1991 рік. Санта-Моніка, Каліфорнія
— Я… Ммм… Я не впевнений, що це зручно…
Юнак з чистими, мов світанкове небо, очима засоромлено посміхається і опускає погляд. Довгі вії кидають тінь на котячі вилиці, тріпочуть, як крила метелика. Він увесь — ніби ті крила: легкий, напівпрозорий, майже невагомий. Знервований — Марко бачить, як швидко пульсує вена на його шиї, як тремтять тонкі пальці. Для нього це чи не вперше — прийти отак в нічний клуб в пошуках коханця на ніч. Марко любить таких: невпевнених і нервових. В кожного — свої вподобання. І цієї ночі в «Пересмішнику» він, схоже, вполював справжній скарб.
Тож він хижо посміхається, підсуває свій стілець поближче, так, аби коліном торкатися затягнутого в полинялу джинсу стегна, і жестом замовляє черговий коктейль.
— То, кажеш, ти — акробат? — прихиляється ближче, ледь не торкаючись губами гладенької щоки, так, наче намагається перекрити голосом музику. — Певно, ти дуже гнучкий?
Замість відповіді хлопець плавно вигинається назад, торкається кінчиками пальців підлоги і повертається в сидяче положення на високому барному стільці, що стоїть собі, мов вцементований. Марко ж підривається з місця, як і ще декілька відвідувачів, шалено аплодуючи, не в силі повірити очам.
— Що? Як ти це зробив?! Трясця! Талант! — лунає зусибіч, доки Марко безмовно ловить поглядом кожну зміну виразу його очей, таких гіпнотично-прозорих і таємничих.
Його звуть Клінт. В нього тепла долоня і ледь-ледь тремтячі пальці. Він шаріється від компліментів і дзвінко сміється з незграбних жартів Марко. Тремтить від начебто випадкових дотиків і мліє від вкраденого поцілунку.
Марко відчуває, що остаточно влип. Від цього хлопця паморочиться в голові і перехоплює подих. З голови вилітають всі настанови його охоронця, всі інструкції — лишаються лише ці очі кольору ранкового туману і ледь помітна напівусмішка на чуттєвих губах.
До біса, тут він у безпеці, під програмою захисту свідків, ФБР і особистим контролем Барні Бартона. А цей Клінт аж надто звабливий, аби дозволити йому просто так зникнути в темряві. Марко планує зникнути разом з ним, і перевірити, чи цей неймовірний юнак в ліжку так само гнучкий. Тим більше, що він і сам, схоже, не проти продемонструвати свої навички.
Марко невимушено кладе руку на його коліно і замовляє ще один коктейль.
***
Бак Чисхолм, мечник бродячого цирку Карсон Карнавал мандрівних чудес, стиха посміюючись, поглядає на свого підопічного, що наїжачився в кріслі і курив сигарету за сигаретою, зиркаючи з-під довгого вигорілого чуба злим поглядом. Принаймні, Клінт більше не шипить коброю, коли Бак підначує його подробицями нічної вилазки в бар «Пересмішник». Він просто кривить губи в гидливій гримасі і затягується димом, наче дайвер сумішшю з кисневого балона. Злюка!
Бак не може стриматися, аби не тицьнути в болюче.
— Отже, він клюнув. Ну, а куди би він дівся від такої солоденької булочки? — Клінт недвозначно підкидає пульт від телевізора, що лежить поруч з попільничкою, тож Бак швиденько закінчує думку. — Та я би теж на тебе клюнув, Клементино!
Пульт летить Бакові в голову, та мечник встигає відхилитися.
— Завали табло! — стомлено бурчить Клінт і знову клацає запальничкою.
— Ти б поменше курив — легені вграєш.
— Пішов в сраку! Що там замовник?
— Каже, що Марко тягає папку з собою. — Чисхолм розкладає на журнальному столику намальований від руки план вулиці. — Дивись, ось його будинок. Я проїхав тою вуличкою… З дороги видно якусь іще будівлю, типу альтанки, думаю, там зовнішня охорона. Не знаю, скільки людей в домі, але хтось там точно є. Якщо ми знайдемо вдвох, з гуркотом і спецефектами, то Марко виведуть геть. Нас двоє, перекрити всі шляхи відходу ми не зможемо, бо їх мінімум три. — Чисхолм показує ці шляхи на мапі, і Клінт киває, погоджуючись з наставником.
— План такий. — провадить далі Чисхолм. — Ти маєш опинитися всередині сам. Подзвони йому, признач зустріч. Навішай на вуха локшини і напросися в гості. Як дуже пощастить, то потягнеш його в спальню повз охорону, і там ми вже його прищучимо. Не кривись, ти знаєш, що цей варіант ідеальний! Ну, а я продеруся непомітно через дах прямо до вікна його кімнати.
— Може, вдвох проберемося? — Клінт нервово кусає губи.
— Вдвох там не пройти, ми будемо надто помітні. Плюс, охорона відволічеться на тебе, тож мені вдасться прослизнути. Дзвони, малий, спокуси цього вилупка. Він має відповісти за все, що накоїв.
***
Клінт стоїть перед дверима дому Марко, відчуваючи спиною недобрі погляди охоронців з альтанки. І подумки шипить прокляття на адресу Чисхолма, Марко, самого себе і власної недолі, що призвела до такого. Він знає, що все робить правильно,і єдиний спосіб дістатися папки з документами — це вдавати наївного, закоханого в дорослого чоловіка, хлопчика з сяючим поглядом. Але він здатен на більше! Він гідний більшого, аніж бути «відволікаючим маневром». Він — воїн, а до нього ставляться, як до салаги і тюхтія. Навіть Барні, що все життя носився з ним, і той проявляв більше поваги, ніж наставник, а нині — напарник по кримінальній діяльності Бак Чисхолм.
І це після всього, що він пройшов, аби довести свою лояльність мечнику! Для напарника він всього лише «солоденька булочка» і «Клементина». Але сьогодні все зміниться. Сьогодні Бак, нарешті, побачить, що його напарник, незважаючи на юний вік, вже не пташеня — дорослий хижий птах. Яструб. А яструби жалю не знають .
Він вдягає на обличчя мрійливий вираз, маскує рішучість ніжним поглядом. І, коли двері відчиняються, на порозі стоїть вже не Клінт, а хтось інший, схожий на грішного янгола. Хтось, кого чекав Марко.
Але за дверима не Марко.
— Якого біса?! — видихає Клінт, дивлячись в сірі очі Барні Бартона.
— Ти? Що…
А потім настає усвідомлення.
Водночас відбувається так багато всього, що навіть гострий зір Клінта не встигає фіксувати кожну деталь цього калейдоскопу. Він робить те єдине, чого не чекає від нього Барні — він б’є його в обличчя, мов вуж просочується в дім і одразу зривається на біг вглиб коридору.
— Атака! На нас напали! — доганяє його голос брата, та він не зупиняється — бо за вікном щось вибухає.
«Непомітно, кажеш?» — стукотить в скроні, а попереду виростає перепона у вигляді двох агентів ФБР.
Клінт без зброї, але він сам — зброя. Першого він вирубає, жбурнувши в голову п’ятицентову монетку, що завалялась в кишені куртки. Другим вибиває двері в кухню, просто врізавшись в нього всією вагою.
На кухонному столі лежить лук і сагайдак, повний стріл. З коридору лунає гупання важких черевиків. Навпроти нього — трохи пом’ятий агент на голову вище нього і фунтів на сто важчий.
Тіло працює на рефлексах. Свідомість стоїть збоку і колупає носаком багнюку, доки інстинкти керують ідеально налагодженим сильним тілом.
Клінт блискавично хапає лук, одним рухом закидає сагайдак на спину, і…
Яструби жалю не знають…
Перший, кремезний, з розбитим лобом, падає на підлогу раніше, ніж замовкає тятива. За вікном лунає голос Бака, що губиться в гуркоті пострілів. Клінт дістає стрілу, що має незвичне оперіння — і тіло другого вбитого ним агента відкидає вибухом, що завалює стелю над коридором.
— Він нагорі! — проривається крізь какофонію звуків крик Чисхолма, і Клінт, не задумуючись, вистрибує у вікно, м’яко приземляється в клумбі, і швидко оглядається навколо.
Дерево. Високе дерево за чотири метри від стіни, гілки простягаються аж до вікон другого поверху. Це легше, ніж піднятися сходами, особливо для того, хто вміє танцювати під куполом цирку. Клінт злітає вгору, пробігає по гілках і влітає в вікно, не затримуючи й на хвилину. Ніби так і було заплановано.
В кімнаті темно, та він добре бачить в темряві. Ліжко, шафа, на дверцятах — знайома гавайська сорочка. Спальня Марко? Саме сюди мав привести злочинця Клінт. То ось як Бак хотів проникнути в дім «згори»!
В кутку, стискаючи пістолет, сам господар дому.
— Любий, я вдома! — не втримується від уїдливого коментаря Клінт і натягує тятиву. — В тебе є два варіанти: ти віддаєш одну маленьку синеньку папку і я вбиваю тебе швидко. Або ти граєшся в героя, і я вбиватиму тебе довго. А ось ця стріла відпанахає тобі яйця. То як?
— Вона тут, в домі, внизу. — Марко відкладає пістолет. — Але не спіши, може ми домовимося? Живий я принесу набагато більше користі, ніж мертвий!
— Ти хочеш жити. — зневажливо кривить губи Клінт. — Діти зі школи в Модесто теж хотіли жити. Ти вбив їх.
А потім спускає тятиву.
І між ним і Марко встає Барні.
Просто на шляху стріли…
Клінт спочатку випускає ще одну, яка пробиває Марко горло. А потім усвідомлює, що Барні лежить на підлозі зі стрілою в грудях.
— Вона в мене! — в кімнату вривається Бак, розмахуючи синьою папкою. — Все, валимо! Ох…
Бак ошелешено зупиняється біля Клінта, і дивиться туди, куди і він.
На Барні…
— Час іти, хлопче. — голос Чисхолма стає несподівано ніжнішим, а плеча Клінта він торкається так обережно, наче той — кришталевий. — Ходімо, йому не допомогти…
Бак теж бачить, куди влучила стріла.
Та Клінт лише хитає головою, безсило опустившись на коліна, навіть не в силах ростиснути пальці і відкласти лук. Наче лялька, якій враз обірвали всі нитки, що тримали її вертикально.
— Клінт! Вони вб’ють тебе!
Бартон підіймає на Бака пустий погляд темних, як грозові хмари, очей.
— Я лишаюсь. Мені байдуже.
За вікном виє сирена…
Клінт пропускає той момент, коли Бак зникає крізь вікно і він лишається сам один в кімнаті з двома трупами вбитих ним людей. І один із них — його брат. Він не рухається, просто сидить на підлозі. Горло роздирає крик — та з губ не злітає ні звука. На віях тремтять сльози, але він не може змигнути, аби вони, нарешті, пролились. Він може лише дивитись на тіло брата, на його мертве обличчя із свіжим синцем на вилиці, що встигнув потемнішати. Синцем, що лишив кулак Клінта… За кілька хвилин до того, як випущена ним же стріла обірвала життя Барні…
Сирени наближаються… Клінт хоче, щоби з сиренами до нього прийшла смерть, яка обірве ці страждання.
Та приходить жінка…
— Агенте Бартон? — вона завмирає в світлі, що безжально б’є крізь вікна.
Тонка постать в чорному, оточена кремезними хлопцями зі SWAT. Вона — головна тут, ця тендітна незнайомка з каштановим волоссям, що спадає на її плечі. В холодному світлі прожекторів вона здається крихкою і невагомою. Якщо так виглядає смерть — він не проти.
— Він був моїм братом. — голос більше схожий на вороняче каркання. Або на яструбиний клекіт. Чужий, хрипкий і незнайомий. Клінт здригається, почувши його, свій власний надламаний голос.
— То ти — той самий Клінт. — вона жестом наказує бійцям опустити зброю. — Хотілося би познайомитися з тобою за інших обставин, та вже як є… Я — агент Лора Браун, зі служби ЩИТ. — вона нечутно підходить ближче і присідає навпроти Клінта, обережно виймає з його руки лук і зазирає в очі сповненим співчуття поглядом. — Думаю, нам слід поговорити.
— Думаю, вам слід пустити мені кулю в голову, а не розмовляти зі мною. — щелепи зводить від стримуваного так безкінечно довго крику. — Кілька хвилин тому я вбив свого брата з його власного лука. Я — злочинець, злодій і вбивця. Щонайменше троє ваших, крім Барні, мертві від моєї руки. Зробіть мені ласку, агенте, віддайте наказ і покінчимо з цим. Зараз! — Клінт відчуває, як відступає шок, а сльози течуть по обличчю. — Відійдіть геть і віддайте наказ. Я не хочу… Якщо доведеться, я… Але я не хочу вас кривдити, щоби… Просто. Віддайте. Наказ.
Їх рука, якою вона стирає його сльози, тепла і ніжна. Але голос — холодний і жорсткий.
— Нам треба поговорити — і ми поговоримо. Нам час.
Опиратися сил немає. Клінт слухняно, наче під гіпнозом, піднімається на ноги і іде слідом за нею.