Так чи ні?

Довге мовчання. Настільки довге, що Ніл вже не розраховував почути відповідь. Затягнувшись востаннє, він загасив черговий бичок о бетон даху. Вони з Ендрю вийшли подихати нічною прохолодою, поки Лиси внизу готувалися до сну і обговорювали свою перемогу над Воронами. Нікі запросив усіх традиційно зібратися на цокольному поверсі, але занадто втомлена команда послала його до біса. Ден, кинувши на всіх погляд, що досі горів від захоплення, махнула рукою і запропонувала відсвяткувати пізніше, хоча б після кількох годин міцного сну.

- Так, - нарешті тихо мовив Міньярд і, докуривши свою цигарку, опустив голову на коліна Нілу. Поки він влаштовувався зручніше, Джостен у невірі прислухався до своїх відчуттів. Здавалося, коли питання звучало від Ендрю, відповідь «так» ставала все більш звичною і сама собою зрозумілою, проте у Ніла серце щоразу пропускало удар, коли це просте слово зривалося з вуст Міньярда, а на душі ставало так тепло, немов іскра від довіри хлопця запалювала всередині Джостена полум’я.

Запустивши пальці у волосся блондина, він поглянув на лінію горизонту, яка через пару годин почне світлішати. Прийде новий день. Вони мали б повернутися до Евермору на церемонію вручення кубка за перемогу у Весінньому чемпіонаті, але смерть Ріко була вагомою причиною, щоб її скасувати, тож вранці Лиси з готелю поїхали одразу в гуртожиток. Воронам, ймовірно, повідомили, що їхній капітан наклав на себе руки. Перед очима Джостена з’явилися кадри того, як після пострілу й бризків крові в руку Моріями вклали пістолет. Ніл пам’ятав свій шок від усвідомлення того, що відбувається. Згадував, як його душив страх, що на місці Ріко опиниться він сам. Але все ніяк не міг пригадати почуття жалю чи провини. В голові набатом дзвеніли слова, сказані Ічіро наостанок.

Решта Лисів не знала, що трапилося в Східній вежі, лише в автобусі, ще дорогою до готелю, помітивши пильний погляд Ендрю, Ніл вимовив так тихо, щоб більше ніхто не почув: «Ріко мертвий». Тоді Міньярд на мить завмер, здивовано піднявши брову, але швидко повернув собі звично відсторонений вираз обличчя і не сказав про це ні слова аж до повернення в Лисячу вежу. Зараз же його голос вивів Джостена з роздумів:

— Я тобі вріжу, якщо раптом ти зараз віддаєшся докорам совісті.

— Ти про що? — настала черга Ніла піднімати брову.

— Маєш вигляд, ніби своїми руками вбив цього виродка. І, що ще гірше, наче тебе це зовсім не тішить, — куточок губ Ендрю трохи смикнувся на цих словах.

— Справа не в цьому, — Ніл похитав головою, про себе дивуючись тому, що воротар ніби читає його думки. — Знаєш, Моріяма сказав, що в душі я завжди буду Веснінскі. Я не можу сказати, що він помиляється, згадуючи…

— Заткнися.

— О… Гаразд, пробач.

— Яке в біса «пробач»? Ти знущаешся?

Міньярд сів і потягнувся за новою цигаркою. Помітивши, яким пониклим при цьому став Ніл, він присунувся до нього так близько, щоб їхні плечі торкалися. Пачка. Цигарка. Трохи подумавши, дістає другу. Запальничка. Такі знайомі рухи. Ніл повертає голову до Ендрю саме в той момент, коли темряву довкола розрізає вогник. Він відбивається в очах обох хлопців, що вп’ялися поглядом один в одного. Нарешті, Ендрю запалює сигарети і простягає одну з них Джостену, але той не поспішає вдихнути нову порцію нікотину, а просто спостерігає, як повільно та тліє. Воротар тим часом грає з колесом запальнички, висікаючи з неї іскри.

— Я казав тобі поховати Натаніеля Веснінскі в Балтіморі, чи не так? — спитав він.

Ніл мовчав. Здавалося, зараз він був десь в іншому місці. Подумки ще досі лежав на полі, дивився на божевільний вираз обличчя Ворона над собою. Чомусь навіть дихати стало важче. Думки і спогади заплутувалися, проносилися в голові з шаленою швидкістю і тягнули на дно, де не було нічого, окрім нескінченної темряви і відчаю. Аж ось Ніл відчув дотик, ніби хтось провів пальцем по шрамах на кісточках. А потім Міньярд вклав його руку в свою.

Мабуть, це було занадто. Кожен рух, кожне торкання, яке дозволило б зрозуміти, що Ендрю здатний на прояв почуттів, здавався йому чимось небезпечним. Однак поряд з Нілом — його Нілом, Міньярд все частіше втрачав пильність. Хлопець ніколи не описував свої почуття до Джостена, не оцінював їх, і навіть самому собі боявся зізнатися в тому, наскільки сильними вони були. Те, що відбувається між ними, вже давно не «ніщо», і Ендрю було достатньо знати, що Ніл це усвідомлює.

Джостен здивовано глянув на свою кисть, Ендрю вирішив було прибрати руку, проте хлопець не дав йому цього зробити – він переплів їхні пальці, на що блондин ледве хитнув головою, але залишив усе як є, лиш провівши подушечкою великого пальця по пальцю Ніла. Він дивився на їх зчеплені долоні як на найдивнішу річ, яку тільки можна собі уявити.

— Це «так»? — Ніл виглядав здивовано.

— Це «так» тільки для Ніла Джостена. Для того хлопця, який має ключі від мого дому і моєї машини. Для нападника, чия форма, чорт забирай, підписана прізвищем «Джостен». Не «Веснінскі», блять, чуєш? Це «так» для Ніла, чиїм наркотиком є ексі. Для того придурка Ніла, який змусив мене відмовитися від обіцянки. Для Ніла, що постійно приходить на цей дах за мною. Але Натаніелю тут не місце. Ти — не він. І я кажу це востаннє, ясно?

— Ясно, — Джостен нарешті полегшено зітхнув, зробив затягування, закинув голову вгору, видихаючи дим кудись у небо. Він відчував на собі погляд Ендрю, проте зараз не був готовий поглянути у відповідь. Натомість він звернув увагу на те, скільки зірок розсіювалося по небу. Майже настільки ж багато, скільки він бачив, сидячи кілька років тому на якомусь дикому пляжі вночі. Як його звали тоді? Ніл замислився всього на секунду, а потім усвідомив, що це вже не має значення. Усі демони його минулого засинали, коли поруч був Ендрю, деякі ж взагалі лишалися десь позаду. Їм більше не було місця в душі хлопця, тепер там оселилися світлі почуття: любов до команди, до ексі, розуміння, що більше він не буде нікуди тікати, що він вже давно не один, і… кохання? Кохання до Ендрю наповнювало кожну його клітину, воно постійно змінювало Ніла, і той був безмежно вдячний Міньярду за те, ким був зараз.

— Ендрю?

— Ммм?

— Я теб…

— Двісті відстотків, — перебив його блондин. Йому не треба було це чути. Принаймні зараз. Слова точно не були тим засобом виразити почуття, який їм обом підходив. — Колумбія. Так чи ні?

— Так. Коли?

— Хочеш лишитися на вечірку?

— Ми перемогли клятих Воронів, вона має бути особливою . До того ж, треба наглядати за Кевіном, йому нелегко.

— Тоді наступного вечора після неї.

Ніл кивнув, Ендрю відпустив його руку й відвів погляд. Джостену відкрився вид на його оголену шию. Не довго думаючи, він запитав: