1990 рік
— Я хочу закінчити це. — Барні механічно підкидає і ловить ніж, відстороненим поглядом сверлить стелю.
Клінт дивиться, як пурхає лезо між пальців брата. Підмічає кожен рух, фіксує в пам’яті.
Він знає — це прощання. Яструб летить на волю.
— Коли?
— Завтра вранці. Автобус відходить о восьмій. Ти зі мною, Хокай?
Клінт мовчить, стиснувши губи в тонку тверду лінію. Тільки очі говорять, та Барні не дивиться в очі.
Вони обидва знають: Клінт лишається. Молодшому Бартонові дісталась вся бараняча впертість їхньої сім’ї.
А ще — собача вірність. І вона належить не Барні.
— Отже, це все? Добре…
Барні себе ненавидить. Та вибору немає. Дрібний паршивець все вирішив. За шкабарки його не потягнеш вже до світлого майбутнього. Він сам кого хочеш куди хочеш дотягне. Скрутить і дотягне, не спитає, сил і вміння вистачить з гаком: Бак Чісхолм вклав в нього все, що знав і вмів сам, створюючи свій останній шедевр. Більше, ніж віддавав самому Барні.
— Я взяв два квитки. Якщо передумаєш… — Барні намагається не надто тиснути, аби не спровокувати те, що він і досі називає підлітковим протестом. Але Клінт вже не підліток. І Барні для нього — не авторитет.
— Я не передумаю.
Клінт не говорить — відрубує кожне слово. Барні зусиллям волі зупиняє руку, аби не вгатити ножа в стільницю. Злість на брата, на Бака, на самого себе застить очі і дряпає горло. Найбільше — на себе. Він знає, що втратив Клінта. Надто пізно, назад шляху немає. Барні важко підводиться зі свого стільця і дивиться на брата, намагаючись запам’ятати якнайкраще кожну рису його обличчя.
— Тоді це все. — говорити важко, та він все ж говорить, вимовляє слова,які годиться говорити,коли прощаєшся навічно з найріднішою людиною в світі. — Бережи себе, добре? Не дозволяй Баку втягнути тебе в неприємності.
— Я сам по собі — ходяча неприємність. — Клінт м’яко усміхається, і Барні не стримується — куйовдить його довге волосся, що вигоріло на сонці. Як в дитинстві, коли найбільшою проблемою було розбите коліно.
— Та пішов ти! — Клінт може легко вивернутися, та не робить цього.
— Завтра, братику, завтра піду…
«Ходімо зі мною»…
«Ні»…
— Я спізнився. — Клінт дивиться куди завгодно, тільки не на роздруківки афіш, що їх притягнув Стів. Вони віялом розкидані на простирадлі,що вкриває його ноги. — Автобус поїхав о восьмій десять,але я все рівно спізнився. Бак затримав мене. Прощався… Він знав, що говорити…
Стів, на щастя, мовчить і слухає. Не ставить дурних питань. Не засуджує. Це вже добре.
— У всіх нас є свої секрети…
— В мене їх більше, ніж в інших. — Клінт обсмикує рукав лікарняної піжами, ховаючи татуювання на руці.
— У всіх, Клінт, в кожного з нас. Ми його знайдемо.
— Та ти оптиміст! — Клінт обережно пробує сісти рівніше.
Погляд падає на роздруківки… В такі моменти він ненавидить свій зір, що фіксує абсолютно все, що втрапляє в око.
— Танець яструба? — Стів відмічає, куди саме дивиться Клінт.
— Цей пафосний пафос початку дев’яностих…
— Ну, я їх проспав в морозилці, тож… — Роджерс розводить руками. — Але тобі пасує, серйозно! Такі яскраві кольори. Можливо, попросимо Тоні, щоби наступний костюм створив за мотивами?
— Роджерс, я встану і пристрелю тебе, — напруга несподівано відпускає. — І поховаю в рожевому!
— Аби не в колготках! — Стів тицяє в одну з ранніх афіш, і Клінт зі стогоном валиться назад на подушку.
— Ненавиджу тебе!
— Вони мають знати, на кого ми полюємо. — Стів стає максимально серйозним — Якщо хочеш, я розкажу. Навіть афіші не показуватиму.
— Я сам розкажу. Коли встану. Не хочу, щоб це нагадувало сповідь перед смертю.
— Для помираючого, ви чудово виглядаєте, містере Бартон. — Доктор Чо входить в палату майже нечутно. — Я почула лише останню фразу, тож припиніть вигадувати, на якій клумбі закопуватимете мій труп, джентльмени.
— Як він? — Стів відводить її вбік, доки Клінт легким рухом згрібає роздруківки в купу і запихає назад в конверт.
— Все чудово. Ще два сеанси в контейнері, і буде бігати. Тканини відновлені, лишилося відновити зламані кістки. І містер Бартон знов бігатиме, капітане. День чи два.