Глава 2.

Листопад був найулюбленішим місяцем для Чуї. Не тільки осені — всього року. Він не міг адекватно пояснити, чим саме його приваблювало свинцеве важке небо, що, здавалося, ось-ось рухне на всіх і поховає під собою. Не міг зрозуміти, чому вид голих дерев наганяв на нього не тільки легку меланхолію, а і дивну зігріваючу надію. Шукав і не знаходив відповіді, чому так сильно любив це прохолодне повітря, що вривалося у легені розпеченим потоком, змушуючи очі приємно сльозитися. Через своєрідну залежність від подібних відчуттів Накахара ходив без шапки і в розстебнутому пальто; виключенням вважалися дні, коли температура опускалася до відмітки нижче нуля — тоді Чуя вдягав капелюх. Їх у нього було близько п’яти — всі різні, але кожен подобався рудому однаково сильно.

Проте як би сильно Накахара не любив листопад, кохання його було невзаємним. Як правило, саме в листопаді з ним траплялися найбільш травмуючі події — ця закономірність не могла не звихрювати і так постійно активну параною. І вкотре вона мерзенно сміялася, сміх її відбивався барабанними перетинками, лунав у болісно активному мозку, шкрябав по нейронам, небезпечно сильно натягуючи тонкі аксони. Підйом на звичний, майже рідний п’ятий поверх ще ніколи не був настільки важким, і мова навіть не про палаючі від нестачі кисню легені чи біль у м’язах.

“Вбивство”.

Перед очима нав’язливо мерехтіли тисячі багряних зірок, що дзижчали десь у горлі. Флешбеки накривали Накахару льодяним потоком, душачи-душачи-душачи, а він усе продовжував повільно підніматися догори, бо природна впертість не дозволяла проявити слабкість навіть перед самим собою. Осаму позаду був якимось незвично тихим, задумливим. Слідував за Чуєю, напівзацікавлено вивчаючи різного змісту надписи на обтріпаних стінах. Іноді ледь чутно прикляскував від обурення чи навпаки захоплення фантазією мешканців будинку. Накахару попереду раптово хитнуло назад, і Дазай ледве встиг спіймати актора, вчасно перемістивши вагу тіла на передню ногу. Накахара з останніх сил намагався залишатися в свідомості, але його видавали важке дихання і…

— Чує, що… Та ти блідий, як сама смерть!

— Виходить, я нарешті переграв тебе, Цуцику… — слабко відгукнувся той, вперто не дозволяючи очам заплющитися.

Ледве стримавши нервовий смішок, шатен нахмурився.

— Ти про що, йолопе? — гнівно гримнув, поки паніка потроху здавлювала серце залізними щелепами.

— Зазвичай у нас саме ти найбільш блідий, навіть хворо-сірий, тому тепер… перемога моя, — сказав і затих.

— Знайшов, у чому змагатися, — розпачливо прошепотів Осаму, обережно притискаючи Чую до себе. На майже білому обличчі можна було чітко роздивитися руді веснянки, що нещільно вкривали вилиці й ніс Накахари. Лагідно всміхнувшись, Дазай підняв Чую на руки й поніс догори — до його квартири залишався один поверх.

 

:::

 

Сьогодні знову була його зміна, і сьогодні він знову прийшов на нове місце із теплим задоволенням, подумки вітаючись із Квазаром. Накаджіма ще з першого дня відчув, наскільки особливим було це місце — і справа навіть не у привабливих елементах декору чи магічно прекрасному виді з вікон, о ні. Ніби щось потойбічне благословило таємниче місце, яке при цьому ніколи не відвідували більше трьох людей одночасно. І для Ацуші було тільки на радість проводити години робочого часу в приємному спокої, який іноді розбавляли рідкі гості закладу, розмови з іншими робітниками і тиха музика на фоні.

А колектив у нього був найкращий — нарешті його оточували комфортні, веселі й адекватні люди. Танідзакі Джунічіро, офіціант, — розказував цікаві історії з життя кафе; часто ділився своїм перекусом з Ацуші; активно підтримував його в освоєнні на новому місці та вдосконаленні навичок взаємодій з відвідувачами, і продовжує це робити. Танідзакі Наомі, теж офіціантка, іноді встає за барну стійку, — проводила новенькому Ацуші екскурсію по кафе в перший день; разом із Джунічіро розповідала історії, смішно пародюючи голоса дійових осіб. Йосано Акіко, основний об’єм приготування страв завжди на ній, — сама запропонувала обробити поріз, який недосвідчений Накаджіма заробив, зачепившись за власні шнурки; порадила ефективне знеболююче, яке тепер рятує хлопця від нічної мігрені.

Щоправда, адекватність їх іноді покидала на невизначений строк, і тоді починалося божевілля. Наприклад, за неповний тиждень, що Накаджіма працює в Квазарі, Едоґава Рампо, ще один офіціант, який майже ніколи не виконував своїх обов’язків, притяг до кафе чорну кішку з яскравими смарагдовими очима, а всі інші встигли бурхливо посваритися, бо були не в змозі розділити увагу пухнастика між собою. Наомі змією обпліла Джунічіро і тихо шипіла йому на вухо, які наслідки на нього чекають, якщо не поступиться перед нею в боротьбі за час із котиком. Сам Танідзакі мовчки пихкав, намагаючись визволитися з “обіймів” сестри і нарешті почухати спинку кішки. Рампо задоволено посміхався, спостерігаючи за цією драмою, поки Йосано агресивно шукала раптово зниклого пухнастика по всьому кафе. Сама же тваринка тихенько втекла від розлючених робітників, комфортно влаштувавшись на колінах їх керівника — Фукудзави Юкічі. Цей чоловік викликав у Ацуші невимовну повагу, а ще — вдячність за те, що прийняв його під своє крило. Бувши сиротою, він вперше за стільки років відчував це майже батьківське тепло, яким Фукудзава щиро ділився не тільки з ним, а і з іншими робітниками кафе Квазар. Іноді Накаджімі здавалося, що вони і були сім’єю одне для одного. І саме за це все Ацуші закохувався у Квазар сильніше і сильніше.

Але тепер було ще дещо. Вірніше, дехто.

— Аку, твоя кава, — лагідно покликав Ацуші, зчепивши руки за спиною.

На вулиці потроху вмикалися ліхтарі, а сутінки відступали перед жовтим світлом. Море майже повністю злилося з темним небом, і тільки ледь помітна біла піна хвиль зберігала його обриси для спостерігачів. Повний місяць розмито сяяв крізь тонкі хмари. Виринувши зі своїх думок, Рюноске здивовано обернувся від вікон до Накаджіми. Кілька секунд розгублено кліпав очима, але, впізнавши парубка, подарував йому легку всмішку.

— Дякую, Ацу.

Його голос здавався Накаджімі витвором мистецтва. Ці хрипловаті нотки, ледь помітна втома, низький тембр, від якого щось примарно вібрувало в грудній клітці Ацуші. Він навіть подумки жартував, що коли-небудь не стримається і точно попрохає Акутаґаву записати йому читання якоїсь казки вголос. Чи вірша. Та хоч параграфу підручника з судової медицини, якою Рюноске найчастіше займався в їх кафе, він залюбки слухатиме все, що той погодиться прочитати. А потім слухатиме ще раз. Знову, й знову, й знову. І його лякали ці почуття. Були думки про кохання з першого погляду, але Накаджіма при всьому бажанні не міг повірити у подібне.

— Тебе щось непокоїть? Маєш знервований вигляд, — схилив голову вбік, показує, що готовий вислухати.

— Просто хвилююсь за друга, він так і не написав після сеансу у психотерапевта, — замислено відповів Акутаґава, не зводячи уважного погляду з Накаджіми. Той вкотре почервонів. Саме цей погляд Рюноске йому, Ацуші, було важко витлумачувати. Він підозрював його в чомусь? Оцінював, чи можна йому довіряти? Шукав підступ?

— Ти дзвонив йому?

— Не бере слухавку. Хоча я не здивований, після сеансу йому трохи не до мене, але зазвичай він відписувався щодо планів на вечір. Щоправда, кожного разу це були солоні кукурудзяні палички і перегляд якогось старого фільму.

— Як гадаєш, варто поїхати й перевірити, чи все добре з твоїм другом? — схвильовано запитав Ацуші, не розуміючи, чому Акутаґава залишається таким спокійним.

— Ні, не треба, — просто відповів той, але брови раптом зійшлися на переніссі.

— Бачу, що треба, поїхали, — похмуро підсумував Накаджіма, жваво прямуючи до стійки. Рюноске міг тільки розгублено дивитися йому в спину, намагаючись зрозуміти, на честь чого його вічно спокійне серце так сильно забилося.

 

:::

 

В квартирі Чуї було холодно. Батареї стояли на першому ступені обігрівання, а бетонні голі стіни тільки більше витягували тепло з усякого, хто наважився зайти сюди. Тепер Осаму не дивувався, чого в Накахари постійно насморк — замість цього він дивувався, як той відкупився тільки ним, а не запаленням легень. Зайшовши в квартиру, Дазай приголомшено застиг, а потім вилаявся, зняв взуття і з непритомним Чуєю на руках пішов шукати його кімнату — як шатен і очікував, саме в ній вікно залишалося відчиненим увесь цей час.

“От навмисно наступного разу пролізу вікном до його квартири, буде знати” — насуплено роздумував Осаму, обережно опускаючи Накахару на ліжко, застелене блідо-зеленим пледом. Затримавши погляд на рудій прядці, що вибилася з високого хвоста і тепер прикривала частину обличчя, Дазай ніжно відвів її вбік. Погладив щоку кінчиками пальців і одразу прибрав руку за спину, випрямляючись. — “Ну та, п’ятий поверх, нічого не вийде”. Пальто вирішив не знімати, бо температура в кімнаті та на вулиці майже не відрізнялась. Можливо, була навіть нижче, бо стіни ніхто не підігрівав. Усвідомивши це, Осаму різко розвернувся назад до ліжка, беззвучно повернувся і вкрив Накахару другою половиною пледа, завернувши хлопця в своєрідний лаваш. Задоволено видихнувши, Дазай переможно усміхнувся і швидко прикрутив ступінь обігрівання на трійку. Після цього поїжився і попрямував на кухню.

“Хто б міг подумати, що я стану ритися на кухні Чуї Накахари, вирішуючи, що можна приготувати, поки він знаходиться у відключці у себе в кімнаті?” — від таких думок шатен весело приснув у кулак і знову вернув увагу до напівпорожнього холодильнику. Обирати було майже ні з чого, тому приблизно розрахувавши, чи вистачить наявних продуктів, Осаму дістав усе необхідне.

 

:::

 

Спати на захід сонця для Накахари рівнялося добровільному розпису в згоді на багатогодинну мігрень. У звичайні дні від сильної сонливості під ранній вечір його рятували старі фільми, підробіток і купа домашнього завдання, яке далеко не завжди обмежувалося репетицією до головної вистави семестру. “Легенда про Короля Артура”. І не просто спектакль — мюзикл! Думки про майбутній виступ паморочили голову, Чую розривало водночас два бажання — сховатися десь далеко, щоб ніхто не знайшов і не потягнув на сцену, і гордо вийти на темно-коричневий паркет, до сльоз в запалених очах дивитися на десятки прожекторів, що осяять його постать, облачену в готичний костюм Мелеагана. Це відчуття пускало приємні розряди току по шкірі, наповнювало легені розпеченим киснем, змушувало вії тріпотіти від передозу емоціями. Чуя Накахара в повній мірі відчував власну божественність, піднімаючись на сцену.

Можна сказати, що він жив заради овацій. Шукав визнання, шукав, де його оцінять во всій красі. І знову й знову знаходив це в заповнених залах, стоячи перед сотнями людей. Його кожного разу приємно чіпляло, коли цілий зал абсолютно різних, несхожих між собою людей в унісон кричав “Браво!”, даруя йому оплески, поки долоні не почервоніють і не почнуть горіти. На сцені Чуя відчував себе істинним Богом. Найкращим, що стояв на вершині всього світу, насолоджуючись теплом і енергією своїх послідовників.

Думки про найближчу репетицію, заплановану на вечір суботи, підняли настрій Накахарі, що тільки-но отямився.

“Чому я взагалі заснув?”

Спогади про події минулих годин накрили його льодяним потоком. Швидко озирнувшись, рудий трохи розслабився — він був у своїй квартирі. Опустивши голову назад на подушку, Чуя незадоволено зсунув брови. Він був певен — Цуцик не втратить можливості познущатися з нього через його слабкість. Ходитиме за ним, мінімум, тиждень і нагадуватиме про те, яке Чуя слабке “Кошеня”, неспроможне попіклуватися про себе. Можливо, навіть збереться забрати його до себе, щоб “добре харчувався і менше на життя лаявся”. Хлопець тихо пирхнув, яскраво уявивши цю картину. Стоп…

А де Дазай?

Накахара повільно підвівся з ліжку, міцно тримаючись за його спинку, і пішов у бік єдиного ввімкненого джерела світла — настільної лампи на кухні. У ніс одразу вдарив аромат чогось смачного, майже забутого з роками одноманітного харчування. Квартира потроху тонула в сутінках, з вулиці всередину потрапляли тусклі вогні вуличних ліхтарів. Той, що знаходився точно навпроти вікна кімнати Накахари, вже як тиждень перегорів, тому не засліплював і так роздратованого після сну господаря. Навіть через закриті ставні було чутно крики молоді — чергова п’янка, під час якої рандомний школяр знову потрапить у травматологічне відділення. І пощастить, якщо тільки один і тільки в травматологію, а не в морг. Рудий кисло поморщився — знову прокидатися від сирен поліції та швидкої. Обережно, ніби він не у своїй квартирі знаходиться, а увірвався в чужу, Чуя зазирнув у дверний пройом і зомлів.

— О, Кошеня прокинулося, яке щастя! Проходь, не соромся, я терпляче чекав на тебе, — жваво, але тихо покликав Осаму. Чуя закотив очі.

— Запрошення не потребую, на відміну від декого, — останнє слово виділив інтонацією, нагадуючи, що шатен усе ще хазяйнує в чужій хаті.

— Ну то веди себе відповідно, бери приклад з мене, — підморгнув той і відвернувся до плити, залишаючи спантеличеного Накахару зі скажено тьохкнувшим серцем без можливості відповісти. Чуя моргнув, скинув напавше заціпеніння і замислився над цими словами. Як би сильно Дазай не дратував його, Накахара не міг не визнати, наскільки цікавою і багатогранною була його… філософія? При всьому бажанні, назвати це по-іншому Чуя просто не міг — усе здавалося недостатньо точним. Вести себе відповідно. Подавати себе так, щоб ставилися належним чином. Губи Накахари склалися у впевнену посмішку. От чертяка, підловив.

— То що за запах, Цуцику? Невже ти вмієш готувати? — насмішливо запитав він, хапаючи шматочок нарізаного помідора і кладучі до рота.

— Зачекай, поки довариться, не перебивай апетит, — суворо пролунало над самим вухом Накахари, а руку слабко ляснули. Увагу Чуї знову привернули малюнки на правій руці шатена. Завдяки закоченим рукавам Осаму Накахара впевнився у своїй здогадці — руки були розмальовані не тільки на кистях, а й далі. Виглядало привабливо.

— Добре, матусю, — єхидно відгукнувся рудий, тихенько тягнучись за іще одним шматочком.

— Зробиш хоч рух уперед, залишишся зі своїми помідорами без повноцінної вечері.

— Я вже кілька років так харчуюся, не панікуй, — лагідно мовив, але руку від овоча все ж прибрав, — то що там таке?

— Моя фірмова страва, — гордо протягнув Осаму, ставлячи гарячу каструлю на залізну підставку на столі. Зацікавлено зазирнувши всередину, Чуя не стримав враженого “вау”. То були звичайні макарони, однак политі зверху неймовірно апетитним сирним соусом, здобреним зеленню і смаженими грибами. Ароматні пари щедро підіймалися з каструлі, наповнюючи всю кухню.

— Виглядає непогано, — визнав Накахара.

Осаму тільки задоволено всміхнувся, знімаючи зелений фартух. Від цієї дії Чуя раптово почервонів. Чайник почав закипати.

 

:::

 

Коли на місто опускалися легкі прозорі сутінки, вулиці розфарбовувало різнокольоровими вогниками яскравих вивісок і ліхтарів. Громадський транспорт немов від чарів ставав напівпорожнім. І сидячи пліч-о-пліч з Акутаґавою в трамваї, Накаджіма нарахував тільки двох пасажирів, окрім них. Їх м’яко погойдувало, тому не дивно, що Рюноске задрімав. Обережно роздивляючись хлопця, який запрокинув голову на сидіння, Ацуші не міг зрозуміти, що за людина перед ним. Вони знайомі від сили півдоби, а той не просто розповів доволі багато про свого друга, так іще й повіз його, Накаджіму, з собою до цього самого друга. Як можна було довіритися абсолютно незнайомій людині, навіть, якщо з виду вона могла викликати довіру? Ацуші щиро не розумів, до останнього не бажаючи відкидати найгірші свої теорії. Йому не хотілося думати про Аку погано, але життя нікого не запитувало.

Трамвай тихо зупинився біля скверу Шопена, і Акутаґава одразу прокинувся, чіпко вдивляючись у вікно.

— Наша зупинка, — хрипливо повідомив той.

Вулиця зустріла пару прохолодним повітрям і запахом тютюну. Мерзлякувато поїжившись, Накаджіма щільніше запахнув куртку. Раптом йому на голову щось поклали. Усвідомивши, що це було, Ацуші здивовано перевів погляд з козирку берета на уважного Рюноске.

— Мені не холодно, бери, — передбачивши запитання, мовив той.

Ледве контролюючи власне дихання, Накаджіма тихо подякував, ховаючи сором’язливу усмішку у високому комірі куртки. Він любив сутінки.

 

:::

 

— Ти не можеш погодитися на ще одне додаткове заняття з астрономії…

— О так, Кошеня, можу і погоджусь.

— Божевільний! Не дихай на мене, ще підчеплю вірус перфекціонізму чи скаженої одержимості космосом!

— Це не так працює, дурнику, — зареготав Осаму, ледве не пролив на себе гарячий чай.

— Не бреши мені, я тебе наскрізь бачу! Куди ти підвівся..? Стій, Дазає, зачекай, ні!

Голосно засміявшись, Чуя в’юнко вискочив зі столу і побіг до кімнати. Осаму помчався слідом, вигукуючи йому вслід “перфекціонізм передається тільки через поцілунки, знав?”. А на крики Накахари, сповнені жахом, Дазай починав сміятися ще голосніше. Перечепившись через власні ноги, Чуя втратив рівновагу і звалився на ліжко. Захеканий Осаму трохи сповільнився, хитро примружив очі.

— Ти знаєш, що зараз буде.

— О ні, благаю, тільки не…

— Падіння на довіру!

Чуя закричав, спробувавши відповзти подалі, але не встиг — його придавило тепле тіло Осаму. Блакитно-попеляста прядка мазнула рудого по носу, від чого той тихо чхнув. Барахтаючись під хлопцем і вигукуючи прокльони, Накахара різко затих. В ніс вдарив ледь помітний аромат. Це не були якісь дорогі парфуми, зовсім ні. Ароматична олія..?

— Я не розчавив там тебе, Кошеня? — напускно турботливо запитав шатен, потершись ланітою об його груди.

Чуя непомітно хитнув головою, проганяючи наводження.

— І не розчавиш, бо я виб’ю з тебе все лайно бистріше.

— Який ти жорстокий, Чує, чим я заслуговую це? — занив Осаму.

— Тим, що живеш, — гарикнув той, але в наступну мить крупно здригнувся від того, як раптово Дазай зім’яв його светр у кулак. Чуї здалося, на секунду Осаму перестав дихати, а серце його забилося швидко-швидко, чітко відбиваючи свій ритм в груді самого Накахари — настільки близько вони були один до одного. Мляво поворохнувшись, Осаму обережно підвівся, не дивлячись на Чую. Рудий відчайдушно сварив себе за настільки імпульсивні слова. “Бовдур, кретин, покидьок!” Тривожність билась о стінки черепу, вимагаючи зробити крок до виправлення ситуації, і якнайскоріше. — Стій, де стоїш, Дазає. — похмуро вигукнув він. Той без заперечень послухався. Стояв у дверному пройому, болісно стрункий, напружений. Готовий захищатися.

— Вечеря остигне, пам’ятаєш? — тихо проронив той, не повертаючи обличчя до Чуї.

— Та чхати мені на вечерю, поки ти через мене в такому стані! — розпачливо відповів, свердлячи чужу потилицю.

— В якому такому, Накахаро? — відповів шатен. І Чуя був готовий присягнутися, температура в кімнаті опустилася на кілька градусів.

— Не грай з моїми словами хоча б зараз, чуєш мене? Я припустився помилки, я образив тебе, і мені шкода. Я проїбався, але не говори зі мною таким тоном, це ніби встромлює тисячі льодяних голок в моє серце. — рудий важко дихав, стараючись говорити якомога відвертіше. Він давно помітив, що Дазай більше за все цінував саме щирість і чесність. Саме справжність.

Осаму приголомшено повернув голову до співрозмовника, виглядаючи так, ніби перед ним пара єдинорогів намалювала веселку дружби і тепер кличе його прогулятися цією веселкою з ними.

— Хто ти такий і що зробив із Чуєю?

— Годі вже знущатися! Я розумію, що зачепив тему, яка тригеритиме всіх в різній мірі, тому…

— Ні, не розумієш. По очам бачу, ти просто не знаєш, на яку міну щойно натрапив. Запитай себе, як багато ти про мене чув? А від мене?

Сумно посміхнувшись, Дазай вийшов з кімнати, тихо прикривши двері.

Чую прошило електричним струмом. Боляче. Усвідомлювати подібне було боляче. Не дивлячись на їх іноді колючі стосунки, Чуя не вважав Осаму своїм ворогом. Він дратував його, це правда, але на цьому все. І сьогодні Накахара вчинив, як галіма скотиняка. Напружені роздуми перервав дзвінок у двері. Кинувши погляд на електронний годинник навпроти ліжка, Чуя зацікавлено підняв брову — восьма вечора. Кому ж він знадобився у такий час? Жваво вийшов з кімнати, спостерігаючи, як Дазай вже відчиняє двері. В серці кольнуло щось болісно-ніжне і тихенько скрутилося калачиком. Лагідну усмішку стримати не вдалося, пощастило тільки, що Осаму стояв до нього спиною.

— О це так несподівані гості, — весело вигукнув той, дозволяючи підійшовшому Чуї дізнатися, хто до них завітав.

— Акутаґаво..? А з тобою..?

— Ацуші Накаджіма, — ніяково представився білявий і обережно поправив з’їхавший берет.

— То це саме тебе я бачив на останній репетиції! Ланселот?

— О так! А Ви — Мелеаган, — здивовано кліпнув очима і тепло відгукнувся Ацуші.

— Я тебе прошу, краще на ти, ми точно однолітки, — усміхнувся Накахара, запрошуючи пару всередину, — тебе тільки нещодавно взяли на роль?

— Я перевівся тиждень тому.

— Ага, так і думав, що це не з моєю пам’яттю щось сталося, бо тебе я б одразу запам’ятав!

— Жах, ти навіщо мене з порога комфортиш? — почервонів Накаджіма.

— Яка ідилія, — похмуро мовив Осаму.

— Від тебе заздрістю за версту несе, охолонь, — спокійно відповів Рюноске, скосивши погляд в бік шатена.

Той тільки пирхнув у відповідь і закотив очі.

 

:::

 

— То що привело вас обох до мене в такий час? Я взагалі здивований, що ви знайомі між собою, — сказав Накахара і передав тарілку з макаронами Ацуші під його вдячне “яка смакота!”

— Ти не написав мені після сеансу психотерапевта, тому я вирішив не припускатися минулих помилок і одразу впевнитися, що ти в порядку, — сталь сірих очей уважно блищала, не впускаючи ані деталі у виразі обличчя співрозмовника.

Дазай на мить відірвався від тарілки, куди насипав порцію для Рюноске, кинувши стурбований погляд на Накахару.

— Ну я в порядку, як бачиш, — широко всміхнувся рудий, із показним задоволенням вдихаючи аромат тільки що завареного чаю.

— Добре, а як ви з ним опинилися наодинці в твоїй квартирі? — хитнув головою в бік Осаму, який тепер показував Ацуші, як правильно змішувати спеції, щоб від ресторанних страв було не відрізнити. Той захоплено вигукував щось на кшталт “Круто!” чи “Стань моїм семпаєм!”. І всі в кімнаті майстерно ігнорували той факт, що Дазай був наймолодшим в їх невеликій компанії.

Згадавши, чим вони займалися в темній кімнаті за кілька хвилин до сварки і приходу гостей, Чуя почервонів, не забувши подумки пожартувати про зваблення неповнолітніх. “За ґратами відпочину нарешті, ідеально”.

— Про що замислився? — тихо покликав Акутаґава.

— Знову моя хвора фантазія і порожні надії на повноцінний відпочинок, — гірко зітхнув Накахара, — а в квартирі опинилися, бо вона була ближче.

— З трудом уявляю ситуацію, в якій вам знадобилась найближча доступна квартира, — підняв праву брови і дивиться зацікавлено, а в свинцевих очах плескається сміх.

— Тут вже і я підтягнуся, — перебив їх Дазай, нарешті займаючи своє місце праворуч від Чуї. Осад від власної помилки продовжував дерти горло, але Накахара вирішив зіграти у гру Осаму і на деякий час зробити вигляд, що між ними нічого не сталося, — у мене була важлива справа до нього, і я хотів обговорити деталі.

— Ще цікавіше, ніж картинки, що промайнули у фантазії Чуї, — примружився Рюноске, потягнувшись до тарілки з помідорами.

— Не говори так, наче знаєш, що там промайнуло! — Накахара ледве не вибухнув від збентеження, прикриваючи нижню частину почервонілого обличчя долонею. Кухнею пронісся дзвінкий сміх Осаму.

— На жаль, ми не дійшли до кульмінації, тому залишимо обговорення до наступного разу, — підморгнув він під розпачливе виття Чуї, — але насправді не все так просто. Думаю, ваша допомога мені теж знадобиться, якщо ви не будете проти.

— А мені шансу відмовитися не залишив, що за подвійні стандарти, га?!

— Твоя участь обов’язкова, як і моя, відчуваєш вагу своєї ролі?

— От маньячина… — пробурмотів Чуя, нерадо відсьорбнувши чаю.

— З твоїх уст звучить, як комплімент, — м’яко відповів Дазай, — то як, ви згодні вислухати мене?

— Я не проти, якщо ти готовий довіритися ледве знайомим людям, — знизав плечами Акутаґава.

— Аналогічно, — схиливши голову вбік, мовив Ацуші.

— Добре, дякую вам, — шатен миттєво став серйозним і зібраним, нахилившись нижче до столу, — працюючи разом з деякими робітниками Квазару я дістав важливу інформацію щодо подій п’ятирічної давності. Це стосується вбивства мого батька.