Глава 1.

Чуя: я коли-небудь виїбу цю сволоту, якщо продовжить лізти до мене, скрінь

Екран блокування засвітився від нового повідомлення. Усвідомивши його зміст, Акутаґава подавився тільки що випитою кавою. Цей день був прохолодним, що не дивно для середини листопада, тому Рюноске, чиї руки були завжди холодними, сьогодні особливо сильно мерз, рятуючись в теплому затишному кафе з видом на набережну. Людей в цьому закладі зазвичай майже не було. І вони багато втрачали.

Під стелею кафе “Квазар” було прикрашено гірляндами, що світилися приглушено-жовтими вогниками; зліва від входу на стіні сяяли зірки далеких галактик — зі стелі туди був направлений невеликий проектор, який транслював живі картинки зоряного неба з різних куточків планети, м’яко змінюючи їх раз на годину; кожен столик закладу розмалювали візерунками на космічну тематику — можна було впізнати Сатурн з його могутніми кільцями, Місяць в різних його фазах, сотні дрібних і не дуже комет, штучні супутники, спіральні галактики, квазари, невеликі зірки; протилежна стіна була обклеєна шпалерами блідо-синього кольору з біло-синьо-рожевими скупченнями зірок — а по боках висіли зелені рослини. В цілому, атмосфера цього місця допомагала як сконцентруватися на університетських завданнях, так і спокійно посидіти й помилуватися сіро-холодним морем наодинці зі своїми думками, які ненав’язливо обіймала ледь чутна спокійна музика на фоні.

Відкашлявшись у кулак, Акутаґава відкрив повідомлення, відразу розуміючи, про яку “сволоту” говорить друг. Занепокоєно нахмурився, швидко напечатав:

Ви: Обережніше зі своїми словами, тим паче такими. Який ти легковажний.

Відповідь прийшла майже одразу.

Чуя: та я просто жартую, спокійно. але ти взагалі БАЧИВ, як він чіпляється до мене?? моє терпіння не гумове

Ви: Ви знову якимось дивом зіткнулися?

Чуя: уяви собі, блять! він в мене дограється, клянуся своїм кастетом

Чуя: о, я вже майже доїхав до психотерапевта, тому поговоримо пізніше. не мерзни

Ви: Я зараз в Квазарі, все добре. Успіхів, якщо буде бажання, напиши після сеансу.

Чуя: прийнято ;)

Рюноске відклав телефон на край круглого столику, закривши їм сузір’я Кассіопеї, і меланхолійно перевів погляд на парубка за барною стійкою. Як зрозумів Акутаґава, він влаштувався нещодавно — а сьогодні його п’ятий день. І щось в цьому болісно худому, енергійному хлопці притягувало брюнета. Можливо, його дивне, неприродного — майже білого кольору волосся. Можливо, по-котячому жваві й плавні рухи. Можливо, заразлива, до нестями (і до обурення) яскрава усмішка. Але Акутаґава не зводив очей з таємничого робітника кафе “Квазар”, що зараз тихенько переговорювався з іншим офіціантом; і холодна ріжуча сталь погляду Рюноске трохи теплішала, зацікавлено блимала в світлі гірлянд.

Кафе Квазар знаходилося водночас в ідеальному і невдалому місці. Ідеальному, тому що великі вікна, розміром у цілу стіну, і скляні двері виходили на набережну, і море було дуже добре видно — і кожен сезон фарбував його в свої неповторні кольори. Невдалому — бо не всі містяни навіть знали про ще один спуск до берега, прикритий від більшості очей густими невисокими соснами, не говорячи вже про маленьке кафе знизу, неподалік від сходів. Але для таких людей, як Акутаґава, симбіоз цих двох факторів був найкращим збігом обставин, щоб приходити сюди частіше і в приємній атмосфері готуватися до занять з судової медицини чи методики розслідувань кіберзлочинів. Кафе “Квазар” ніби мало власну душу — вона грала відтінками сірого, ніжно-синього, приглушено-жовтого, глибокого чорного; в ній майорили розкалені до яскраво-білого сяйва комети, гігантські зірки різних спектрів, одинокі штучні супутники, приречені блукати в пітьмі у пошуках життя і прихованих знань. Іноді Акутаґаві здавалося, що саме кафе не хотіло, щоб його знайшли — відкривало двері тільки для обраних, які потребували його найбільше. Він би не здивувався, якби виявилося, що Квазар магічно ховає свої двері від “простих смертних”, накидує на себе своєрідну мантію-невидимку. “І це було б справедливо з його боку”, — роздумував він, вкотре тихо захоплюючись неповторністю декору приміщення.

Уже збираючись назад до гуртожитку, Рюноске попросив у офіціанта рахунок. Відсторонено спостерігаючи за двома чайками, що грали з піною морською води та весело тікали від хвиль, він сіпнувся, коли на його плече опустилася чиясь тепла рука — навіть через тканину чорної водолазки Акутаґава відчув її жар. Перед ним стояв той білявий хлопець зі шкіряною текою у руці.

— Вибач, якщо налякав, — бурхливо почав він, — не хотів так несподівано виривати з думок.

— Все добре, — хрипло відповів Рюноске, без сорому розглядаючи співрозмовника.

— Я чого хотів узагалі, — білявий легко всміхнувся, його ланіти ледве помітно почервоніли, — мені могло просто здатися, і вибач, якщо надумав зайвого, але… Ти не проти обмінятися юзами в телеґрамі?

Отак просто, прямо і без пояснень. Сталь сірих очей блимнула яскравіше.

— Не проти, диктуй. Я Акутаґава Рюноске, до речі.

— Накаджіма Ацуші, — з полегшенням видихнув хлопець, дістаючи з задньої кишені телефон і щасливо всміхаючись.

 

:::

 

— Ти знову тут, прокляття, ніби навмисно переслідуєш мене! Скільки разів на день ми повинні ще зіткнутися?!

— Не зрозумій неправильно, моє серце також не палає любов’ю до наших зустрічей.

— Ну то загубися де-небудь, чому я повинен бачити тебе кожного разу, коли виходжу на вулицю?

— Думаю, ти загубишся надійніше, особливо враховуючи твій зріст.

— Шо сказав?!

— Можу із задоволенням ще раз прошепотіти це тобі на вушко, Кошеня.

— Стули пельку, яка гидота!

Перед людьми, що гуляли парком після робочого дня, розвернулася цікава картина — двоє парубків запально сперечалися, не приховуючи власної неприязні один до одного. І якщо Чуя з яскраво рудим волоссям, зібраним у високий хвіст, уже привертав увагу своїм незвичним, але привабливим зовнішнім виглядом, то його опонент тим паче не відставав — коротке волосся було природного каштанового кольору, проте три блакитно-попелясті прядки — дві обрамляли обличчя, а третя частково ховалася за лівим вухом — кидалися в очі приємним контрастом.

Накахара зіщурив яскраво-волошкові очі, стискаючи та розтискаючи кулаки в приступі ледь контрольованої люті. Цей покидьок дратував його навіть більше, ніж пані Дженґ, яка несправедливо ставилася до Чуї ще з першого заняття зі сценічної мови.

Дазай Осаму. Другий курс спеціальності криміналістика. П’є, палить, нюхає, колеться, кохається з кожним стовпом, і все в такому дусі — саме так представив би його Накахара, якби писав історію від свого лиця.

Чуя Накахара. Третій курс спеціальності акторське мистецтво драматичного театру і кіно. Тому не дивно, що є королем порожньої драми і дивакуватих капелюхів — таким чином його описав би Дазай.

— Знову розпусті картинки перед мрійливо замруженими очима, м? — легка посмішка змією промайнула по обличчю, сховавшись у лівому кутику тонких губ.

Чуя на пару секунд завис. Дивився уважно, ніби вивчав. А потім вдихнув глибше і…

—  Я з тих, хто спати не дасть спокійно.

Я з тих, хто завжди сміється в обличчя.

Я з тих, біля кого не дихаєш рівно.

Мені ні розпуста, ні скромність не личить.

Осаму спантеличено застиг, роздивляючись співрозмовника якимось новим поглядом. Той зробив крок уперед, опинився майже впритирку до Дазая і дивився йому прямо в очі, чарівливо притиснувши одну руку до свого серця, а іншу — до груді шатена. Посмішка переможця раптом засяяла на його обличчі, змусивши серце Осаму солодко тьохкнути.

— Невже це все? Більше нічого сказати, Цуцику?

Руку Накахари м’яко перехопили бліді пальці Осаму. Шатен нахилився до Чуї трохи ближче, пильно вивчаючи його сині очі. Той стурбовано моргнув.

— Я закоханий… Люблю!

Не признаюся нікому…

Навіть місяцю ясному,

Тільки, може… солов’ю.

І сказав… А солов’ї

Вітру, хмарам розказали.

І тепер думки мої

Вся земля і небо взнали.

Він чуттєво змінював гучність або інтонацію, іноді облизував сухі губи, легко торкався плеча, шиї чи підборіддя Чуї, поки той затримав подих і потайки захоплювався тим, як правдоподібно й органічно той грає. Ланіти обох помітно почервоніли, поки вони вдивлялися один в одного.

Раптово звідусіль почулися бурхливі аплодисменти, хтось почав кричати “Браво!”, “На біс!”, “Ви так пасуєте один одному!”. Почувши останню фразу, обидва відскочили хто куди під дівочий сміх, лише б тільки бути далі один від одного. Чуя роздратовано оправив комір пальта глибокого зеленого кольору і випрямився. Відчуття після цієї маленької вистави залишилися змішаними. З одного боку, ці оплески і жваві вигуки неймовірно гріли серце, запалювали жадібний вогник, змушували жадати більшого, зробити ці крики гучніше, вибити дикі овації, розчинитися у визнанні інших. Але він був збентежений власними почуттями від дій його “напарника”. Дазай з інтересом у весело блищавших очах спостерігав за тим, як змінювалися емоції на обличчі Чуї. Сам він спокійно запустив руки в кишені світло-сірого пальта. Зліва, над серцем, Накахара встиг помітити брошку в формі Сатурна.

— Тобі додому випадково не треба? Чого встав? — насуплено запитав Чуя, заводячи руду прядку за вухо. Закотивши очі, він не міг бачити, як жадібно Дазай пожирав поглядом кожен його рух.

— Мені вже постояти в міському парку заборонено? — хитро примружив очі, показово вдихаючи прохолодне повітря, — прогулянки корисні для здоров’я, тому я поки не планую повертатися додому.

Роззяви потроху розходилися, зрозумівши, що вистава закінчена.

— Ну то йди вже, гуляй, парк он який великий!

— А тут повітря тепліше.

Від збентеження Накахара міг тільки кліпати очима. Він повільно закипав усередині, і ніяк не міг зрозуміти, яке ж почуття змушує його серце так сильно калатати. Втомившись розбиратися у власних емоціях, Чуя просто рикнув, розвернувся, змусивши поділ пальта хилитнутися на вітру, і пішов до виходу з парку, швидко набираючи повідомлення для Акутаґави. В спину йому вдарив мелодійний сміх Осаму, але очі його приховували ледь помітні вкраплення розчарування.

 

:::

 

Зазвичай, після сеансу з психотерапевтом у Накахари було тільки два бажання — пачка солоних кукурудзяних паличок і залишок вечора на самоті. Надто багато не найприємніших думок і почуттів підіймалося в ньому після розмов із Сейджіро Мінато — невисокого зросту чоловіком років сорока на вигляд. Чуя відвідував психотерапевта вже чотири місяці — після неприємного інциденту, що спричинив потужний потік флешбеків і криваву бійку, одним з учасником якої став сам Накахара. Емоції Чуї були настільки сильними, особливо гнів і агресія, що він міг би вважатися особливо небезпечним для оточуючих, якби не його сила волі й твердий намір “полагодити” себе.

Він не пропускав жодної зустрічі, старанно виконував усі завдання пана Сейджіро, чесно намагався застосовувати вивчені техніки екологічного вираження емоцій, але з останнім у хлопця часто були проблеми, бо… Дазай. Осаму Дазай, який, здавалося, відчував, наскільки погано Накахара керує власними емоціями (це вони ним керували, якщо подивитися правді в очі), а тому постійно провокував його. Настільки вміло, що підгиналися коліна. Іноді Чуя думав, його емоції приносять Цуцику ледь не фізичне задоволення. “Ага, дрочить на мої агресивно стиснуті кулаки” — мляво жартував він подумки. Дізнавшись про Осаму, пан Сейджіро суворо заборонив вступати у будь-які бійки, радив залізно контролювати якщо і не свої емоції, на початку, то своє тіло. “Якщо тіло покаже мозку, що ти спокійний і врівноважений, твоя нервова система опрацює ці дані і скаже “ззовні дійсно немає небезпеки та необхідності захищатися” і припинить виробляти адреналін, тироксин та інші гормони, які роблять тебе напруженим і войовничим”. І звучало це дійсно нескладно — взяти під контроль власне тіло. Та вплив Дазая був особливим. Накахара просто не міг пояснити, як одна, по суті, чужа людина однією своєю присутністю могла розлютити його за лічені хвилини.

Чуя втомлено зітхнув і важко опустився на лавку, знайшовши тихе місце в невеличкій парковій зоні біля його будинку. В нього було багато, про що поміркувати, поки враження від сеансу були свіжими. Працювати з ПТСР, особливо, коли на нього майже все свідоме життя не звертали уваги, вважаючи просто власною слабкістю, було вкрай важко. Най пройшло вже одинадцять років, травма все залишалася непрожитою до кінця, а тому повільно отруювала життя Чуї. Пан Сейджіро іноді обережно починав тему допомоги зі сторони близьких людей, яким Накахара довіряє. “Разом з іншими людьми впоратися легше”. На такі зауваження Чуя зазвичай образливо пирхав, і одразу переводив тему. Бо в глибині душі йому було боляче визнати, що дійсно близьких в нього немає. Взагалі.

— Тобі б хоч домашнього улюбленця завести, Накахаро, — зітхав Акутаґава, пильно вдивляючись своїми світло-сірими розуміючими очима, — тоді не будеш настільки сильно страждати від самотності.

— Я не страждаю від чогось подібного, тільки від того, що в добі маю всього шість годин на сон, — натягнуто весело відповідав той, ховаючи розгубленість і страх за рудою чівкою. Не дивлячись на те, що сам Чуя, на відміну від Рюноске, жив на квартирі, де в нього теоретично була можливість дозволити собі кошеня чи собаку, та хоч рибку, він уперто відмовлявся. Боявся, що невинна тварина могла постраждати від його неадекватних дій, які спрогнозувати не міг навіть він сам.

Потік нав’язливих липких думок, що вже розпливалися по поверхні свідомості огидними нафтовими плямами, перервала вібрація телефону. Повільно діставши його з кишені, Накахара здивовано підняв брову. Він не міг пригадати, коли востаннє йому дзвонили з незнайомого номеру.

— Слухаю, — рівно відповів той.

— Агов, Кошеня, радий, що ти так швидко відповів! Як справи, не сумуєш без мене?

Від імпульсивного бажання розбити телефон об асфальт його вберегли тільки спогади про вартість цього ґаджету. Око почало сіпатися.

— Якого біса, Осаму, звідки в тебе мій номер?!

— Йой, чого ж так нервувати, подякуй, що я не з’явився на порозі твоєї квартири. І не важко тобі щоразу на п’ятий поверх підніматися? — нарочито турботливо запитав він.

— Ах ти ж маньячина! — ошаліло вигукнув Чуя.

— Не потрібно кидатися образами, просто згадай, де я навчаюсь, — мовив, розтягуючи голосні, насолоджуючись власноруч влаштованим цирком. Або ж драмою. Дазай поки не вирішив.

— Ти всього лише студент, як твоя спеціальність пояснить, звідки в тебе інформація, яку її господар тобі не повідомляв?

— Ну добре, тоді ще можна пригадати, хто мій опікун, — весело відізвався шатен.

Чуя нахмурився. Про Морі Оґая в їх місті не знав хіба що тільки новонароджений. Різні чутки ходили навколо цього чоловіка, хоча Накахара схилявся до думки, що їх розповсюджували вороги власника однієї з найбільш прибуткових компаній країни — MoonDustTelescope. Займалася виготовленням телескопів, а також іншого приладдя для спостережень за космічними об’єктами не тільки з Землі, а й зі штучних супутників чи ракет-носіїв, тому не дивно, що багато хто хотів би прибрати компанію до рук, позбавившись поточного власника. І всі знали, що Оґай був опікуном двох підлітків — Осаму Дазая і Оди Сакуноске. Дазаю зовсім скоро виповниться вісімнадцять, а Сакуноске — п’ятнадцять.

— І де логіка? Що тобі треба?

Він ненавидів, коли за допомогою своїх грошей чи зв’язків люди задовольняли власні капризи, що напряму впливали на оточуючих. Свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого — і Чуя мріяв жити в світі, де кожен сприймає ці слова не просто як порожній звук.

— Мені потрібні твої акторські здібності, Чує, — незвично серйозним голосом відповів Дазай, — є справа, яку я не можу довірити комусь сторонньому, просто заплативши, розумієш?

— Звичайно ні, Дазає, ти би ще шараду мені загадав, — роздратовано відгукнувся рудий, — з чого ти взяв, що я погоджусь? Чи тобі пам’ять відшибло, як ми кожного разу поносимо один одного при зустрічах? Хтось випередив мене і начистив тобі писок, спровокувавши струс мозку?

— Гей, не недооцінюй мою силу і швидкі ноги! Пропоную зустрітися сьогодні ввечері у тебе, щоб я розказав детальніше. Згода?

— Ні, прощавай.

Скинувши дзвінок, Накахара гучно видихнув крізь щільно стиснуті зуби. Підняв погляд у сіро-рожеве небо, роздивляючись шматочки легких хмаринок. Увесь цей час він переоцінював інтелект Цуцика. Для нього було непосильною задачею зрозуміти, звідки Дазай черпаю свою зухвалість, і куди подівся його інстинкт самозбереження. Звертатися до Чуї з питанням, яке не довірив би найманій за гроші людині — абсурд, не інакше. Що в його справі було такого важливого і таємного, чим він не міг напрягти Оґая? “Хіба тільки сам Морі був загрозою”, — блимнуло в голові, але Накахара одразу ж відкинув такий варіант як малоймовірний.

— Ти не дуже чемний, як вважаєш, Кошеня?

Приголомшено видихнувши затримане від несподіваності повітря, Чуя різко повернувся. Стояв позаду на відстані приблизно двох кроків, скотиняка.

— Для тебе те, що треба, — з’їдливо відповів Накахара, підозріло щурячи сині очі. Цього разу вся його сутність волала — з Осаму щось було не так.

— То ти визнаєш, що ми підходимо один одному, — натхненно вигукнув шатен, різко опиняючись впритирку до співрозмовника, — я щасливий.

На блідому обличчі справді засяяла легка, трохи втомлена усмішка, навіть янтарні очі тепло блимнули. Але інтуїція Накахари волала від неприємного передчуття — Дазай щось шпарко душив у собі.

— Що з тобою..? — замість криків і наруг прошепотів Чуя.

Осаму здригнувся, ховаючи погляд за чівкою. Його руки почали тремтіти. На одній з них Накахара помітив малюнки — середину кисті величаво займав Сатурн з його захоплюючими кільцями, а по боках від нього чого тільки не було: і зірочки, і комети, і навіть маленький штучний супутник, що частково ховався за рукавом. Можливо, рука була розмальована і в зоні зап’ястя? Чуя хотів би перевірити. Не усвідомлюючи цього, Накахара тепло всміхнувся, чим привернув увагу Дазая. Той вже взяв себе в руки, ніяково торкнувся коміру пальта — на цей раз глибокого синього кольору з вкрапленнями м’ятного — і обережно почав:

— Цю розмову краще теж перенести за стіни твоєї квартири. Не зрозумій мене невірно, я не маю в планах вбивати чи ґвалтувати тебе, — Чуя сіпнувся, міцно стиснувши поділ пальта, — кажу ж, не цього я хочу! Просто твоя квартира — те місце, де мене не дістануть.

Отак прямо, без обхідних вигадувань. Накахара зацікавлено підняв брову.

— То на яку тему розмова, що єдиним безпечним місцем для неї буде убога однокімнатна квартирка?

Дазай холодно посміхнувся.

— Вбивство.

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829167 вірш, що декларував Чуя.

https://mala.storinka.org/%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BD%D0%B0-%D0%BB%D1%96%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8F.html а це той, що використав Дазай.