Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тепер в обов’язки Лоріа входило ще й навідуватися до хворого Лукаса, який поволі відходив від своєї “ подорожі” на той бік озера. Він став якимсь тихішим, не таким приставучим і загалом, його кількість в буденності зменшилася. Напевне тому, що не ходив всюди хвостиком. Треба було радіти цій чудовій можливості побути наодинці, поки вона ще була, але Лоріа відчував жалість і провину. Напевне, не варто тоді було його залишати. Можливо б все обійшлося. І Лукаса зараз не мастили б десять разів на день різними мазями і він би не ойкав від кожного руху…
Тепер в його кімнаті пахло травами, якимись квітами та м’ятою. Все через мазі та настоянки. Із плюсів - Лукас трошки більше читав. Лоріа вже вкотре приніс з собою книгу, щоб йому вручити. Може не такий і безнадійний неук ріс.
- Не знав, що мій Лорі такий турботливий, - раптом промовив, зовсім не зацікавлено гортаючи кілька сторінок.
- Ти хочеш, щоб я більше не приходив і відправляв до тебе ту стару пані лікарку?
- Ох змилуйся. Вона і так впадає коло мене як біля смертельно хворого. Я не переживу її бідкання і жалість, - усміхнувся. Тепер вже безболісно, бо ранка на губі поволі заживала.
- Тоді раджу трохи більше мовчати, - скупо відповів Лоріа.
- Ти жалієш мене?
- З чого ти взяв?
- Ти м’якший, спокійніший. Тебе складніше вивести з себе. Лорі, не треба мене жаліти, мені майже не боляче. Хочеш - сам торкнися, - і протягнув свою руку, на якій ще красувалися синці. Лоріа з недовірою торкнувся його за зап’ястя, очікують, що той зашипить від болю. Але натомість Лукас перехопив його долоню і легенько стиснув у своїй. Лоріа здивовано звів на того очі. Таких жестів він не знав. Трохи розгублено смикнув руку, щоб позбутися цього надто близького контакту. Однак, його не випустили.
- Лорі, не жалій мене. Як не жалував на тренуваннях чи під час наших словесних перепалок. Картай, ненавидь, принижуй, але не жалій, - це прохання в купі з похиленою головою та тихим, надламаним голосом звучало надто щиро і навіть якось сумно. Лоріа хотів спитати, що ж це все взагалі означає, але його випередили з поясненнями.
- Я знаю, що я нікчемний. Ніякий. Але не жалій мене через це. Я не хочу. Тоді я справді себе таким відчуваю. Всього-навсього Лукасом-нездарою, яким я і є. Хлопчик, що стане кінцем великої династії, той, на кого вже не покладають надій… Ти один покладаєш їх на мене. Я бачу, що ти сподіваєшся, що з мене щось вийде. Знаю, що це через твої інтереси. Через інтереси твого батька. Бо тоді він тебе визнає. Але навіть від цієї ілюзорної віри я настільки щасливий, - його очі немов заблистіли. Сповнений таким невідомим, таким сильним і глибоким почуттям, погляд на мить збив Лоріа з будь-яких думок. Але потім Лукас знову опустив голову, уникаючи прямого контакту.
-Лорі, може, ти колись повіриш в мене по-справжньому…- змовк і безсильно випустив його руку зі своєї. А Лоріа ще мить сидів нерухомо. Здається, від таких одкровень в нього щелепа відвисла. Випадок на тому боці озера справді змінив Лукаса. Не на краще, можливо.
- Я…покличу лікарку. Вона дасть тобі щось від гарячки може…не знаю, - пробубонів по дорозі до дверей. Втік. Втік, бо не знав, що сказати. А серце так і гупало в грудях. І як це розуміти? Сприймати? Лоріа відчув щось настільки дивне вперше. Рука досі горіла тим теплом, котрим її огорнула долоня Лукаса. Але воно втікало, мов пісок крізь пальці. Лоріа збрехав би, якби сказав, що не хотів його втримати ще на мить довше.