Вілл давно помітив, як часто його торкається Ганнібал: поправити сорочку, ненав’язливо звернути на щось увагу, часом — «заземлити», коли те, що вони бачать на роботі щоденно, підбирається надто близько до чутливого серця.
Пізніше Вілл також помітив, що живе від одного такого доторку до иншого. Руки доктора дбайливі, кожен рух виважений і правильний, він немовби найкраща грецька статуя, що дивом ожила і стала ходити поміж смертних.
І саме з цієї причини Вілл ніколи не торкається Ганнібала сам: наче боїться «забруднити», змішати божественне із низьким і недостойним. Він лише дивиться — а зорова пам’ять у Ґрема через специфіку роботи розвинена достатньо, щоб носити чужий образ із собою постійно.
Називати його чужим боляче. Як і не мати можливості торкатися. Але Вілл не тішить себе марними надіями — хай би як мало він не знав про Ганнібала, але, очевидно, доктор значно старший за нього, і, найімовірніше, бачив людей, значно кращих за Ґрема.
Однією з причин, через які Ганнібал цікавий Віллу — їхня різниця у віці. Звісно, детектив це заперечуватиме. Звісно, він майже хотів врізати Беверлі, яка пожартувала, що у нього біди з татусем, раз він так липне то до Джека, а тепер до доктора Лектера. Та, зрештою, заперечувати це — шкодити самому собі.
Вілл Ґрем закохався у Ганнібала Лектера саме через те, що той настільки старший.
Розумніший (хоча Вілл саркастично відгиркуватиметься на будь-яке порівняння їхніх інтелектів). Уміліший (Віллу справді не варто дозволяти своїй фантазії рухатися у тому напрямку). І точно більш упевнений.
Ганнібал достеменно знає про кожен зі своїх талантів, про кожну зі своїх переваг над простими смертними, про те, який вишуканий вигляд має у костюмі і як його акцент змушує тугий вузол внизу живота Вілла розростатися надто швидко. Але той вчиться терпіти.
— Схоже, ти нарешті підібрав ідеяльні парфуми, Вілле, — голос психіатра на мить вириває Ґрема з роздумів, але ненадовго.
Вілл швидко помітив, який чутливий у Ганнібала нюх. Відповідно, від самого доктора завжди пахне неперевершено. Вілл скупий на слова, тож йому складно описати цей аромат інакше ніж «по-ганнібальськи». На щастя, одного разу після надто інтенсивної подорожі дитячими спогадами психіятр сам провів свого підопічного до особистої ванної кімнати. Ще і наполягав, щоб залишитись і потурбуватись про Вілла. Ніби набрякле від того, що довго стримував сльози, і заплакане обличчя — це найкраще видовище, яке могло бути у його житті.
Трохи заспокоївшись, Вілл раптом вихопив поглядом коробку з парфумами на верхній полиці й обережно, не розкриваючи, понюхав. Так. Це був запах, який залишали на ньому доторки Ганнібала.
Чоловік ще ніколи так швидко не вибігав із сесії. Опинившись у машині, дістав із бардачка якийсь зіжмаканий шматок паперу і ручку, швидко змальовуючи з пам’яті дизайн. Вже вдома додав кольору — і, хоч і без зайвої деталізації, перед його очима постала копія потрібного аромату.
Вілл почав шукати. Так, ніби від цього залежав успіх справи або те, чи буде йому чим снідати. Консультанти у магазинах косметики (а раніше Ґрем боронь боже не зайшов би туди сам) лише розводили руками: так, вони чули про цей аромат, але лімітована колекція, те-се, можемо спробувати підібрати щось схоже.
Здається, вони нарешті досягли успіху.
— Даруйте? — варто було Віллу перепитати, як до нього дійшов сенс сказаного. Ганнібал увесь цей час звертав увагу на те, як він пахне. А тепер зробив комплімент його парфумам.
— Твій одеколон. Цей аромат ідеяльно тобі пасує.
— Дякую, — чоловік опускає очі в підлогу, не знаючи, що іще сказати. І нащо оце доктор узагалі завжди проводить його до дверей? — Я доволі довго підбирав щось, що припало б мені до душі.
— Чи мені? — досить одного спантеличеного погляду на обличчя Ганнібала, щоб зрозуміти — той знає. Звісно, як можна було не зрозуміти, для кого ці майже місячні потуги з відтінками аромату. Цього разу Вілл не встигає сховати очі — пальці доктора торкаються його підборіддя, фіксуючи положення голови. — Що тебе хвилює, Вілле?
— Я не можу сказати, — важко видихає він. Хочеться, нестямно хочеться торкнутися Ганнібала у відповідь, тож Вілл обирає найбільш пристойний спосіб — обережно, самими пучками пальців бере чужий зап’ясток, немов той виточений із найтоншого кришталю, і прибирає руку від свого обличчя. — Я не хотів би руйнувати ті стосунки, які нам вдалося встановити.
— Ти не можеш сказати нічого такого, що змусить мене відвернутися від тебе, Вілле, — голос Ганнібала розважливий і від цього тільки гірше. Якби ж він тільки знав — та ні ж бо, він знає — наскільки привабливий у такі моменти. Наскільки сильно Ґрему хочеться зізнатися, звільнити від тягаря душу і серце, але потім неодмінно буде гірше, тож він мовчить.
— У якості психіатра так, але ж…
— І як друга теж, — ствердно киває Ганнібал. — І не тільки.
— Що?
— Хочеш, щоб я поцілував тебе, Вілле?
— Ні! — захоплений зненацька, вигукує Ґрем, та доктор, якщо і здивувався, цього не показує, не ганьблячи Вілла більше, ніж той зробив це сам. — Я хочу сам поцілувати вас, докторе Лектер, — він дивиться з надією, що слова психіятра не були лише тестом на те, чи можуть вони продовжувати робочі стосунки, або гірше — чи не прозвучали вони лише у його голові.
— Прошу, називай мене Ганнібалом, — тріумфальна посмішка прикрашає обличчя доктора, коли той злегка схиляється, очікуючи від Вілла фінального зусилля.
Коли їхні вуста зливаються воєдино, мозок Ґрема вибухає від відчуттів. Він чіпляється за чужий торс, ніби без підтримки от-от упаде. На щастя, руки Ганнібала навколо його талії дають достатньо підтримки, і що набагато важливіше — тепла, яке розливається тілом, як від хорошого алкоголю. Вілл подумки закочує очі — звісно, Лектер і цілується ідеяльно, балансуючи між палкою хіттю та ніжною дбайливістю. У цьому весь Ганнібал.
— Ми могли б продовжити у спальні, якщо тебе це влаштовує.
— Я… — Вілл ще не знає, як сформулювати те, що він хоче сказати, та доктор уже з розумінням киває.
— Я зачекаю, поки ти приймеш душ. Хоча злочином було б змивати із себе цей чудовий аромат, — його зіниці розширені, коли чоловік дивиться на Ґрема і той розуміє, що завжди так було. Це він, сліпий, не помічав. Правильне рішення приходить саме собою.
— А все ж я піду. Приєднайся до мене за п’ять хвилин, — грайливо шепоче на вухо, одразу ж відвертаючись, щоб не було видно рум’янцю.
Він знає, що може навіть не причиняти за собою дверей — Ганнібал нізащо не зробить щось проти його волі, та все ж ненавмисне грюкає ними від нервів, перш ніж почати несамовито скидати речі у безладну купу на пральній машині. Заходить у душову кабінку, на мить завмираючи — звідти на нього дивиться власне відображення.
Дозволяє теплим краплям политися голим торсом, закидаючи голову назад, щоб вони пестили його обличчя. Це допомагає трохи впорядкувати думки, але повірити у своє щастя усе ще важко. Його поцілував Ганнібал Лектер. Ні, не так. Він поцілував Ганнібала. Згадка про це посилає тілом нову хвилю збудження і саме вона витвережує Вілла.
Він тягнеться спершу до гелю для душу, та у відображенні бачить те, що насправді шукав. Лубрикант, прямо поруч із парфумами, ніби йому мало думки про те, що Лектер чекає за дверима, щоб приєднатися.
Два пальці входять туго, Вілл розуміє, що досвіду не вистачає, але він просто мусить зробити щось для Ганнібала. Намагається розслабитись, уявляючи, що буде пізніше, та дискомфорт не зникає. Розчаровано видихає, збираючись змінити позицію та опуститися на коліна; фантазія підкидає прекрасну картинку того, як сам Лектер опускає його на коліна, і чоловік розривається між збудженням та неприємним відчуттям розтягнених м’язів.
Він не чує кроків позаду.
— П’ять хвилин спливли, — чужа рука перекриває кран і вода перестає литися, а отже, відволікати Вілла. — Ходи-но сюди.
— Ні, я сам, — Ґрем навіть не уявляє, наскільки привабливий у такій позі: ноги широко розставлені, спина граційно вигнута, одна рука на дзеркалі, инша — розсуває м’які сідниці. Власне, ні, він бачить те ж, що і Ганнібал, але чомусь відмовляється побачити по-справжньому.
— Вілле, — шепочуть йому на вухо, заспокійливо погладжуючи поперек, — дозволь мені зробити це так, щоб тобі сподобалося.
Детектив, видихаючи, здається, віддаючи тіло в більш умілі руки. І — о боже — він виявляє ще одну неочевидну перевагу зросту Ганнібала. Пальці, що на них він найменше звертав уваги до цього, фантазуючи геть про инше, ці пальці достатньо довгі, щоб примусити Вілла прогнутися у попереку сильніше, а трохи згодом — почати рухатися назустріч вже третьому.
Ганнібал стоїть на колінах перед чоловіком. Хоча, доцільніше було б сказати — позаду нього. Він не зважає на те, що тканина костюма намокла від підлоги, адже усі його органи чуття націлені на Вілла. Він чує стримані схлипи, коли тому занадто добре. Бачить пухкі губи, до яких хочеться доторкнутися і не раз. Відчуває, як Вілл стискається від нетерпіння. Смакує молочно-білу шкіру на внутрішній поверхні стегна, залишаючи сліди від укусів.
— Ганнібале, — коли його ім’я стогнуть так голосно, так самовіддано, доктор просто не може це ігнорувати.
Він зводиться на ноги, проводить вільною рукою вгору по торсу Вілла, змушуючи того теж випрямитися, і тихо запитує:
— Так, любий?
Він бачить, чудово бачить у дзеркалі, як чоловік червоніє і намагається сховати погляд, та Ганнібал не може припинити дивитися.
— Бумласка, — перезбуджений, Ґрем ковтає слова, та хіба це не чарівно? — Ти не міг би…
— Не міг би що? — звісно, Ганнібал трохи знущається. Він знає, що Вілл хоче відчути його в собі, що хоче кінчити, бо тиск внизу живота просто вбиває. — Якщо ти хочеш, щоб я зробив будь-що із твоїм тілом — ти мусиш сказати, чого саме хочеш, я не читаю думок.
— Зате чудово умієш повчати, — повільно буркоче Ґрем, потроху збираючи свій світ докупи. — Будь ласка, — з другого разу він усе ж впорався з цією конструкцією, — увійди в мене.
Ганнібал, справді, міг би маніпулювати тим, що певною мірою він уже був у детектива всередині, та очі Вілла так блаженно закочуються від рухів пальців, що стриматися складно. Одяг летить приблизно у той же бік, куди й Ґремовий, хоча зазвичай доктор значно акуратніший зі своїм гардеробом.
— Ох, Ганнібале, — скиглить Вілл, якого тримають навстоячки виключно чужі руки.
Йому так добре. Вологі доторки язика десь на шиї, міцний хват пальців на тендітній талії і член, що рухається всередині, вибиваючи перед очима купу іскор щоразу, як торкається там. Він втрачає здатність думати, губиться десь тоді, коли широка долоня охоплює його власне єство. Клубок внизу живота зав’язується ще тугіше, ніби ось-ось — і це буде єдине, що залишиться від Вілла, а тоді йому стає ще краще і він здриґається усим тілом, остаточно втрачаючи опору під ногами.
Та міцні руки не дають упасти. Лектер сповільнюється, даючи чоловіку віддихатися, і дивиться у дзеркало із німим запитанням.
— Якщо ти хочеш щось зробити із моїм тілом — ти мусиш сказати, чого саме хочеш, — передражнює його нещодавні слова Вілл. Різкий рух стегнами змушує його закусити губу, щоб не застогнати. — Бо я особисто хочу ще.
Ганнібал мусить визнати, що йому подобається ця трохи самовдоволена посмішка Ґрема. Якщо для неї треба регулярно кохатися із ним у душі, що ж — такий варіянт психіятрові ще більше до вподоби. Він повертає чоловіка до себе обличчям і заводить його зап’ястки за голову, притискаючи до дзеркала та вимогливо цілуючи. Після цього ледь відступає й окидає його поглядом, наче оцінює результати своєї роботи.
«Щось не так?» — збирається запитати Вілл, та не встигає, бо його підхоплюють під сідниці і несуть до спальні.
— Не треба!
— Гм? — Ганнібал завмирає, міцно тримаючи чоловіка, що обхопив його торс ногами.
— Я- я поки можу на своїх двох дійти.
— Саме це я і збираюся виправити, — м’яко посміхається доктор, проводячи носом лінію від шиї Вілла і до чутливої ділянки за вухом. — До того ж я не настільки старий, — ледь чутно видихає він.
— Я не це хотів сказати.
— Тоді ти дозволиш віднести тебе до спальні?
— Будь ласка, докторе.
— Я ж просив… — Ганнібал замовкає на мить, спантеличений зміною тону на грайливий. — А втім, якщо тобі до вподоби шанобливі звертання, можеш кликати мене так.
— Згода.
Вілл видихає це так природно, ніби вони обговорюють те, який сорт кави обирати. З Лектером усе відчувається таким простим і правильним: хоч би це були губи, що блукають його шиєю і шепочуть компліменти, або його власні ноги, розведені широко, щоб прийняти Ганнібала удруге.
У ліжку доктор не стримується: він злегка стискає шию Вілла, ніби показуючи, у кого врешті-решт контроль, кусає литки, що спочивають на його плечах, і нарощує темп, втискаючи коханця у бавовняні простирадла. Ганнібал також не забуває висловлювати те, наскільки його захоплює низький голос Ґрема, коли той протяжно стогне, кінчаючи удруге, правда, це виливається лише у по-ганнібальськи поблажливе «дуже хороший хлопчик».
Засоромлений Вілл хоче сховати обличчя, але натомість не може відірвати погляду від чарівного обличчя, вираз якого ніби завжди зберігає нотку зажурливости. Не може дистанціюватися від того, скільки приємних відчуттів розливається тілом од гіперстимуляції. Ні, напевне, се таки реяльність, бо навіть його здібний мозок не вигадав би такого.
Коли Ганнібал близький до розв’язки, він схиляється до Вілла, захоплюючи того у по-особливому глибокий і вологий поцілунок. Він сповільнюється, ніби намагаючись розтягнути мить цього зв’язку, та дарма, бо й опісля Ґрем не випускає його з обіймів, цілуючи губи, цілуючи обличчя, цілуючи груди, цілуючи будь-яку ділянку тіла, до якої може дотягтися, цілуючи-цілуючи-цілуючи.
— Ти не розчарував мене, Вілле.
Детектив пирхає, але усе ж відповідає:
— Дякую, докторе. Ваша похвала багато для мене значить.
— Я знаю, — вони лежать на спині, тож Ганнібал повертає голову, щоб поглянути на Вілла. — Знаєш, у твоєму віці ніхто не засудить тебе за те, що тобі подобаються старші чоловіки.
— Не думаю, що для инших людей це настільки очевидно, — Ґрем усе ще уникає його погляду, дивлячись у стелю.
— Думаю, тобі варто попрацювати із тим, як ти сприймаєш думку инших людей.
— Ну точно не з тобою. Не думаю, що зможу сидіти на терапії і не думати про те, як ми кохалися.
— Доведеться постаратися. Я не переспрямую тебе до иншого психіятра.
— Ганнібале…
— Я жартую, — він бере обличчя Вілла у свої руки, м’яко цілуючи чоловіка. — Але мені доведеться знайти когось зі своїх молодших колег.
— Наскільки молодших? Хоча, ні, якщо це не надто безтактне запитання: скільки тобі?
— І коли це ти хвилювався про такт? — беззлобно усміхається доктор. — Та навіть якщо я скажу, ти мені не повіриш.
— Здивуй мене, — Ганнібал замислюється, та все ж схиляється до вуха коханця, шепочучи. — Що? Як це можливо?
— Природа наділила мене дуже сповільненим механізмом старіння. Я б показав тобі свідоцтво про народження, та росіяни спалили його разом із моїм будинком.
— Чому я? — у цьому простому запитанні ховалося багато сенсів: чому ти обрав саме мене як партнера? Чому розповів про дитинство саме мені? Чому тільки зі мною приспустив завісу холодности та розважливости?
— Бо ти особливий, Вілле Ґрем.
Відгуки