навіть якщо й так. Вперше Бомгю здався їй не пустим. Не ідіотською лялькою.