В холодний піт кидає від відчуття чужих льодяних тонких пальців на власній спині. Вони залишають на шкірі горючі, колючі сліди, змушують заплющувати очі, слабко кусати губи, ховати обличчя в чужій шиї. Здається, неначе ось-ось вони зірвуться незрозуміло на чому. Не відомо, до чого приведуть будь-які з тих думок, що залишали сліди у свідомості в той момент, та моменти до. Коли вони, в таємниці від батьків, випили на двох пляшку вина — ще зовсім діти, не здатні вчасно зупинитися.
Це її слабке місце — він знає.
Холодні руки все ще лишають на теплій, майже гарячій, шкірі спини неприємні сліди. Достатньо лише дівчині трохи поворухнутися, ледь вдихнути — і горло боліти починає з неймовірною силою. Навіть коли нічого не каже. Ті неймовірні відчуття, від яких просто зривало дах, не дозволяли їй думати ні про що інше — лише чуже тяжке дихання, тихенько на вушко, чи той погляд, на якому увесь її світ знову зникав далеко у забутті.
Хоча насправді їй було абсолютно начхати на того хлопця. Лише його голос, його хриплий, низький, до біса гарний збуджений голос — він тримав на собі всю цю увагу, наче фізично зв’язуючи дівчині руки, і не дозволяючи поворухнутися.
Мінджон знає — Бомгю боляче. Він вважає її наймерзеннішою та найпрекраснішою водночас. Це відчувається у тому, як обережно та владно її обіймають, з якою силою хлопець кусає ці ніжні дівочі губи, як страшно йому від однієї думки про те, що скоро ці поцілунки просто припиняться.
Та, на щастя, Мінджон сьогодні не в настрої. Вона дозволяє собі сильніше стискати у тонких пальцях пасма його волосся, частіше відкриває очі та тихо сміється над реакцією хлопця, трохи ближче до нього притискається (хоча куди ще!). Бомгю від цього справді стає погано настільки ж, наскільки й добре. Він не каже ані слова, доки чужі вологі губи залишаються на його — потрісканих, гарячих та слухняних. Не скаже, доки вона не встане з його колін, не накаже поглядом повернути її резинку для волосся, заховану далеко у карман джинсів (Бомгю знаходить у цьому щось таке неймовірно-особливе). І не промовить нічого, доки силует її не зникне за рогом вулиці.
Але поки що це все у майбутньому. У тих страшних думках, що кожного разу все більше руйнують його сон. Було б набагато краще, якби Мінджон залишалася у нього в квартирі, і вони прокидалися разом на його ліжку хоча б коли п’яні.
На її губах досі залишається стійкий смак вина. Червоне, напівсолодке — Бомгю його обожнює настільки ж сильно, як ненавидить. А Мінджон просто дозволяє йому це відчувати. Цей жахливий, та прекрасний одночасно напій, якого вже немає в пляшці, але досі лишається на м’якій шкірі.
— Мінджон, — хлопець не витримує. Він сильніше стискає її талію в руках, його голос зривається на тихий слабкий стогін, а губи лише на малу долю секунди відлипають від неї. Просто, щоб можна було хоча б на коротку мить Мінджон побачити — таку гарну, таку розкуйовджену, досі сильну та задоволену.
— Просто закрий рота, — дівчина на цей раз навіть не посміхається. Лише опускає одну долоню з волосся на його підборіддя, та сильніше притискається до все таких само сухих губ хлопця.
В кімнаті — темрява та тиша. Чутно лише важке, збите дихання, пришвидчене серцебиття обох, яке гулом ввідає у гулові, змушуючи ще більше потопати у всьому цьому, звідки зовсім немає виходу.
Вони не роздягнені, але відчуття, наче зовсім голі. Вони просто цілуються, але відчуття, наче ось-ось настане той самий момент, на який так чекав ці три роки Бомгю, і якого ніколи б не допустила Мінджон. Не з ним. Не в квартирі його батьків. Не в його кімнаті. Нізащо з Бомгю.
І це схоже на справжнє безумство. Він дозволяє їй користуватися собою, стирати об себе весь той бруд, що збирається на підошвах та в душі Мінджон, дозволяє ранити себе набагато глибше, ніж це може зробити будь-що з того, що є на кухні. Все те, що робить чи говорить ця дівчина, стає для нього новою, дуже болючою та невиліковною залежністю. І Бомгю просто не хоче нічого з собою робити.
Він може бачити її губи зараз. Вони все ще такі ж вологі від довгих поцілунків, майже червоні. Їх хочеться цілувати ще і ще, але ні — Мінджон має робити все сама. Цілувати, обіймати, залишати легкі червоні сліди на його шиї чи будь-де, дозволяти його рукам до себе торкатися. На все це Бомгю має отримати дозвіл. Інакше це божевілля просто припиниться.
Як тоді, коли він два роки та сім місяців тому запропонував їй сходити на побачення. Вони навіть знайомі не були, але Мінджон чітко дала зрозуміти, що познайомитися не вийде. Просто через те, що це не її наказом було.
— Відпусти мене, — і цей голос зовсім не такий теплий, як губи, якими ці слова промовляються.
Бомгю покірно прибирає свої руки за спину, дозволяючи Мінджон вільно встати з його колін. Дівчина легко забирає у нього ту саму резинку — просто легенько хитає головою в сторону його кишені. Збирає волосся у легкий хвіст, заправляє футболку назад у джинси, відкриває шафу Бомгю (від однієї про це думки у хлопця всередині все тремтить), дістає його спортивну кофту та мовчки накидає її собі на плечі. Поглядом питає (скоріше повідомляє) його про це і, отримавши зовсім не потрібний їй дозвіл, просто мовчки виходить із кімнати.
Мінджон робить так завжди, коли їй боляче. Приходить до Бомгю, без зайвих пояснень цілується з ним, дозволяє собі ним керувати, чудово знаючи, що він все покірно виконає, а потім просто йде. Навіть не кажучи банального «надобраніч». Вона ж не його дівчина — в чому тоді сенс?
Цього разу навіть не доводиться посміхатися та прощатися з батьками Бомгю. Їх просто немає вдома — хлопець казав, що ніби-то у відрядженні. Мінджон просто швидко спускається з другого поверху будинку, взувається і просто йде. Знає, що після неї двері на замок він закриє лише через декілька годин — раптом щось забуде, або просто захоче повернутися. Мінджон цього ніколи не робить, але раптом…
У неї в маленькому рюкзаку лежать масивні навушники. Мінджон дістає їх одразу, надягає на себе, вмикає на телефоні найближчий плейліст та просто повільно наче тікає якомога далі від того місця, де вже рік вона майже-як скоює злочин. Іншими словами ці відносини назвати не виходить.
Мінджон слухає Nirvana. Рок — це та музика, яку вона зможе слухати все своє життя. Є в ній щось таке, що залишає свої сліди на серці чи зацілованих губах. Щось таке, в чому дівчина вже давно змогла себе знайти — таку загублену, таку залишену напризволяще. І хоча майже ніхто з її оточення цього не розуміє, дівчина дозволяє собі слухати рок кожного разу, коли бачиться з Бомгю.
В цьому хлопцеві теж щось таке є, від чого захоплює подих. Він так покірно, так слухняно робить абсолютно все, що Мінджон скаже. Він дозволяє знущатися над собою, просити того, на що він фізично не здатний. Думати про це жахливо, та Бомгю наче бійцівська груша, яка в будь-який момент мочки прийме на себе всі удари, терпітиме кожне жахливе слово, сказане на свою адресу, і просто щасливо посміхатиметься, коли бачитиме її. Він просто божевільно закоханий. Хоча що тут можна любити?
Мінджон знову тихо сміється. Це і справді таке безглуздя. Вона знову втекла від нього, знову забрала його речі (і серце), щоб потім повернутися саме тоді, коли Бомгю буде важко для того, щоб змусити його ще сильніше плакати. Просто через те, що більше немає жодної у світі людини, яка дозволить так над собою знущатися.
Мінджон любить іншого — Бомгю про це знає. Той інший, — На Джемін - зустрічається з її близькою подругою. Просто тому що дівчина не встигла зрозуміти, почути себе до того, як це зробила Ю Джимін. І від одного тільки погляду на цю неймовірно щасливу пару, у неї паморочилося в голові. Мінджон переповнювала та неймовірна злість на себе та на всих інших, яку вона і залишала у кімнаті Бомгю тоді. Уявляла на його місці іншого іноді, намагалася хоч трохи вибачити себе за те, що робить, та все одно. Мінджон ненавидить себе за все, що з ним робить.
Хлопець за нею спостерігає — і це добре відчувається. Кожного разу проводжає поглядом, не в силах відірвати від її маленької фігури очей. Стоїть біля великого вікна своєї кімнати, тримаючи в долоні штори, дивиться мовчки та наче без емоцій зовсім. Доки всередині усе стискається, звертається в занадто неприємний ком у горлі. Бомгю так сильно любить над собою знущатися цими ідіотськими почуттями. Навіть зараз у нього в кімнаті звучить саме та пісня, яку ввімкнула для себе Мінджон. Чомусь він відчував це - ось цю невидиму нитку, що прив’язувала його до неї.
Бомгю, зізнатися чесно, все більше і більше від неї залежить. Сьогодні він навіть знайшов в собі сміливість залишити їй у сумці записку. Тремтячими руками виведений текст, з сухою краплею від однієї скупої сльози на ньому. Він писав це вчора весь вечір, сподіваючись, що рано чи пізно Мінджон до нього прийде знову.
І так — вона з’являється на порозі знайомого дому одразу після уроків. Розкуйовджена, схвильована, дуже й дуже зла. Цілує його, ще не встигнувши навіть зайти у дім, зняти мокрі від калюж кросівки, в душі проклинаючи себе за те, як сильно у хлопця від цього забилося серце.
— Начхати як, — Бомгю сам собі посміхається, притискаючи долоню до грудей, де все ще так само сильно воно б’ється, — головне, що завдяки тобі я все ще живий.
Силует дівчини зникає за рогом якраз у той момент, коли хлопцю вже на фізичному рівні погано від сильного бажання кричати. Просто нікому — просто на кімнату, шафу, ліжко, подушку, великого плюшевого ведмедя у кутку. Будь-куди, де ще надовго залишиться хоч якийсь натяк на неї.
І він кричить. Довго, сильно. Так, що дивно стає від того, що він не збудив сусідів.
Кричить, тому що більше за все на світі ненавидить Кім Мінджон.