Глава 3.

— Осаму, хутчіш, вистава почнеться через півгодини, а нам ще їхати!

— Біжу, тату!

По старим темно-коричневим сходам пройшлося гучне тупотіння, і дванадцятирічний Осаму радісно стрибнув на шию пану Дазаю Хіїро. Той жваво підхопив хлопчика, кружляючи з ним по кімнаті під щасливий сміх обох. Теплі бурштинові очі батька сяяли, немов коштовне каміння, і Дазай захоплено задивлявся у них, тихо мліючи від їхньої краси. Мама казала, в Осаму були очі батька, але шатен не помічав схожості — власні очі лякали його, відштовхували своїм холодом, а іноді — невимовною байдужістю.

— Ти надто жорстокий до самого себе, а це неправильна стратегія. Далі по життю ти не зможеш досягати великих цілей, якщо ненавидітимеш себе, — кожного разу казав йому пан Дазай і м’яко гладив по голові, — ненависть в цілому не принесе тобі нічого здорового, а ти же хотів би жити щасливим і яскравим життям, правда?

— Правда! — захоплено відповідав Осаму, всміхаючись від приємних відчуттів, коли батько перебирав волосся сина, старанно повертаючи його в стан до “втручання” в укладку.

— Тоді хочу дати пораду на правах люблячої тебе людини — не дозволяй чорній ненависті оселитися в глибинах твого серця. Через ненависть, страх і жагу помсти людиною легше всього керувати. Ти гідний бути щасливим.

І Осаму уважно слухав, аналізував, погоджувався. Старався жити правильно, допомагати іншим, ділитися всією своєю любов’ю, якою він знову й знову наповнювався від батька. Мама померла, коли йому було шість, тому єдиною близькою людиною в цьому світі, якій він не соромився відкрити душу, був Хіїро.

Після смерті дружини той довгий час страждав у важкій депресії. Маленький Осаму тоді ще не розумів, наскільки близько він був до загрози залишитися сиротою у віці шести років. Хіїро багато пив, часто зникав на кілька днів, повертаючись у чисельних подряпинах і синяках. Осаму ніколи не запитував, де той бував, чому все частіше з ним проводила час їх домогосподарка — пані Сун, звідки у пана Дазая всі його порізи. Він просто залазив на шкіряний диван до батька і обробляв його рани, потішно дув на них, щоб не пекли. Іноді Дазай старший тихо плакав, невідривно спостерігаючи за турботливим сином. Тоді той карабкався йому на коліна, міцно обіймав поки слабенькими ручками і негучно співав йому колискову. Лагідно малював на широкій спині тільки одному Осаму відомі візерунки, в яких пан Дазай іноді міг розрізнити зірки і місяць — частіше в його зростаючій фазі.

— Осаму, ти би хотів собі телескоп? — одного разу запитав Хіїро.

Дазай хотів. До тремтіння в колінах любив виходити на темний двір посеред ночі, сідати на бетонні сходи і широко розкритими очима бігати по безкрайньому зоряному небу, вишукуючи знайомі сузір’я, вивчати нові, звіряючись зі стареньким підручником тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року видання. Губити з бокового зору усе “земне”, фокусуватися виключно на минулому, що дивилося на них з далени недосяжних мільйонів і мільярдів світлових років. Дазай тонув у власному захопленні, захлинався повітрям, забував дихати. А далекі зорі безладно підморгували хлопчику, мовчазно обіймали зоряним пилом і світлом. “Ти — частина нас”, — шепотіли вони. І Осаму вірив — насправді він не з Землі, ця планета була йому домівкою, але вона не була його Домом.

Він часто замислювався про сенс свого існування. Задавався питанням, навіщо народився, чому саме на Землі? Адже не може в цілому Всесвіті існувати тільки одна планета, придатна для життя. А раптом і їх Всесвіт був не єдиним існуючим? Можливо, могутні зорі побачили в ньому гідного важливої місії і доручили врятувати цю планету від смертельного вірусу жорстокості та нелюдяності? Хлопчик усміхався, думаючи про подібне, — це надто дивакувато звучало навіть для нього.

Телескоп став подарунком на десятий день народження Осаму — разом з Хіїро його прийшов привітати пан Морі Оґай — друг їх сім’ї. Вони з паном Дазаєм були близькі ще з університету. І Осаму безмежно поважав Оґая — той був другою людиною після батька, про яку він міг би сказати “хочу бути, як він!”.

Іноді Морі погоджувався брати Дазая молодшого з собою до компанії, де маленький Осаму одразу забував про існування людей навколо — біг подивитися на найбільший телескоп, що зберігався в компанії MoonDustTelescope. За розмірами для нього довелося виділити приміщення дуже великої площі, яке шатен постійно порівнював із амбаром для вантажівок. Ближче до телескопа — всередину самого приміщення хлопчика пустили тільки один раз — і його він запам’ятав на все життя.

Більш за все він любив відвідувати компанію саме ввечері по зрозумілим причинам — най до великого телескопу Осаму не допускали, але до звичайного аматорського — завжди. Що ближчим був до космосу Дазай, то щасливіше і впевненіше в собі він ставав. Морі спостерігав за хлопчиком із ледь помітним вогником в очах. І Осаму бачив у ньому зацікавленість. Від цього усвідомлення його настрій завжди покращувався, а самооцінка злітала до небес, прямо до галактики Андромеди, пробиваючи стелю кімнати.

Зі своїм власним телескопом Дазай не розлучався ані на ніч. Вивчав усе той же шматочок зоряного полотна, що відкривався над їх будинком, але вже детальніше, і серце його билося ще яскравіше.

Одного вечора до нього тихенько приєднався батько. Разом вони роздивлялися чорне полотно сузір’їв. Той приніс із собою теплий плед і шоколад. Від першого одразу відмовився, не дозволяючи розлюченому таким положенням речей Осаму закутати його проти волі — “я це для тебе приніс взагалі-то!”. А от шоколад ділив з сином із задоволенням. Це була ще одна його слабкість. Дазаю подобалося спостерігати за батьком, помічати не тільки його силу, а й слабкості та усвідомлювати, що і він був просто такою самою людиною, як і Дазай молодший. Їх відрізняли тільки земний досвід і кількість років, прожитих на цій планеті.

— Дивись, метеорит! Загадуємо бажання!

І щоразу він бажав тільки одного — стати сильніше. Вирости гідним чоловіком, який міг повноцінно стояти на ногах на одному рівні з його батьком. Віддячити йому за всю його любов, турботу і мудрість. Стати для нього надійною опорою і найкращим другом — як Дазай старший став для Осаму.

Іноді шатен ловив на собі сумний погляд батька. Він був глибоко занурений у власні думи, на деякий час втрачаючи зв’язок з реальністю. З віком, згадуючи подібні випадки, Осаму розумів, що ще горіло в цьому погляді — жаль. Палючий жаль від швидкоплинності часу. З роками він ніби всмоктався в Осаму, проріс коренями в саму його сутність і змушував прагнути сильних емоцій, спробувати якомога більше цікавого, екстремального.

— Іноді ти такий серйозний, що мене аж тіпає! Тобі всього дванадцять, Осаму, звідки такий вираз обличчя?

Вони, як завжди, сиділи пліч-о-пліч на холодних сходах, вивчаючи зорі. Це вже давно стало їхньою спільною традицією. Традицією їхньої маленької сім’ї. Дазай старший завжди наполягав, щоб вони вистилали бетон щільним килимком для йоги, складеним вдвоє — ночами було холодно, а хворіти не хотілося. Осаму тільки знизував плечима, не бувши ані за, ані проти. В такі моменти його увагою володіло тільки небо. Налаштований телескоп стояв неподалік, готовий до більш детальних спостережень.

— Що ти маєш на увазі, говорячи “серйозний”? — поморщився підліток, кладучі до рота шматочок шоколаду.

— Твої брови надто сильно зсунуті, в погляді плескається невдоволення цим світом, а саме обличчя ніби застигло мармуровою статуєю.  Я нагадаю, тобі тільки дванадцять, не поспішай дорослішати. Насправді, тут пекло.

— Не пам’ятаю, щоб життя хоча б раз запитало, чи готовий я дорослішати, — меланхолійно відгукнувся той з набитим ротом.

Пан Дазай міг тільки гірко зітхнути, повертаючи погляд до зоряного неба. Сьогодні його затягнуло рідкими тонкими хмарами.

— Я би дуже хотів бачити тебе щасливим і сильним.

— Спочатку сила, що здобувається через біль, а вже потім — щастя, якщо виживу, — буденно відповів Осаму і зачесав волосся назад.

— Навіть я дійшов такого висновку тільки в шістнадцять!

— То виходить, тепер моя черга бути для тебе батьківською фігурою, якщо я так швидко все схоплюю? — весело запитав Дазай молодший.

Між ними запала напружена тиша. Пан Хіїро сильно стиснув рукава куртки в кулаках, намагаючись ігнорувати, як ніс починає щипати. Життя було жорстоким з найкращими. Знову й знову збивало з ніг, щоб подивитися, чи зможе людина підвестися. Чи знайде вона шлях до зорей у цій пітьмі. Він вдивлявся у безкрайнє зоряне покривало, коли раптом щось потужно налетіло на нього зліва. Худими руками Осаму міцно притиснув батька до себе, а лобом уткнувся Хіїро в плече.

— Дякую, що ти зі мною, тату. Дякую, що підтримуєш. Дякую, що тримаєш за руку, поки я пізнаю цей світ. Я не звик таке показувати, але я до розпеченого жаху наляканий тим, наскільки люди і життя можуть бути кровожерливими. Наскільки небезпечно просто жити, бо в будь-який момент ти можеш впасти і зламати всі кінцівки, або випадково когось зачепити і отримати в пику за це, або опинитися не в тому місці і не в той час, коли тебе просто вб’ють. Люди розв’язують війни, люди вбивають природу, яка дає їм все, чого вони потребують, люди змагаються за так зване місце під Сонцем, хоча його світла вистачало б для всіх, якби хтось не жадав забрати собі чуже. Це настільки сильно лякає мене, що я на повному серйозі… хотів вийти з цієї симуляції, просто набрати всім відомий чіт-код і вийти з клятої матриці. Але… як же я тебе тут покину зовсім одного? — він підняв вологі очі на батька, намагаючись зрозуміти, які емоції викликав своїм одкровенням.

Той кілька секунд мовчав і не ворушився. Чувся неспокійний шелест осіннього листя. Жвавий вітер розганяв тонкі хмари. У повітрі розливалися аромати шоколаду, морозу і ледь помітний — тютюну. 

— Ні, я поспішив із висновками, ти все ще дитина, — після цих слів послідував легкий щелбан, від якого Осаму незадоволено пирхнув, трохи відсторонюючись, — прошу, почуй мене правильно — тільки ти в праві керувати власним життям, власними рішеннями і власними реакціями на конкретні події. Ніхто не в змозі повністю заборонити тобі між життям і самогубством обрати друге, бо інші люди не живуть твоє життя. Тому і я лізти до цих терезів не буду, але скажу одне. Свідомо обравши покінчити з усім, ти вже не зможеш побачити, наскільки яскраво горітиме твій Рігель, — м’яко поклавши свою гарячу долонь на грудну клітину розстібнутого Осаму, прямо над серцем, Хіїро тепло всміхнувся, — ти такий сильний, сину. Дякую, що продовжуєш цю боротьбу.

В той вечір в очах Дазая молодшого запалали тисячі біло-блакитних зірок. І світ навколо освітився від тепла їх сяйва. Гарячі сльози котилися по щоках, відкривали серце, очищували його від сумнівів. За спиною виростали могутні крила. Теплий погляд батька м’яко огортав, підбадьорював. Вчив літати. І все почало здаватися не таким поганим. На деякий час. Поки життя знову не вирішило повернути борг і доламати Осаму.

 

:::

 

— Як повернемося, потрібно щось приготувати, тому приймаю пропозиції, — бадьоро мовив Хіїро, тримаючі руки на рулі. Зараз вони стояли в заторі, повертаючись з торгового центру — Осаму дочитав усі книги з астрономії, що в нього зберігалися, а тому було прийнято рішення з’їздити і купити ще. Дазай старший активно приховував, що таємно від сина брав почитати ці книжки. Але тільки пан Хіїро думав, що ніхто не помічає його потішних спроб залишатися в тіні.

— Приготуй будь-що на твій смак, у пані Сун жахливо виходить, — невдоволено поморщився Осаму.

— Ти такий прямолінійний, — лагідно всміхнувся пан Дазай, потрохи рухаючись уперед в заторі.

— Мені нудно брехати, — широка посмішка блимнула на обличчі Осаму, — набагато цікавіше люди реагують, коли їм в обличчя говорять правду.

— У мене росте маленький злий геній, — похитав головою, намагаючись сховати власну усмішку. Хіїро щиро цінував моменти, коли його син відкривався йому не тільки з милої своєї сторони, а і з тіньової, яку в їх суспільстві було прийнято ховати за сотнею замків. Якось Осаму сказав, що таке суспільство не заслуговує на існування, якщо не планує змінюватися, і Дазай старший не міг не погодитися. Йому все частіше здавалося, що його син був значно мудрішим за нього, і насправді це він, Осаму, був батьком для Хіїро. Від таких думок пан Дазай тільки усміхався, починаючи вірити в реінкарнацію і досвід душі з минулих втілень.

— Мене можна вважати подарунком за гідно прожите життя, — самозакохано протягнув шатен і бешкетно підморгнув батькові у дзеркало.

Хіїро гучно розсміявся, подумки погоджуючись. Осаму дійсно був справжнім скарбом, який з роками сяятиме тільки яскравіше.

Вони нарешті вирвалися із затору і звернули з головної траси в бік їхнього будинку. Осаму захоплено притиснувся обличчям до скла, дивуючись красі цих місць, ніби бачив уперше — в середині жовтня ця частина дороги фарбувалася в яскраві кольори осені, на її узбіччі дерева сяяли жовто-багряним, помаранчевим, червоно-коричневим, і на тлі похмурого дня вони виділялися ще сильніше. Дазай молодший любив осінь — вона дарувала йому спокій, приємну меланхолію і свіже прохолодне повітря.

Машину раптом сильно хитнуло. Осаму відкинуло до протилежного вікна, він вдарився потилицею об двері.

— Тримайся, синку, це не проста випадковість, — напружено мовив Хіїро і сильніше стиснув руль. У дзеркалі було видно дві сірих Тойоти, одна з яких ледве не протаранила їх.

— Перша думка — схоже на замах.

— Абсолютно вірна думка, тому доведеться порушити правила дорожного руху на деякий час.

— Чи потрібно викликати поліцію?

— Дзвони. Поки вони роздупляться, може стати пізно.

— Не смій так говорити! Вже дзвоню, — серйозно відповів Осаму, холодними пальцями прикладаючи телефон до вуха.

Багряні дерева все швидше пролітали повз, гудки в слухавці дратували, Осаму знервовано вистукував хаотичний ритм на своїй колінці. Він з усіх сил стримував на обличчі трохи відсторонений вираз, хоча всередині його жерли паніка і тваринний жах.

— Не беруть, тату, — розпачливо крикнув він.

— Заспокойся, сину, ми і самі впораємося.

— Як я можу допомогти?

— Просто будь в порядку і пригнись трохи, бо по нам можуть відкрити вогонь.

— Та хто ці люди, чорт забирай?!

— Я не знаю, Осаму. Але це не перший замах на мене.

— І ти весь цей час мовчав, — похмуро підсумував Дазай молодший.

— Пробач мені, я не думав, що і тебе вплутають.

— Я твій син, твій кровний родич — ідеальний важіль тиску.

— Я не очікував, що ці люди наважаться піти так далеко, все ж я володію тільки частиною акцій компанії MoonDustTelescope, на відміну від Морі.

Осаму міг тільки нахмуритися. Усе здавалося надто підозрілим, надто неправильним. Десь був серйозний підступ, який вони ніяк не помічали. Машини позаду не відставали, потрохи набираючи швидкість. Їх маневри здавалися шатену дивними — виглядало так, ніби вони намагаються зажати їх між собою і розчавити. Від таких думок він нахмурився ще більше, тривожно ховаючись за спинкою задніх сидінь.

Гучний постріл розбив заднє скло — його уламки розсипало по салону. Дазай дивом встиг прикрити голову руками, сховавши обличчя в сидінні. У вухах сильно дзвеніло від вибуху і скаженого ритму серця. Обережно кинувши погляд на батька, очі Осаму розпачливо зіщурилися — фрагмент скла пошкодив скроню і верхню частину правого вуха пана Дазая, і тепер ця сторона обличчя була залита кров’ю.

— Тату, в тебе кров, — тихо покликав Осаму.

— Не турбуйся, головне, що ми дихаємо, — м’яко відгукнувся Хіїро, не знижуючи швидкості.

Серце Дазая молодшого гірко стиснулося, від болю в груді було важко дихати, паніка підступала до горла важкими риданнями, але Осаму мужньо тримався, намагаючись повернути собі ясне мислення. Від погоні на автівці їх могла врятувати швидкість. А ще хитрість.

— Різко загорнути до лісу, щоб загубитися серед дерев — погана ідея?

Хіїро кинув зацікавлений погляд на Дазая через дзеркало.

— На рівній трасі ми, як на долоні, тому це може бути нашою єдиною надією. Молодець, тоді так і зробимо, — сказав пан Дазай і різко повернув направо. На цьому проміжку дороги не було розмежувачів між проїзною частиною і узбіччям, тому, знайшовши достатньо широкий “коридор” між деревами, Хіїро одразу скористався ним. Машини переслідувачів промчалися далі, відправивши вслід біглецям пару куль.

У цьому лісі Осаму гуляв тільки двічі, а тому місцевість привертала багато його уваги — йому подобалося досліджувати нові місця.

— До нашого будинку через ліс буде ще бистріше, але я не певен, чи можна повертатися туди зараз, бо за нами можуть стежити, — тихо проговорив Хіїро, — при цьому, зупинятися в глухому лісі, де ні душі, теж погана ідея.

— Як щодо того, аби поїхати до пана Оґая, — Осаму задумливо торкнувся підборіддя двома пальцями.

— Не знаю, чи правильно буде наражати його та компанію в цілому на небезпеку.

— Мені здається, серед великої кількості людей замах просто не вдасться скоїти без серйозної загрози попастися.

— Не недооцінюй цих людей, Осаму, завжди можна підробити докази чи заплатити, кому треба.

На це Дазаю молодшому було нічого відповісти. Він відчував, як у ньому знову піднімається потворний осад чорних клаптів ненависті до цього світу. Його дратували ці правила, дратувала несправедливість, дратувала власна неспроможність змінити світ раз і назавжди. Кулаки сильно стискали поділ куртки, очі наливалися кров’ю. Він повільно втрачав контроль.

— Осаму, — лагідний голос батька проривався ніби крізь водну поверхню, заглушений шумом думок шатена, — подивися на мене.

Машина трохи збавила швидкість. Дазай молодший з великим зусиллям відірвав палаючий погляд від підлоги салону і дрібних уламків скла, подивившись на батька. Серце його сильно тьохкнуло. Той усміхався — настільки чисто і світло, що паморочилася голова.

— Пам’ятаєш, що я тобі казав? Згадай про свій Рігель, сину, і не дозволяй йому згаснути.

Осаму глибоко вдихнув. Повільно видихнув. Ще один вдих. Гарячі сльози тихо крапали на коліна. Хіїро м’яко усміхнувся, повертаючи увагу назад до дороги. Наскільки би колючим Осаму не здавався на публіці, всередині він переживав дуже багато емоцій, які по різним причинам не міг показати відкрито. І тільки ніжність та щире розуміння потроху послаблювали його оборону, яка шкодила, в першу чергу, самому Дазаю.

— Ну так ось, до Морі все ж краще не їхати, було би легковажно вплутувати когось. Не хвилюйся, як правило, такі замахи закінчувалися тим, що я губився для переслідувачів, і від мене відставали, — бадьоро розказував Хіїро.

— То це ще й не один раз було, — похмуро відгукнувся Осаму, витираючи вологі ланіти.

— Ну не гнівайся, — сумно протягнув пан Дазай, але раптом затих. Зіщурився, потім потягнувся до бардачка. В руці опинився пістолет. Очі Дазая широко розкрилися, але він продовжив мовчати, — Осаму, ховайся за сидіннями, щоб тебе не бачили. Сиди тихо і не виходь, мінімум, півгодини. Далі прислухайся до оточення. Будь сильним, сину, і нічого не бійся.

Незвично серйозний голос батька наганяв паніку і страх, але піддаватися їм дорівнювало смерті. Осаму слухняно опустився якомога нижче. Хіїро вийшов назовні. З вулиці через розбите скло в машину доносилися чиїсь голоси, але слів розібрати не виходило. Долоні Дазая неприємно спітніли, пил з підлоги салону липнув до шкіри. Шатен прислухався до розмови на вулиці, і серце кожного разу радо підстрибувало, коли він чув голос батька. Той був ніби чимось спантеличений. Раптом запала тривожна тиша. Осаму дуже хотілося визирнути і власними очима побачити, що відбувається. Нетерплячість пускала сверблячих мурах по шкірі, але його знову й знову зупиняли слова батька. У такій важкій та непередбачуваній ситуації Дазай молодший просто не міг порушувати наказів — а сприймав він прохання Хіїро саме так.

Осаму не розумів, чому на його батька полювали. Не розумів, хто це робив. Не розумів, хто стояв за цими людьми, бо в них точно повинні бути господарі. Голова йшла обертом від різних теорій і припущень, але в Дазая було надто мало інформації. У нього склалося враження, що Хіїро знав, хто за цим стоїть. Але загадкою залишалося одне — чому він не розповів про це Осаму? Чому він був так певен, що Осаму в безпеці? Тільки, якщо Хіїро чітко знав ціль, з якою його переслідували і намагалися вбити. Проте якщо це дійсно так, чому він не спробував уникнути всіх цих пригод? Вони могли просто переїхати в інше місто, навіть в іншу країну, щоб почати жити з чистого аркуша, подалі від усіх тих, хто бажав їм зла.

У напружені роздуми увірвався гучний звук пострілів. Стріляли безупинно, не обмежуючись одною чи двома кулями. Осаму з жахом в янтарних очах прикрив голову руками. “Батько в небезпеці. Батько може загинути сьогодні. У мене немає зброї, тому, сунувшись туди, я тільки заважатиму. Я надто слабкий.” В серці підіймалася темна буря. Хотілося гортанно ричати, здирати кулаки в кров, кричати-кричати-кричати від того, наскільки маленьким і безсильним він себе відчував. Наскільки дрібною була його сила, про яку так ніжно говорив його батько. Наскільки, насправді, він був слабким, а його показова впевненість у собі — крихкою. Він був просто маленьким наляканим хлопчиком, який в дану хвилину більш за все жадав тільки одного — зникнути з радарів цього світу. Розчинитися. І забрати батька з собою. Разом втекти на край Землі, магічним чином віднайти робочий космічний човен, сісти в нього і відправитися далеко-далеко, де жодна людина їх не дістане. Жити у космічному просторі з достатньою кількістю їжі, питної та технічної води і постійно дивитися на зорі. Для цього навіть не потрібно чекати на темну частину доби — зорі завжди перед тобою — тільки підійми погляд до ілюмінатора. Осаму мріяв жити у відкритому космосі. Щодня все більше й більше віддалятися від цієї планети. Безупинно нестися вперед холодним космосом, залишаючи все старе позаду. Життя на Землі було надто жорстоким. Хіба вони заслуговували на це?

Постріли припинилися так само неочікувано, як і почалися. І знову ця гробова тиша, навіть вітер вщух. Дазай напружено аналізував кожний шурхіт. У наступну мить почулися кроки по щебню — до машини хтось наближався. Судячи зі звуків, людей було двоє. Ніхто більше не говорив ані слова — Осаму припустив, якщо вони і спілкувалися між собою зараз, то поглядами або мовою жестів. Невже знали, що його батько їхав не один? При думці про Хіїро Дазай повільно заплющив очі. Він же живий, правда?

— Вбивати хлопчисько наказу не було, гальмуй, — почувся чийсь грубий голос.

— Не розумію, які цілі переслідує бос, бо якщо малий усе бачив, це зайвий свідок. Але якщо немає тіла — немає і діла, — Осаму майже бачив, як цей чоловік мерзенно посміхнувся і сплюнув на землю.

— Мені все одно, що ти там розумієш чи нє, наказу не було.

— Як ти мене дратуєш, одразу видно, хочеш, щоб наш бос тебе добряче виїбав, — проричали у відповідь, а потім Дазай почув, як їх кроки почали віддалятися.

“Наказ… Вбити… Чий наказ? Про що вони? Якщо говорили про моє вбивство, чи означає це, що…”

Не пам’ятаючи себе від жаху, Дазай істерично зашарив по зачиненій двері, але та все не піддавалася. Шатен хрипів, бився головою об сидіння, ламав нігті, не відчуваючи болю, поки вид власної крові не зупинив його. Він роздивлявся свої праву руку так, наче бачив уперше. Дихання залишалося рваним, його кидало то в жар, то в холод. Одним легким рухом він все ж зміг відчинити двері. Обличчя було спокійним, навіть холодним. Про коротку істерику нагадував тепер тільки надто яскравий рум’янець. Повільно вийшовши назовні, Осаму на кілька секунд застиг на місці, бездумно дивлячись перед собою. Як би він не намагався абстрагуватися від реальності, ігнорувати те, що встиг побачити попереду, — все було марно. На білому щебні розтікалася велика кривава калюжа. Тіло в ній виглядало так, ніби йому до або після смерті зламали кінцівки. Дазай схилявся до другого варіанту, бо він не чув криків батька. “Він міг витерпіти все без жодного прояву слабкості”, — тихо нагадав йому внутрішній голос. Як іронічно — він лунав у його голові голосом Хіїро.

На ватних ногах Осаму потроху наближався до тіла батька. Той лежав до нього спиною, і з такого ракурсу здавалося, ніби він просто спить. Здавалося, от просто зараз він жваво підніметься на ноги, посміхнеться, складе руки за головою і бешкетно поцікавиться, чого Дазай знову такий похмурий. Шатен гірко всміхнувся. Його стрясав істеричний сміх. І все ж він недостатньо сильно цінував свого батька. Недостатньо показував свою любов. Недостатньо щиро розказував про свої почуття. Недостатньо цікавився почуттями батька. Недостатньо…

Слабкі ноги все ж донесли його до бездиханного тіла. Тремтячі руки все ж потягнулися перевірити пульс. У Осаму була дратуюча його самого риса — він завжди до останнього вірив у краще. Ігнорував навіть факти, які бачив власними очима, дивлячись тільки в яскраво-срібні очі надії. Після стількох кульових поранень не виживають. Тіло ще не встигло остигнути. Теплий, як і завжди. Можливо, просто тимчасова зупинка серця? Дазай бачив у фільмах, що в таких випадках роблять масаж серця, можливо, це допоможе батьку і зараз? У бурштинових очах загорівся гарячковий вогник. Прудко перевернувши тіло на спину, Осаму почав озвіріло навалюватися на ребра батька випрямленими руками. Сили швидко покидали непідготовленого підлітка, а очі вже застилала пелена сліз. Задушені хлипи виривалися з міцно зімкнутих губ. Він досить швидко здався, падаючи на щебень поруч із батьком.

Власні думки морально ґвалтували Дазая, а він все продовжував лежати, порожньо дивлячись перед собою. Увесь цей час він так і не зміг змусити себе подивитися Хіїро в обличчя. Боявся зіткнутися з мертвим згаслим поглядом і остаточно збожеволіти. Боявся зіткнутися з реальністю.

“Так не повинно бути. Ми з батьком повинні зараз сидіти біля невеликого каміну, грітися біля вогню і пити смачний чай з молоком і свіжим печивом. Після вечері ми повинні, як завжди, вийти надвір і милуватися зорями. Розповідати один одному смішні історії, дискутувати на тему життя і смерті, ролі людини в суспільстві, міри відповідальності кожного за власне життя і життя планети. Притулятися один до одного плечима і затишно мовчати. Відчувати тиху єдність.”

Очі неприємно щипало від нової порції сліз. Осаму вже не боровся з ними, дозволяючи вільно стікати на холодну землю. Він перестав розуміти, скільки часу пройшло, де він, що він відчуває і про що думає. Пройшло п’ять хвилин? Десять годин? А може, сто років? Думки пропливали повз нього, а Дазай був тільки спостерігачем. Він помирає? Безбарвна посмішка викривила тонкі губи. Нарешті спокій. Нарешті відсутність емоцій і страждань. Нарешті тиша і свобода від власної свідомості. Нарешті він повернеться Додому.

Крізь хвилі думок почав доноситися якийсь шум. Осаму ніби розчув звуки сирен. Чиїсь голоси. Поліція? Звідки їй взятися, коли на його дзвінок ніхто не відповів? Гірка посмішка залишила легкий відбиток на губах. Якби ці корумповані жирні дупи нормально виконували свою роботу, батька можна було б урятувати. Крики, гучні накази, метушня. Хтось торкався його плеча, перевіряв пульс, намагався запитати щось і отримати відповіді. Дазай не реагував — у нього просто не було на це сил.

— Відійдіть всі від нього. Не почули чи що? — цей голос вирвав Осаму з заціпеніння. Він відчув, як навколо нього всі почали розступатися, — агов, козаче, ти як себе почуваєш? Встати можеш?

Дазай з великим трудом розплющив очі і перевів погляд на чоловіка перед ним, не повертаючи голови. Виглядав він на середній вік — років тридцять, не більше. Довге біляве волосся було зібраним у низькій хвіст, за прямокутними окулярами уважно блищали світло-янтарні очі. “Красивий”, — промайнуло в голові Осаму.

— Я живий, і це істинне розчарування, — голос Дазая був слабким і хриплим.

Усі навколо приголомшено завмерли. Чоловік зберігав спокійний вираз обличчя. А в наступну мить різко підняв Осаму за комір куртки і легко стряхнув.

— Підеш зі мною, козаче. Я розкажу тобі, скільки коштує людське життя, — Дазаю здалося, його співрозмовник був сильно роздратований, хоча при цьому жодний м’яз на його обличчі не видавав цього. Тільки голос, — як тебе звати?

— Дазай. Дазай Осаму, — чітко вимовив той.

— Я Кунікіда Доппо, можеш звертатися, як забажаєш. Працюю у відділі криміналістики, займатимусь справою вбивства цього чоловіка. Хто він для тебе?

Осаму важко глитнув.

— Мій батько.

Шатену здалося, пан Доппо співчутливо зітхнув.

— Тебе потрібно відігріти і нагодувати, пішли зі мною. Кафе Квазар знаходиться не надто далеко, але там найсмачніші спагетті. Любиш їх?

— Обожнюю, — хрипо відгукнувся Осаму.

— От і добре, то згоден? — Кунікіда раптом тепло всміхнувся, допомагаючи Дазаю підвестися з холодного щебня.

— Якщо Ви хочете заманити мене кудись і вбити, то так.

— Козаче, не зли мене.

— Шкода, у Вас є ідеальна можливість, враховуючи мій стан. Ну добре, згоден на спагетті. Як з Вами нудно, — надувся Осаму, хитаючись на слабких ногах.

— Стане весело, коли я таємно підсиплю тобі побільше чорного перця в страву.

— Яка жорстокість, це гірше, ніж смерть!

— Так ти ж наче померти хочеш, — підняв брову Доппо.

— Померти хочу, а страждати не хочу! — капризно відповів Осаму, а потім тихо додав, — досить з мене вже цих страждань.

Кунікіда сильніше стиснув плече підлітка в знак німої підтримки. Маючи певний досвід, Доппо чітко знав — з втратою близької людини хлопцю не допоможе впоратися ніхто, крім нього самого. У силах криміналіста було тільки не залишати його на самоті з кровожерливими думками. Кунікіда відчував — слова про бажання, навіть жагу суїциду були не просто словами. Колеги вже дивилися на нього косо. Зазвичай Доппо ніколи не приділяв свідкам більше часу й уваги, ніж цього потребував пошук інформації, доказів і зачіпок. І тим паче ніколи не пропонував відвезти їх у кафе, в якому працювали його близькі друзі, щоб втішити і не залишати цих свідків самих. Чого ж зараз він зробив так багато виключень для цього козака?

— Пішли вже, — покликав Кунікіда.

— Добре, — шмигнув носом Дазай і повільно попрямував за Доппо. Втомлений видих зірвався з його губ. Він був живий, але що далі?