Коли Кеп прийшов у в’язницю, аби звільнити «повстанців», Клінт відмовився йти з ним. Він міг піти, він прагнув на волю. Яструбам не місце в клітці. Але порогу своєї камери він не переступив. Його тримали кайдани, міцніші за титан. Слова Тоні про його сім’ю, прощальний погляд Лори перед його від’їздом, ображений голос Нетті: «Ти обіцяв покататися з нами на водних лижах, тату, ти обіцяв»… Він хотів піти з Кепом, але…
Але він мусив подумати про сім’ю. Світові він не потрібен, у людства є месники. І Стів. Нащо їм потріпаний життям лучник без суперсил?
А у його сім’ї — лише він. І їм чотирьом він потрібен щ усіма своїми травмами, колінами, що ниють перед дощем, зірваною спиною, дурнуватим почуттям гумору і звичкою співати в душі дурнуваті пісеньки з мюзиклів п’ятдесятих.
Клінт лишився і пішов на угоду. Здав можливе місцеперебування Кепа, добре знаючи, що Роджерс вже не там. Здав половину сховків Наташі, здав Марію Хілл, Ленга, Т’Чалу, з задоволенням спостерігаючи, як видовжидося обличчя Генерального Секретаря. Один цей вираз вартував «діалогу».
Його вирок був м’яким — постарався Старк і врятовані самим Клінтом високопоставлені дупи в кабінетах уряду. Домашній арешт, браслет на ногу… Виїзд в місто після сотні підписаних і узгоджених документів.
Він змирився і призвичаївся. В принципі, могло бути і гірше. Він, принаймні, з сім’єю, в безпеці і бачить, як ростуть його діти.
Коли Нью-Йорк, Единбург і Ваканду атакували, Клінт вперше спробував зняти браслет. Налякані діти дивились новини, кидаючи на нього благально погляди. Холодна, мов крига, Лора, не промовляла ні слова,та він бачив її приречений погляд, і знав, що вона проти цього його рішення. Та він зціпив зуби і чаклував над механізмом замка. Хитрий механізм відмовлявся здаватися, він теж. Так могло тривати вічність: людська впертість проти механічної надійності.
Доки Лора, відштовхнувши його руки, не опустилася на коліна поруч з його кріслом. Хвилинний діалог поглядів — і вона покірно опустила плечі, приймаючи його рішення.
Він мусив бути там.
Вона зняла браслет.
Він сів в машину і помчав в Нью-Йорк.
Він спізнився.
Танос програв. Невідомо, що насправді хотів той монстр, та він програв. Ванда тримала його, а Тор, що повернувся з якихось невідомих глибин космосу, зніс йому голову. Фіолетовий мерзотник програв. Це розповів Селвіг, коли виплутався з смертельної хватки блідого, мов привид, Клінта.
Світ було врятовано і без нього.
Але його власний світ зруйнувався вщент, доки Хокай намагався бути корисним.
Клінт повернувся додому, де його чекало згарище, що лишилося від його ферми. Попіл був ще гарячим, то там, то тут ще палахкотів вогонь. Навколо юрмились копи, парамедики, пожежники. І вся ця братія з невимовним співчуттям дивилась на чоловіка, що вив в голос, тримаючи в руках розстебнутий трекер-браслет. Мов пес, що втратив господаря. Якась жінка відвела його подалі, до дерева,на яке він сам прикріпив мішень. І там біль став нестерпним.
На мішені, біля якої він вчив стріляти з лука Купера і Лайлу, висів його старий жилет з емблемою ЩИТа. Прострілений в чотирьох місцях, пришпилений чотирма стрілами. Його стрілами.
Він був винен в їхній смерті. Він знав це.
Там, за згарищі, помер Хокай.
Коли вогонь вщух, коли винесли останнє обгоріле тіло, коли детектив зважився підійти до мовчазного вже, згорьованого чоловіка під деревом з мішенню, помер і Клінт Бартон.
Той, хто непомітно розчинився в натовпі пожежників, був кимось іншим. Страшнішим.
Він вже не мав чого втрачати.
Все, що він любив, все, що мало значення — згоріло. А він лишився тут.
Лють без цілі. Помста без сенсу. Вирок без права оскарження.
Той, кого раніше звали Клінтон Френсіс Бартон, став правою рукою смерті.
Ронін.
Самурай, що втратив господаря.
Він ніс смерть, і молився про неї.
Та смерть оминала його. Смерть була його щитом, його музою, його оберегом. Смерть танцювала на вістрі його катани. Смерть вкрила золотом траурний костюм. Смерть відводила кулі, і він летів крізь металеву смертоносну зливу.
Смерть затаврувала його плетивом татуювань по шкірі.
Він і був сама Смерть.
Аж доки наступною ціллю не став Стів Роджерс.