2019
Чорне на чорному — жодного контуру. Тінь. Фантом.
Ні звуку, ні подиху. Темрява перетікає ртутною краплею між слабкими спалахами тьмяного світла. Ронін розчиняється в ній, зливається з нею, стає нею. Яструби полюють безшумно. І він не створює жодного шуму, коли крадеться закинутою будівлею між купами будівельного сміття і уламками меблів. Важкі черевики ступають бесгучно, не видаючи його присутності.
На вістрі катани причаїлась смерть. Він нанесе цей удар. Ронін добре знає — інший, хто прийде за ним, вбиватиме Кепа довго і повільно. Його рука забере життя Стіва швидко і милосердно. В пам’ять про того, ким він був раніше.
Дарма ти прийшов сюди, Роджерс… В нього немає вибору. Не він ухвалив це рішення. Він — лише зброя. І він же — вирок.
Пробач, Роджерс, оскарження не буде…
Попереду блищить червоно-синій диск щита. Кеп стоїть в самому центрі кімнати, біля кривоногого столу, в вузькій смузі місячного світла, що падає від розбитого вікна. Зосереджено перебирає стос запилюжених паперів, підсвічуючи сторінки крихітним ліхтариком. Темрява підступає на відстань витягнутої руки до масивного силуету в формі. Темрява знає всі його слабкі місця.
— Я чекав на тебе, Клінт. — Стів не відриває погляду від паперів, навіть не повертає голову.
Удар завмирає на злеті. Катана в руці Роніна стає майже непідйомною.
— Він мертвий. — голос звучить глухо за щільною маскою. Темрява ховає його, відлуння дробить слова об стіни.
— Досить, зупинись. — Стів спокійно згортає кілька аркушів і ховає в підсумку. Вимикає ліхтарик і повертається обличчям туди, де стоїть Ронін.
— Це наказ, Капітане? — темрява попереду ледь помітно ворушиться, зблиск окреслює подвійне лезо катани.
— Дружнє прохання. — Стів його бачить, це точно.
— Я не маю друзів. — слова звучать проти волі.
— Хіба? — він впізнає цей голос з тисяч голосів.
Вона тут. Наташа… Темрява ховала не лише смерть.
— Мені дуже шкода, Клінт. — Наташа в промені світла тендітніша, ніж є насправді. Особливо на фоні високого кремезного Роджерса.
Зараз він буквально ненавидить її.
— Замовкни!
— Я любила їх всіх…
— Досить!
— Їхня смерть…
Катана йде понизу, по не захищених ногах.
Два злагоджених котячих стрибки вбік: Роджерс вліво, Вдова — вправо. Тріск шокера, дзвін катани по щиту. Удар, ще. Ронін не стримує силу удару. Це перестало бути просто стратою, тепер він прагне крові. Та ці двоє явно готувались до цього бою. Їхній танець був бездоганним.
— Тримай ліву руку!
— В нього ніж!
Захват. Хвилина — і він лежить обличчям в підлогу, з вивернутими за спину руками, а Кеп утримує його своєю вагою, заплівши кінцівками, мов лещатами.
— Досить! Я не хочу тебе ламати!
— Я вже зламаний…
Наташа з розмаху виганяє в його стегно голку шприца з транквілізатором, доки Кеп притискає до підлоги. А потім просто тримає руку на його плечі, доки препарат розливається по венам з кожним ударом серця.
— Тихо, тихо… — ніби до хворої дитини. Колись давно він сам говорив так. Коли був Клінтом Бартоном.
— Ти приречений, Роджерс. — Ронін вперто намагається викрутитися, хоча в очах вже зовсім темно. Шипить крізь стиснуті зуби, — Тебе замовили…
— Я сам себе замовив, Клінт. Сам… Ми мусили тебе знайти…
М’язи поступово розслабляються, та Кеп тримає скручені за спиною зап’ястя. Хоча ця хватка більше схожа на рукостискання.
— Навіщо? — Ронін страшенно хоче перерахувати його сліпучо-білі зуби. Хоча щойно хотів перерізати горло.
Останнє, що чує Ронін перед відключкою, це повні співчуття слова Кепа:
— Бо ти — друг. Ти не мусиш лишатися на самоті. Ти не один. Ми поруч…
Він хоче відповісти, щоби Кеп котився в пекло. Він багато що хоче сказати. І скаже, щойно отямиться.